Цікавою реліквією є “Книги відгуків” про концерти капел і хорів, котрі вів Михайло
Баран. Любовно збережені господарем, ці масивні зошити ввібрали в себе людські
хвилювання і вдячність, стали теплим і світлим спогадом, кожна сторінка — це відтинок
життя. І ось я тримаю в руках ту реліквію і ціную те, що Михайло Баран довірив мені ту
частину свого серця, що б’ється невтомно і палко. Список тих, хто співав у капелі за час її
існування… список найактивніших учасників капели… Карта, де виступала капела з
концертами. А потім відгуки, відгуки, написані простими людьми і людьми, що
претендували на приналежність до інтелігенції чи й були нею… Як жаль, що в цій
скромній книжці я не можу подати хоча б наймізернішу частину з них, хоча б найцікавіші.
Не можу. Може, колись… За кожним з тих відгуків невсипна праця, поїздки, далеко не
завжди з комфортом, а найчастіше на вантажівці. І попри все люди хотіли чути українську
пісню, і “Діброва” її співала. Співала натхненно і самовіддано, щиро і жертовно,
вкладаючи в ту пісню горіння своїх сердець.

ЖИТТЯ — ЯК ПІСНЯ, ПІСНЯ — ЯК ЖИТТЯ.

Чому таке порівняння, спитаєте? Бо так воно і є: як у пісні, так і в житті. Як у житті, то
так і в пісні: і сумне, і веселе — поряд, бо радість і смуток чомусь завжди в парі ходять.
Отак і в Михайла Барана, і в тих, що разом з ним несли людям пісню.
При “Сільмаші” “Діброва” протрималась десь зо три роки. Потім прийшов новий
директор, котрий, делікатно кажучи, аж ніяк не був прихильником капели. Дівчата
терпіли усілякі утиски.
На цей час на трикотажній фабриці Михайло Баран організував ансамбль
бандуристок, і дістав цей ансамбль ім’я “Троянда”. Записалося п’ятдесят дівчат. Довелося
розділити їх на дві групи, щоб працювати з кожною групою окремо, бо в людей була
позмінна робота. Ті дівчата, що жили в місті, мали руки ніжніші, їм було легше освоїти
інструмент. А ті, що в селі, мали руки загрубілі і спрацьовані. Їм було важче навчитися
грати на бандурі. Але пісню любили всі.
Десь з півроку займався з ними пан Михайло по дві години позмінно. Працював над
поставою, над тим, як треба правильно сидіти, як тримати бандуру. І звичайно ж, пісня, —
це було головне, бо з неї все починалося. Поступово частина дівчат відійшла. Залишилися
дівчата з слабшими даними. Очевидно, любов до пісні була у них сильніша і допомогла їм
здолати труднощі. Півроку пан Михайло працював безкоштовно. А коли на якомусь святі
дівчата виконали кілька пісень і став очевидним результат його праці, дівчат визнали, і
тоді пану Михайлу стали щось там платити.
На фабриці був хор. Керівник того хору спершу було образився на Михїайла Барана,
що той позабирав його хористок, але через кілька років він сам його перепросив і
запросив до кооперативного технікуму організувати там ансамбль бандуристок. То був
славнозвісний ансамбль, дорогий і близький серцю пана Михайла, — “Червона калина”.
Але зараз не про те. Зараз про “Троянду”.
Отже, кращих дівчат довелося відректися, бо вони не хотіли чи не могли переходити в
другу зміну. Оті слабші виявилися надійнішими. Зробив програму. Дехто з дівчат виявив
хист до читання поезії. Читали Тараса Шевченка, інших поетів, а дехто навіть брався за
гуморески. Дівчата набиралися майстерності, відваги. Почастішали концерти. Стрий,
Миколаїв, Річичани… Та хіба все перелічищ? А надто любили дівчата їздити в
Закарпаття. Може тому, що люди тут були привітні та гостинні. А ще дуже любили пісню.
Дівчата мали якусь свою особливу вроду. І то була не тільки їх молодість, а ще й те, що
майже всі були з пречудовими косами. Це завжди вражало. А ще пісня, щира і хвилююча.
