Пристали до острова. Сам Боринич вийшов їх зустрічати. Височенний, могутній, як скеля, він стояв і лагідно посміхався. Та лагідна усмішка якось наче не пасувала до його могутньої постави, та зайвою не була.

– Радий, радий. Я гостям завжди радий. А помічникам у такій нелегкій справі радий удвічі. Коли ідеться про таку боротьбу, то тут і маленька пташина може у нагоді стати. Та маю, хлопці, я одну мороку. Може й не мороку, а півмороки. Не можу дістати собі міцну металеву булаву. Що скують ковалі, вдарю нею, а вона й розлетиться.

– Збирайся та й пливи з нами. А там по дорозі щось придумаємо.

– Пливти – то й пливти. Гуртом воно краще.

Чи довго пливли, чи не дуже, та пристали нарешті до берега, котрий так і називався – Зміїний. Безлюдний пустинний берег. Сердита хвиля накочувалася на нього і спішила якнайскорше відхлинути. Команда з капітаном зосталися на кораблі, а Боринич з котом та собакою заглибилися в темний дрімучий ліс. Ліс і справді був темний. Дерева понурі, квіти не цвітуть, пташки не співають.

– Що за ліс такий? – дивувався Боринич. – Ще не бачив такого лісу. Ні квіточки, ні пташечки. Здається, що ні сонце сюди не заглядає, ні вітер сюди не залітає.

Коли дивляться – а на пеньку старезний дідуган сидить. Правою рукою він свою довжелезну бороду розчісує, а лівою залізну булаву тримає. Привіталися з ним прибульці та й питають:

– А чого це ви, дідусю, свою бороду обома руками не розчісуєте. Одною ж не зручно.

– Мушу так, діти мої, бо та клята булава, як тільки її відпустиш, сама летить, куди собі знає, і б’є без промаху.

– О це так булава! – захоплено вигукнув Боринич. – Давайте, дідусю, я її потримаю, доки ви свою бороду розчешете.

– А втримаєш? – засумнівався дідуган. А потім зміряв поглядом поставу лицаря та й посміхнувся.

– Втримаєш. Бачу, що втримаєш.

Боринич не відривав від булави захопленого погляду. Він зважував її в руках, милувався нею.

– Скажіть, дідусю, чи не могли б ви позичити мені вашу булаву?

– А чому ж ні? Для доброго лицаря та для доброї справи я й подарувати її можу. Не питаю, для чого вона тобі. Знаю, на яку небезпечну боротьбу ви йдете. Я, діти, щоб ви знали, трохи знахар, трохи ворожбит, а трохи навіть чарівник. Життя навчило. Та ще, скажу я вам, живучи поряд з таким небезпечним сусідом, і не такого навчишся. Бо мусиш не тільки сам виживати, а й другим допомагати. А я вас, діти, вже давно чекаю. Знав я про вас. Зірки мені шепнули. Я вже й принцесі голубка з доброю звісткою послав. Вона, бідна, вже зачекалася.

– І як же вам тут живеться?

– Самі бачите. Ліс наче вимер. А колись було… І зела, і цвіту, і птаства, і звірини всякої. А що вже людей тут жило. Кожен спішив оселитися у тому благодатному куточку. А тепер що? Змій все вогнем своїм випалив, з благодатного краю пустелю зробив. А все живе, що врятувалося, вивтікало звідси. Люди вже й віру втратили, що хтось здолає те страховисько. Лише я знав, що знайдеться такий лицар. Тільки-от песик ваш…

– А що песик?

– Є у змія одна таємниця: він смертельно боїться собак.

– О, тоді наш Рябко якраз до діла.

– Так то воно так. Та змієві приспішники так і шастають по всій околиці, вистежуючи, чи не забрів випадково сюди якийсь собака, бо місцевх собак вони вже давно знищили.

– Ой-ой-ой! А що ж робити?

– Треба якось його під когось замаскувати. Ну, скажімо…

– Під зайця.

– Ні, під зайця не можна. Мисливці часом можуть його вполювати.

– Тоді, скажімо, під ховраха. А що? Такий собі маленький ховрашок. Бігає собі. Нікому і до голови не прийде, що, коли треба, то цей ховрашок може не тільки гавкати, але й вкусити.

Спершу Рябко й не зрозумів, про що йдеться. А коли зрозумів, то його обуренню не було меж.

– Це ви про мене?

– Та про тебе. У нас тут тільки ти собака, один-єдиний, дуже дорогий нам, оскільки змій собак боїться. На тебе вся наша надія.

– Щоб я став ховрахом? Та нізащо в світі! Хто таке придумав, той навіки мій ворог.

– Послухай, Рябко. Не гарячкуй. Це ж тільки, щоб обдурити змія.

