ТРІО „ЖАЙВОРИ”

* Пане Михайле, всім відоме Ваше тріо „Жайвори”. Відоме, між іншим, не тільки на
Україні, а й за кордоном. Коли співаєте Ви зі своїми синами, то здається, все довкілля
замовкає, Вас слухаючи. Ми вже знаємо, що Ваші хлопці змалку потягнулися до бандури і
навчилися на ній грати. Знаємо, що вони їздили виступати з Вашими капелами і мали
великий успіх у глядачів. Але як все-таки склалося, що Ви заспівали утрьох, а потім стали
„Жайворами”?
* Ну, дива тут великого нема. Родинний спів — це у нас традиція. Співала моя мама, мій
батько, мої брати, моя сестра Ганя. З піснею я ріс. Родинні традиції передаються, і це
найцінніший незнищенний спадок. Так що пісня в нашій родині завжди була в пошані. І
треба Вам знати, що і моя Софія гарно співає. Може, саме тому її вишивки живуть на
полотні, випромінюючи, як тепер кажуть, свою позитивну енергетику. Іноді моя дружина
долучається до нас, і тоді ми співаємо родинним квартетом.
* А от чи можете пригадати той найперший випадок, коли ви заспівали разом на людях?
* Звичайно. Таке не забувається. Це один з найсвітліших спогадів нашої родини. Як
сьогодні пам’ятаю… Я прийшов на телебачення, щоб скорегувати виступ своєї капели
„Діброва”. Був з малим Тарасом. Прийшла жінка і розговорилася з моїм хлопчиком. Це
була Леся Козік, що працювала тоді на телебаченні. Моєму синові тоді було. Найперше
вона привіталася з ним, як з дорослим, і спмтала:
* А де ж ти взяв таку міцну руку?
* А я граю на бандурі і стріляю з лука, — гордо, не знітившись, відповів малий. Тоді пані
Леся звернулася вже до мене:
* А чому досі Ви нам цей свій скарб не показали?
Так народилася думка показати моїх хлопців по телебаченню. Ну, і нас з Зонею, звичайно.
Прийшли до хати з режисером. А потім вже нас запросили на студію. До передачі ще був
залучений Микола Вінтоняк — майстер народного промислу. Кептарики синам вишила
Зоня — наша неперевершена майстриня, берегиня роду нашого.
* А може, вона ще й слово якесь знає? Таке собі магічне?
* Ну, за слово не знаю, але кожна жінка — то нерозгадана таїна. І моя Софія також. За
слово не знаю, але от свою пісню моя дружина в те вишиття вкладала. Та й саме вишиття
— то магія, добра і чиста. А надто, коли це вишиття матері. Тоді воно завжди є оберегом.
* Отже, про ту телепередачу, — нагадала я.
* Прийшли на телестудію. І тут мій Тарас раптом збунтувався:
* Не буду грати, — і все.
Чи розхвилювався, чи ще що. Добре, що неподалік мандарини продавалися. Довелося
купити малому артисту. Хлопчик заспокоївся і погодився грати. Спершу хлопці співали і
грали удвох, а потім вже долучилися і ми з дружиною, — отакий собі родинний квартет
вийшов. Микола Вінтоняк демонстрував свої вироби — сопілки і теленки. Ця передача
транслювалася по Союзу і була визнана найкращою телепередачею сезону. Прийшло
багато відгуків. Листи були з Москви, Тюмені, Ростова, ну і, звичайно, з України. В тих
листах — щире захоплення, здивування, теплі слова і побажання. Я бачив їх, читав, мені
їх показували. Але всі ті листи залишилися на телебаченні. Був між ними і такий:
„ Молодцы, львовяне, что нашли такую одаренную семью.
Артист МХАТ.”
На телебачення нас запрошували повторно. Та особливим гартом для хлопців стали
поїздки з капелами. Ми їх брали з собою, і хлопці обов’язково виступали. Це був
унікальний номер, який глядачі зустрічали і проводжали бурхливими оплесками,
оваціями. Орест сидів на стільці, а Тарас на підлозі, бо він був ще зовсім малий і йому
було важко тримати бандуру.