Тоді на “Троянду” виділили путівки на Чорне море, а “Діброві” навіть не дали
автобус, щоб виїхати в ліс на відпочинок. “Діброва” за Михайлом Бараном перейшла в
Палац залізничників. Але тут почалися всякі інтриги з домішками політики. Закінчилося
все це дуже сумно. Михайло Баран потрапив в лікарню з інфарктом, а доки він там
лікувався, його помічник за два місяці розвалив капелу.
Але була “Троянда”. З “Трояндою” Михайло Баран пропрацював вісім років. Дівчата
були переважно з села, були дружні і витривалі. Їх не лякало те, що часом на виїздах
доводилося з бандурами долати чималі відстані пішки. Пригадує пан Михайло одну
дівчину, що була дуже легка на сміх. Як було заведеться з тим сміхом, то ніщо вже не
могло її зупинити. Часом мусила вже тоді йти з репетиції. І таке було. А чому ж… Молоді
були та гожі. Та й сам пан Михайло в ті роки… Гай-гай!.. А гарно ж як згадувати, що таке
життя перейшов.
* Та Вам, пане Михайле, і зараз нічого не бракує. І активності у Вас не поменшало.
* Е, не кажіть. Молодший та дужчий був.
* А досвід? Хіба вже він зовсім нічого не важить?
* Важить, авжеж, важить. Та все-таки… Жаль за тими роками. Трудні то роки були, але ж
таки цікаві.
* А ще про Ваших бандуристів розкажіть. Можна? — попросила я. — Якщо я Вас ще не
дуже втомила.
* О, про своїх капелян та ансамблістів я міг би розповідати годинами. Від тих розповідей
я наче аж молодшаю. Паралельно з “Трояндою” в Аеропорту організувалася
“Вишиванка”. Спершу з бандурами виступали лише дівчата, а потім до них долучилися й
хлопці. А ще при Аеропорту був хор “Антей”, в котрому співав мій Тарас.
* То Ви і з “Антеєм” працювали?
* Так, звичайно.
* Як же у Вас на все вистачало сил і часу?
* Вистачало. Молодший був та й бажання велике було. Хористи виступали в льотних
формах. Це було досить гарно. Мої дівчата з “Вишиванки” співали і в хорі і виступали з
бандурами. З “Вишиванкою” у нас було багато цікавих виїзних концертів. Іноді я
“Вишиванку” доповнював “Трояндою”, і в такому складі ми побували в Києві, Москві,
Ленінграді. Скрізь нас прекрасно приймали.
Якось трапилось так, що через всякі обставини, повертаючись з Ленінграда, ми
запізнилися. Дівчат з “Троянди” за таке запізнення покарали: з майстринь їх перевели на
низькооплачувану роботу.
* І що?
* Та мусив захистити їх. Ходив, просив і таки відстояв.
* І не важко Вам було паралельно працювати і з “Трояндою”, і з “Вишиванкою”? Та Ви
ще й у Музичному Товаристві на той час працювали?
* Так, і в Музичному Товаристві працював. І робота, скажу я Вам, була дуже
відповідальна. Але я ще тоді мав “Дібровоньку”.
* “Дібровонька”? Щось не чула.
* О, це була цікава робота. Робота з дітьми. Це була підготовча група з школярів. Та, на
превеликий жаль, протрималася та група дуже недовго. Знаєте, важко було тоді
популяризувати справжню українську пісню, та ще й під бандуру. Тоді все більше під
баян співали, здебільшого радянських, а особливо російських, композиторів.
* Але ж вижила наша пісня. І бандура вижила. І кобзарство.
* Бо і пісня, і бандура — незнищенні. Нема такої сили, аби її зупинила. Бо те все не
принесене, а наше, від нашої землі, нашого народу, з діда-прадіда. Тепер треба лише
подбати, щоб і пісню, і бандуру успадкували прийдешні покоління.
І пан Михайло доторкнувся до своєї бандури, і вона обізвалася до нього щемливо і ніжно:
чи то зітхнула, чи щось промовила.
* Пане Михайле, а про “Червону калину” Ви мені ще так і не розповіли, — порушила я те
елегійне мовчання.
* О, це був ансамбль особливий.
Я засміялася.
* А чи не здається Вам, що для Вас кожен ансамбль чимось особливий?
