ШЛЯХАМИ ДОВБУША
В Інституті суспільних наук у Львові відбувся концерт капели „Діброва” до 150—річчя
з Дня народження Тараса Шевченка. На той час там працював Володимир Грабовецький
— наш палкий прихильник і шанувальник. Він запросив капелу поїхати до Коломиї,
Печеніжина та Космача. Поїздка капели по історичних місцях Прикарпаття, по місцях
славного легендарного опришка Олекси Довбуша була для нас заповітною мрією. Мабуть,
добрі наміри благословив сам Господь. Я радо погодився на пропозицію пана
Грабовецького і взявся за підготовку концертної програми. І ось тепер ми мали здійснити
цей задум.
Ще сонце не сходило, а наші учасники вже зібралися біля Палацу культури. Першим
прийшов Володимир Грабовецький. Настрій у всіх був святочний, і мабуть тому дорога
стелилася нам лагідно. По дорозі пан Грабовецький не замовкав ні на хвилю,
розповідаючи нам такі рідкісні деталі з історії того краю, про котрі ми й не чули.
По дорозі заїхали в село Ямницю, на могилу ураїнського парламентаря Івана
Смицьнюка, що за Австрії босий дійшов до Відня, а там взувся і в парламенті вміло
відстоював права українського селянства. На сільському цвинтарі земляки поставили
йому пам’ятник.
І знову розповіді, цікаві і захоплюючі, про Олексу Довбуша, про його побратимів. Всі
з хвилюванням чекали тієї миті, коли ми ступимо на землю, де народився той славний
легінь. Доїхали до Коломиї, відвідали музей „Гуцульщина”, а потім поїхали до
Печеніжина. Там зупинилися на Довбушівці, на подвір’ї, де стояла батьківська хата
Олекси Довбуша. Тут ми заспівали все, що знали про відважного опришка. Співали з
великим піднесенням: тільки подумати, тут він народився, отой Олекса Довбуш, про
котрого народ складає пісні та легенди. „Хто там опівночі”, „Гей, брати-опришки”, „Ой,
попід гай зелененький” — ті пісні співала капела. Кожна скеля, кожна ялиця, здавалось,
слухала нас. З нами був дух Довбуша, ми відчували віяння історії.
Рушили до пам’ятника Олекси Довбуша, що був на краю села. Він був під високою
горою. Все було продумано і зважено. Погруддя Довбуша немов виростало із землі. Із
своєю улюбленою барткою, стояв він і дивився на нас, наче збирався іти з того місця і
покарати кривдників свого народу, ніби кликав нас за собою шукати правди. Знову
співали пісні. Нас слухали гори, нас слухали люди, нас чув, здавалось, сам Олекса
Довбуш. В своїх строях ми виглядали, як найпишніші квіти синіх гір. Отак одягнені, ми
поїхали до Космача. З нами їхали наші пісні і ще щось таке, чого не можна було передати
словами, що залишається на все життя.
Були ми і біля писаного каменя, звідки показував своєю барткою Олекса Довбуш
опришкам, куди вони мають іти. А може, він і нам показував? Хто про те може знати?
Поверталися до Львова у незвичайному піднесеному настрої, збагачені духом: ми
неначе освятилися і причастилися.
З ПІСНЕЮ ДО ЛЮДЕЙ
Наша капела „Діброва” розгортала свою діяльність, ставала улюбленою, знаною і
популярною. Ми намагалися йти до людей і нести їм пісню. В нас не було рядових
концертів. Ми шанували своїх глядачів і до кожного свого концерту ставилися з великою
відповідальністю.
Молодих і статечних бандуристів з капели „Діброва” завжди вабили околиці рідного
краю, кожен чарівний куточок, кожна стежка і кожний потічок, долини і гори.
Колись у Львові по вулиці Марка Вовчка жив Нестор Губаль — кремезний, завжди
поголений і вичепурений, цей чоловік постійно посміхався, від нього віяло якоюсь
особливою доброзичливістю. Він жив наді мною, але ми не приятелювали. Віталися один
з одним — тільки і всього. Та все-таки сталося так, що ми зблизилися. Нас зблизило горе:
у Нестора померла мати.
Як виявилось, ми з ним були однодумцями: Нестор, хоч був зубним лікарем,
надзвичайно любив українську пісню. На той час він працював у Закарпатті і запросив до
себе мою капелу. А ми були не страшки та й поїхали.
Ми їхали поїздом „Львів-Солотвино”. Пан Нестор зустрів нас автобусом у містечку
Бурштино. Перукарня, ресторан, а вже потім ми поїхали у Будинок культури. Виступали
ми в селі Теребля. Концерт нам вдався. Слава і поголос про цей концерт миттєво
розійшлися по навколишніх селах. Нас запрошували виступити, але часу у нас було
обмаль.
І тут трапилося щось несподіване і непередбачуване. На прощальний концерт в одному
з Будинків культури люди чомусь не прийшли. Та не просто не прийшли, а на двері
Будинку культури начепили замок. Наш урочистий настрій випарувався. Стали
з’ясовувати. Раптом прийшов посланецю і запитав:
* Ви з Діброви?
* Ні, ми зі Львова, це наша капела носить ім’я „Діброва”.
Виявилось, сусіднє село Діброва ворогувало з Бурштиновим, одні других називали
румунами і мадярами. Отож вони й подумали, що ми з села Діброва. Я наказав капелянам
одягнути костюми та з піснями іти по вулиці. Через годину у залі було повно людей.