Якось до нашої хати зайшли невідомі люди і запитали, чи тут живуть Орест і Тарас на
прізвище Баран. Ми показали їм своїх синів. Вони просто не могли повірити, що оці
маленькі хлопчики — то і є ті, до кого їх послали. Ті люди залишили для моїх хлопчиків
запрошення на симпозіум вчених, що проходив в Політехнічному інституті.
Прийшли в Політехнічний інститут — а моїх хлопців не пускають. Довелося довго
виясняти, розбиратися. Всі з подивом дивилися на двох маленьких хлопчиків. Було не
зрозуміло, що ті діти роблять в такому солідному закладі. Взяли моїх орлів з бандурами —
і на сцену. Виступ був тріумфальний. Бурхливі оплески науковців. Іноді мене самого,
бувалого в бувальцях, дивувало, що такі малі діти зовсім не боялися сцени.
Лише один раз з моїми хлопцями вийшло непорозуміння. Вони виступали в школі №
34. Виступали в спортзалі. Сцени не було. Тарас, як завжди, сидів на підлозі. Щоб краще
бачити маленьких артистів, батьки і учні поставали на лавки. Тут мій Тарас злякався і
заплакав. На подальших концертах ми вже садили Тараса на столі.
Тарас почав ходити до студії з п’яти років. Співали в хаті, співали в родині. Часто
хлопці уявляли себе козаками на баских конях. Сини тягнулися до пісні. Співати — це
було так природно, що тому вже ніхто й не дивувався. На свята йшли до родини
колядувати. Для того дружина знову ж таки майструвала хлопцям одяг. Їздили з
концертами до селян. Так поступово викристалізовувалося тріо, і назвали ми його
„Жайвори”.
Хлопці навчалися в студії, в музичній школі, музичному училищі, а потім і в
консерваторії. Звичайно, як кажуть, наука не йде в ліс. Удосконалювалася майстерність.
Формувалися митці, справжні артисти. І я, батько, не боюся того казати, бо моїх синів
визнали люди. Думаю, що саме щире сприйняття глядачами було стимулом для моїх
хлопців. Вони бачили, що їх мистецтво розкриває людські душі і лягає в них добірним
зерном. І я на схилі своїх літ можу подякувати Богу і долі, що маю таких синів. Але все це
далося не просто. Не були самі тільки овації. За всіма досягненнями стоїть велика праця і
моїх синів, і моєї дружини Софії, і моя.
Були поїздки. Безліч поїздок. Побували ми і за кордоном: Чехія, Угорщина,
Німеччина, Канада, Америка, Австралія. І скрізь — тепле і щире захоплення. І всюди ми
несли нашу українську пісню і думу, дзвін наших бандур.
За кордоном нас слухали не лише українці, а різні народи світу. Вони не могли
зрозуміти нашу мову, але їх дивував і захоплював дзвін наших бандур. Їх підкорила ота
нерозгадана досі ніким таїна нашої пісні, чи космічна, чи земна — не беруся про те
судити. А ще мене завжди дивувало вміння закордонних фотокорів нас документувати.
Фотографії робилися з різних позицій.
І зараз нас запрошують, але в хлопців робота, в кожного з нас безліч невідкладних
справ. Але, як тільки можемо, їдемо чи йдемо до людей і несемо їм наші пісні, бо ті пісні
від Бога. В наших піснях є те, чого іноді так бракує модерним сучасним пісням. В наших
піснях є і мелодія, і зміст, і християнські традиції, і повів історії, і піднесення сучасності.
Об’їздили ми сливе не всю Україну. Плавали ми і по Чорному морю, виступали на
кораблях. Мені доводилося співати і в Севастополі.
Зараз у хлопців своя робота. Всім нам чомусь страшенно бракує часу. Але ми таки
збираємося разом, щоб повторювати свій репертуар. Тріо „Жайвори” має бути завжди у
формі, готове і до тематичних вечорів, і просто до виступів перед людьми — вдячними
своїми слухачами і глядачами. Діючий репертуар нашого тріо має десь до п’ятдесяти
пісень. Як завжди, дружина клопочеться нашим сценічним одягом, щоб був він у нас
ошатний і особливий. Її майстерність промовляє з кожної покладеної ниточки. То все її
руки і її серце. Може, в тому і запорука нашого успіху.