Посміхнувся Михайло Миколайович.
* А щоб Ви знали, так воно і є. Коли разом люди співають, стоять на сцені, приймають
оплески, сміються і плачуть… Це щось таке, що ріднить людей. Навіки ріднить. Отак і
“Червона калина”. А особливим цей ансамбль був тому, що складався він з викладачів
кооперативного технікуму. Кожна учасниця — красуня, кожна мала вищу освіту, а дехто
мав за плечима і два вузи. А голоси які були… — і зітхнув. — Який то був спів… Хоча б
взяти Ганну Карлівну Вовчак… нема вже її, дочасно пішла з життя… А співали ми з нею
дуети. Добре співала. Що тобі оперна артистка. А викладала, либонь, математику. Гарні
дівчата були. І самі вміли себе при потребі захистити. Але таки на нас дуже напосілися, і я
мусив їх залишити. Вірю, що і зараз ті, хто ще залишився, не розлучаються з піснею. Та
життя, на жаль, вносить свої корективи. Дуже я їх шанував. І шаную…
А ще був ансамюль “Зірниця”, на заводі “Кінескоп”. Назву вибрали таку, щоб була
далека від політики і несла щось світле і гарне. Ансамбль складався з двадцяти учасниць.
Проіснував кілька років.
* А “Срібні струни”? Це теж був Ваш ансамбль?
* Так. Але я працював з ними всього лише рік. Гарний колектив був. Дванадцять
учасників, всі мали гарний слух і прекрасні голоси. Були дівчата і хлопці. Дуже швидко
опанували бандури.
“Срібні струни”… Ні, це не просто поетичні слова, це не символ. Так називався один з
ансамблів, заснований Михайлом Бараном. Їх було дванадцять. Дванадцять — як
апостолів, що несли людям світло української пісні, дзвін бандури. Прийшли, не знаючи і
не вміючи. А через півроку вже співали на сцені. Дивувалися всі, дивувалися самі
учасники ансамблю, але вони звучали, і “срібні струни”, струни їхніх бандур чарували
слухачів.
* Спершу їздили по Галичині, потім в Литву, в Москву, в Америку. Це їм в Литві
подарували жовто-сині квіти, і вони з того були дуже задоволені. Та я вже з ними не їздив,
хоча мене й запрошували. Я не мав такої можливості. “Срібні струни” співають і тепер, і я
радію, коли чую про їхні успіхи.
Співали. Співають і досі. Тільки їх тепер семеро. Дехто з колишніх “срібнострунівців”
співає тепер за кордоном. А Микола Карабаєв — співає і досі. Ансамбль відсвяткував
своє п’ятнадцятиріччя.
Спогади, спогади… І вони аж ніби дзвенять, наче ті срібні струни бандури.
* Був ще ансамбль “Тополенька”, але я з ним працював мало, бо саме потрапив в лікарню.
* Я чула, що у Вас ще хори були?
* Так, звичайно. До хору мене спонукав письменник Григорій Нудьга через свого
знайомого. Той хор існував у селі Пнікут Мостиського району при дослідному
господарстві. Великим прихильником того хору був директор господарства Борис Галич.
Він все робив для того, аби хор співав. Мені доводилося доїжджати, але не лише мені, бо
згодом до хору долучилися Тарас і Орест, а ще дівчата з музучилища. За нами присилали
транспорт. Та склалося так, що Бориса Галича перевели в Оброшино. Воно нібито і добре:
чоловік на підвищення пішов, але хор той без нього розпався. А в Оброшино Борис Галич
захотів також щось організувати і для того запросив знову ж таки мене. Спершу це мав
бути квартет. Але як тільки ми заспівали, до нас прийшли люди. Так утворився чоловічий
хор “Жайвір”. З тим хором я пропрацював десь років з вісім. Іноді на концертах з
“Жайвором” виступали і артисти. Часто організовували ми і творчі зустрічі з колективами
різних міст і республік. Комусь може видатися, що я забагато хвалюся своїми капелами,
ансамблями і хорами, але я досі ті колективи люблю, то моя гордість.
І я позаздрила тому статечному чоловікові, що має він у своєму житті такий прекрасний
доробок.