Ми з „Дібровою” ще не раз приїжджали сюди. В тому чарівному куточку ми дали до
сорока коонцертів. Було й таке, що мали п’ять концертів на один день. Ми йшли до людей
з піснею. І вони вбирали її своїми відкритими серцями.
НА ВОЛИНЬ
Край, який завжди нас вабив своїми загадковими та звитяжними подіями як княжої,
так і козацької доби, доби визвольних змагань, — Волинь… Ми мріяли про цю поїздку,
хвилювалися, бо знали, що це край пісенний, а тому глядач буде щирий на оплески, якщо
нам вдасться його пройняти, але знали й те, що глядач буде вимогливий. В репертуарі
капели не могло бути пісень визвольних змагань, але поміж собою хлопці і дівчата
співали їх і тішилися тим, що в нашій капелі не було „стукачів”. Молоді бандуристи-
аматори пам’ятали перекази старших про часи лихоліть і перейнялися тими переказами.
Цей виїзд на Волинь всі запам’ятали надовго.
Одного сонячного спекотного дня в неділю наш автобус вирушив до міста Горохова,
де в Палаці культури мали відбутися два наші концерти. Ще один концерт мав відбутися в
селі неподалік від Горохова.
Пригоди наші почалися з того, що по дорозі поламався автобус, і ми запізнилися на
концерт. До Палацу культури прийшло стільки людей, що справді ніде було і голці
впасти. Нас зустріли шквалом оплесків. Окрилені бандуристи не відчували ні втоми, ні
голоду, бо, правду кажучи, пообідати таки й не втигли. Концерт почався о дев’ятій вечора.
Програма наша була розрахована на півтори-дві години. Виступ проходив на піднесенні.
Про час забули не тільки глядачі, а й артисти. Але ж на нас чекали ще у селі Привітному.
Там мав початися концерт об одинадцятій годині. Нас запевняли, що до Привітного
недалеко, а якщо й запізнимося, то привітяни — люди добрі, люблять пісню, то й
почекають. Та дорога була вкрай розбита. Шофер посилав нам дуже неделікатні слова,
котрі ми вже мусили терпіти.
У селі Привітному Палац культури стояв на мальовничому пагорбі, красивий, з білими
колонами. Місяць світив ясно, і ми з автобуса могли бачити своїх глядачів. Вони маяли
широкими рукавами своїх білих сорочок, як дивовижні птахи крилами. Облич їхніх ми,
природно, не бачили. Та які тільки автобус зупинився, ця біла лавина рушила на нас.
* Хто тут старший? — закричали перші, що добігли.
* Я старший, — подав я свій голос, якому намагався надати відтінок мужності, та з
автобуса не виходив. Звідусіль чулися погрози, що на нас будуть скаржитися в райком, в
газету „Культура і життя”, в Міністерство культури.
* На сцену, — скомандував я і пішов вперед. Та мене вхопила дебеленька присадкувата
молодиця — директор Палацу культури.
* Ходіть, ходіть, я покажу Вам, що Ви наробили.
На столі у неї я побачив купу порваних квитів, котрі повернув глядач. У скронях у мене
стукотіло. Обурення глядачів тривало. Чулися голоси:
* Тут були наші діти. Ви зірвали їм сон.
Я вийшов перед завісу, попросив вибачення і сказав, що з нами також є діти, котрі будуть
ще сьогодні виступати в концерті.
Перша пісня зняла нарешті напругу. Пролунали перші щирі оплески. Ми могли
полегшено зітхнути. А коли на сцену вийшли мої сини — десятирічний Орест та
шестирічний Тарас, глядачі розпогодилися і розчулилися. Пісні „Та були в кума бджоли”
та „По дорозі жук, жук” були зустрінуті бурею оплесків, а коли хлопці заспівали:
„Там на сіножатях
розцвітають квіти,
люблять Україну
українські діти”,
зал став на ноги. Концерт закінчився о третій ночі. Між нами і глядачем настало повне
примирення. Потомлені, схвильовані і голодні, ми поїхали в готель. О тій порі там не
можна було придбати ні хліба, ні навіть чаю. Ми мали для своїх хлопців два великих
бутерброди, котрі вони навідріз відмовились їсти, бо хотіли, як усі. Ми поділили їх на
тридцять два шматочки — з тим і полягали. Другого дня о сьомій годині вечора мав бути
наш наступний концерт.
Сходилися люди. Був передконцертний святковий настрій. Ніщо не віщувало лиха. Та
як тільки почався концерт, раптом потемніло, ударив грім і пішов дощ з градом. Почалася
метушня. Потім на сцену полилася вода. А на довершення всього зникло світло — у
Добротворі грім там щось пошкодив. Глядачі не розходилися. Та без світла бандуристи
грати не могли. Принесли гасові лампи. Для більшого ефекту принесли ще й дзеркала, що
мали відбивати світло. Концерт закінчився о десятій вечора. У вечірній прохолоді біля
нашого автобуса співали артисти разом з глядачами. Звідси і з’явилася в нашому
репертуарі пісня „Виступали козаченьки”.
Їхали додому. Світла не було: Добротвірська ГЕС була серйозно пошкоджена.
Молодість не знала ні втоми, ні спочинку: пісні, жарти — і сон не владний був над тими
нестримними і натхненними юнаками та дівчатами.