Родинні традиції передаються. Ми з Софією маємо п’ятеро онуків. І всі вони співають
і танцюють. Не чужа їм і бандура. Були у нас і спільні родинні концерти, до яких
долучалися і внуки. Для нас понад усе українська пісня, особливо, пісні старовини. О, це
велика і невичерпна скарбниця. Може, саме пісня допомогла Україні вижити в роки
лихоліття.

А ДО ХАТИ ПРИХОДИЛА ІСТОРІЯ

* Пане Михайле, я знаю, що до Вашої хати приходила сама історія, що Ви спілкувалися з
багатьма цікавими людьми. А хто побував у Вашій хаті з великих людей? Ну, великість
ми розуміємо по-своєму.
* Ну, з великих — не знаю, а з дорогих мені людей… Бувала в нас дружина Гната
Хоткевича Платоніда. Не раз бувала…
Зітхнув. Либонь, побачив її, стражденну й нескорену Платоніду, що дружили собі з нею.
* Коли вперше зайшла до нас, то була якось дивно заскочена, що живемо ми в
однокімнатній квартирі. Кімнатка у нас невеличка була, всього чотирнадцять квадратних
метрів. Але Платоніді у нас добре було. Тому, як тільки приїжджала до Львова,
зупинялася у нас. Жила собі, скільки треба було, їздила на моєму мотоциклі. Ми ніби свої
були, ніби родина. Коли її донька Галя у Франції книжку видала, то я один з небагатьох
тримав її в руках. А це вже велика довіра мала бути.
Задумався пан Михайло: чи то роки свої міряє, чи життя своє, як сторінки книжки,
гортає. Гай-гай! Скільки ж то… І друзів, і недоброзичливців, бо ворогів, Бог милував,
здається-таки не мав. А з цікавими людьми дороги не раз перетиналися. Ось, як зараз,
бачить пан Михайло подружжя Адамцевичів. Кобзар Адамцевич з дружиною своєю
Лідою подорожував.. Та ще з бандурою. Часи такі були, що не в кожну хату можна було з
українською піснею чи думою зайти. Люди всякі були. Всім довіряти не можна було. Ми
ще не знали Адамцевича особисто, як у виконанні оркестру почули „Запорізький марш”.
Орест навчився його грати. Потім до нього приєднався і Тарас. А тут якось я довідався,
що до Трускавця через Львів буде їхати Адамцевич. Щоб не прогавити такого знаного
кобзаря і таки якось його послухати, мої бандуристи були розставлені на вокзалі. Коли до
Адамцевича підійшли незнайомі хлопці, кобзар спершу обурився, гадаючи, що то якісь
лихі люди затримали його з якоюсь кепською метою. А коли йому все пояснили,
погодився поїхати до нас.
Адамцевичі сиділи в нашій тісній квартирі відразу біля дверей. Сліпий кобзар,
очевидно, відчувши тісноту нашої невеличкої кімнати, сказав до своєї дружини:
* Які тут бідні люди живуть.
А вже потім, коли він відчув всю нашу гостинність і щире ставлення, він сказав:
* Я звідси вже нікуди не піду.
Людей набилося повнісінько. Зайшли учасники капели, що конче хотіли послухати
кобзаря. Аж тут надворі зчинився веселий гамір. Це повернулися з Болгарії сестри Ткачук,
що брали там участь у фестивалі. Вони повернулися лауреатами. Коли дівчатам сказали,
що перед ними відомий кобзар Євген Адамцевич, вони впали на коліна і стали цілувати
йому руки. Кобзар погладив дівчат по головах і… намацав коси. І здалося тоді, що його
невидючі очі відкрилися. І Адамцевич погодився співати, але сказав, щоб поховали
фотоапарати і записуючу апаратуру. Його всі слухали, затамувавши подих. Здавалося, до
слухачів промовляли віки. Звучали думи, народні пісні. „За Сибіром сонце сходить”, „А
вже років триста” та інші. Дещо з репертуару Євгена Адамцевича ми з синами співаємо і
тепер. А тоді я набрався відваги і спитав:
* Чи дозволите, аби мої сини заграли Вам „Запорізький марш”?