СОФІЇНЕ СВЯТО

Вишивала мати рушники,
щоб жили ми у добрі та згоді,
виростали квіти з-під руки
і цвіли, як в нашому городі.
І вплітала мати в вишиття
Пісню тиху, ясну, наче казка.
Я проніс рушник цей у життя,
Ніжний, наче материна ласка.
Мамині гарячі рушники
Розганяли смуток мій і втому,
І квітки, що квітли з-під руки,
Кликали до батькового дому.
Посріблила коси сивина,
Загляда в віконце тиха осінь,
Та на рушниках цвіте весна,
Молодість матусина ще й досі.

Цей вірш я присвятила їй, пані Софії, дружині Михайла Барана, бо ж, певно, все її
життя зв’язане з вишивками. Народна майстриня…
* Кажуть, у Вас понад п’ятсот вишивок. Це так? — запитала я якось в тієї незвичайної
жінки. Вона засміялася.
* А хто може їх порахувати? Це дуже приблизно. А якщо правду сказати, то може й до
тисячі тих моїх вишивок. Бо ж вишивала для людей: і в подарунок, і на замовлення.
Розлетілися мої вишивки поміж людьми, як пісні мого Михайла та моїх синів. Хіба ж їх
тепер докличешся та порахуєш?
Вся просвітлена така… як її вишиття. Це від того, що в ній, як і в її вишитті, як і в їхній
родині, живе добро, любов і пісня.

Жовтень. 2001 рік. 14 число. День такий ясний та погідний, наче до нашої львівської
золотої осені завітало на часинку ще й літо. Сьогодні свято — Покрови. А ще п’ятдесят
дев’ята річниця УПА. А ще — виставка вишивок Софії Баран.
В Палаці мистецтв повнісінько людей. То прийшли друзі і знайомі родини Михайла
Барана і зовсім чужі люди, щоб подивитися на художній витвір людських рук і людської,
перейнятої прекрасним, душі. Квіти, квіти… вони скрізь: і на вишивках, і в руках Софії.
Це її свято. А писати про вишиття — справа марна. Бо які слова можуть передати гаму
кольорів, життя того дивовижного світу краси? Це треба бачити. І люди дивилися,
дивувалися і вбирали в себе цей світ добра і любові. А ще пісня. Співало тріо “Жайвори”
— Михайло Баран зі своїми синами. І робилося щось таке з людськими душами, як буває
тільки у храмі. Хотілося і плакати, і співати водночас, а найбільше хотілося творити на
світі добро. Особливо, коли пані Софію вийшли привітати її сини, невістки та внуки. Ото,
мабуть, найбільше щастя для матері та бабусі, бо у тому сенс її життя. Всі у вишиванках,
що вона їм вишивала з любов’ю та піснею. Хтось тихо сказав:
* Ну й Михайло! От вже гарне свято влаштував для своєї дружини.
* Захотів влаштувати — то й влаштував, — докинув інший.
* І як йому так вдається все завжди організувати?
* Хист у чоловіка такий.
* Не тільки в тому річ. Любить він свою Софію, — от що я Вам скажу.
* Любить! Звісно, що любить. А хіба ж вона того не вартує? Та я б за таку…
* Тихо, тихо, старий, — обізвалася жінка. Довкола засміялися.
* Цитьте, Галій співає. Та й замовкли, слухаючи.

Ми поверталися додому з того незвичайного свята. Розмовляти не хотілося. Про що
розмовляти? Про щось буденне і житейське? Ні, у будні повертатися не можна було так
відразу.

Виший, виший, моя кохана,
виший сорочку мені…

Так співалося в пісні. А в житті? Ой, не одну сорочку та сорочечку вишиє ще народна
майстриня Софія Баран. Та й чи тільки сорочки? Дай же їй, Боже, сил і наснаги. І не
затьмарюй її усмішки. Нехай на її вишитті ніколи не в’януть квіти.