І хлопці заграли. Хвилювалися, звичайно. Адамцевич послухав і розчулено благословив
моїх синів. Оресту подарував камертон, а Тарасу свою сопілку. Фотографувати себе
кобзар не дозволяв, то я зробив кілька малюнків олівцем.
Три дні гостював у нас Адамцевич, а вже потім поїхав до Трускавця. Повертаючись із
Трускавця, знову заїхав до нас. Сидів біля стола, а на стіні висіла подарована мені шабля.
* А налийте-но мені отого кріпкенького, — сказав кобзар за обідом.
* Тобі не можна, — зупиняла дружина. Сліпий кобзар все торкався до шаблі і, надаючи
своєму голосу суворості, казав:
* Цить, стара, а то зарубаю!
Дружина Ліда сміялася собі з чоловікових погроз, бо таки була його музою і
сподвижницею. Потім таку шаблю подарував Адамцевичу професор медінституту.
Через три роки Адамцевич знову був у Львові і, звичайно, зупинився у Михайла
Барана. Зустрічався кобзар з капелою „Діброва”, побував у декотрих родинах.
* Маркевич і Чуприна також бували в моїй хаті, Топчій, мій побратим, неодноразово
бував Закора, Санжаровський. Ну, і звичайно, Сарма…
Пан Михайло зітхнув. Знаю, знаю, з Сармою-Соколовським Михайла Барана єднали теплі
дружні стосунки, якась особлива приязнь. Вже нема Сарми… А ще, здається, так недавно
святкували його 90-річчя. Скільки зусиль доклав Михайло Баран, щоб свято вдалося.
* Люди ідуть з життя. Що поробиш… Так уже заведено… Не нами заведено… Люди
відходять, залишаючи пам’ять про себе, про свої вчинки. А ще листи… Це свідки тих літ,
коли вони ще жили, раділи і страждали, вирішували свої життєві проблеми, а іноді й
мислили глобально, не тільки про себе, або й зовсім не про себе. Листи… Частина
людського життя, миттєвості, затримані не сказати б назавжди, але хоча б на якийсь час.
Листи… Від них віє теплим спогадом про дорогих людей.

СЛАВА ІСУСУ!
Дорогий побратиме Михасю, здоров, Славний Кобзарю!

Хоч голова моя ще макітриться, однак я нарешті сів до друкарської машинки, а далі,
коли Бог допоможе, буду кінчати бандуру. Ще сам по кімнаті не ходжу, але сподіваюся,
що ходитиму. На початку 1997 року перше число журналу „Київ” відкриється моєю
документальною повістю „Червона плащаниця”, а у Фундації Ольжича ОУН має вийти
книжка моїх поезій „Коріння пам’яті”, в котрій є вірш, присвячений тобі, — „Козацькому
роду нема переводу”. В моїй книжці є й зорові вірші. А тому прошу тебе, як графіка,
намалювати лише в одних лініях тушшю зоровий вірш „Писанка” з таким заголовком
угорі на папері. Подаю текст, який ти маєш укомпанувати на писанці із невеличким
орнаментом:
Україна — це писанка,
Самим Богом писана.
Брати і сестри, благоговійте,
про писанку дбайте:
ворогу її не дайте
і самі не розбийте.
Любий Михасю, сподіваюся, що ти намалюєш вірш зоровий „Писанка”, яку можна
буде розповсюдити на Великодніх конвертах, щоб були два автори: М. Сарма-
Соколовський, М. Баран. Вже за північ, а я ще не сплю, думаю про тебе, мій дорогий
побратиме, і журюся, що вже пішов із життя кобзар, твій побратим Микола Топчій. Цю
сумну звістку мені написала Леся Коваль.
Варя вже спить. Ляжу і я. Вітання твоїй подрузі Зоні та синам-кобзарям народнім
Оресту і Тарасу!
Всім зичу гаразду!
Молитовно Ваш о. Микола Сарма-Соколовський.
Велике спасибі за листа й таку цікаву газету, як за княжий подарунок!
19.11.96.