– Це ж тільки на короткий час. А потім ти знову станеш собакою, нашим улюбленим Рябком.

– А де моя собача гідність? Не буду – і край. Нехай мене краще змій з’їсть.

Тут вже і Мурко не витримав.

– Я, хоч і кіт, але, якщо для справи треба, готовий стати навіть мишею.

Якось заледве Рябка вмовили, і він погодився стати ховрахом.

– Тільки на короткий час. Я сказав.

– Але як це зробити? – почухав потилицю дідуган. – Для того нам потрібний справжній живий ховрах. А де ти тут його візьмеш?

– Був у нас один знайомий ховрах. Та він там, за морем зостався.

І раптом почули:

– А я тут. Давно вже чекаю, коли ви мене покличите. Я потайки подорожував разом з вами. Думав собі: а раптом я вам потрібний буду?

– Славно. То давайте не гаяти часу.

Всі сіли, підкріпилися тим, що мали з собою.

– А тепер, ховраше-друже, дихни на Рябка своїм духом та потри його своєю шерстю.

– А Рябко мене не з’їсть? Він такий сердитий.

– Не бійся, не з’їсть. Та ти дужче, дужче три. Не шкодуй своєї шерсті. Нова виросте, ще густіша. А я слово чарівне скажу.

І зовсім несподівано перед друзями замість Рябка стояв ховрах. Великий, розповнілий, але ж ховрах. Правда, він час від часу виставляв на показ свої великі міцні зуби, щоб нагадати всім, що він таки собака, та то вже були деталі.

– А ще от що, – сказав старий. – На тобі, лицарю, волосинку з моєї бороди. Як буде вам непереливки, кинеш її на землю – і я з’явлюся. А тепер підійди до мене, славний лицарю, нехай я над тобою трохи почаклую. Та нагнися трохи, голубе. Я вже такий старий, що переді мною і схилитися не гріх. Бо я ж не дістану до твоєї маківки.

І, поклавши руки на голову Бориничу, зашепотів щось відоме тільки йому. Потім вчепив йому на шию вузлик з подолай-травою і оперезав Боринича своїм поясом.

– Моє слово обереже тебе від загибелі, подолай-трава не дасть змію тебе перемогти, а мій пояс захистить тебе від вогню, що пашить з усіх дванадцяти пащ лютого змія. Тепер, либонь, все. В добрий час, братове. Нехай вам допомагають всі добрі сили неба і землі. Ну, а тепер рушайте.

Попереду ішов Боринич, а за ним кіт Мурко і ховрах Рябко. На ту дрібноту і уваги ніхто б не звернув. Булава Боринича просто-таки рвалася з його рук. Він ледве її стримував.

– Постривай, голубонько, не спіши. Ще встигнеш. Твоє від тебе не втече.

Вийшов Боринич з лісу та як гукне:

– Гей, ти, зміїще! Виходь на залізний тік. Я прийшов з тобою битися.

– Що це за комариний писк я чую? – потужно гукнув змій. – Перше, ніж зі мною битися, скажи, щоб викопали тобі могилу. Бо тут тобі і гаплик буде.

– А це ми ще побачимо. Виходь на герць, якщо не боїшся. Я не люблю балакунів.

Та й випустив з рук свою булаву, шепнувши їй:

– Лети, порази змія і назад до мене повертайся.

З гучним свистом полетіла булава та й гупнула змія по одній з його дванадцяти голів. Голова так і репнула. Закричав змій від болю і від злості так, що аж дрімучий ліс похилився.

– Бачу я, що ти ворог гідний. Виходь, щоб і я міг тебе вразити.

А булава вже знову була в руках Боринича і знову рвалася до нападу. Вийшов Боринич на залізний тік і побачив страшного змія. Хоч Боринич за боягуза себе не мав, та коло серця йому млосно стало. Він випустив з рук свою булаву, і вона влучила в другу голову змія та й знову вже була у лицаря в руках. Тут і змій ударив Боринича. То був страшний удар. Залізний тік під Бориничем провалився, і лицар по щиколотки під землю увійшов. Бій тривав до самого вечора. Змій не мав уже шести голів, а Боринич по пояс був у землі.

– Добре б’єшся, хлопче, – нарешті ревнув змій. – Як звати тебе? Щоб я знав, яке ім’я на твоїй могилі написати.

– Твого імені на твоїй могилі я писати не буду. Та й могили, я так думаю, після тебе не залишиться. А щоб ти знав, від кого ти загинеш, я скажу тобі: ім’я моє Боринич.

– Ти диви! Я – Горинич, а ти – Боринич. Майже тески. То подумай сам: чи варта нам битися, чи може краще нам помиритися.

– Не для того я сюди прийшов, щоб з тобою миритися. Будемо битися.

– Ти мені навіть не сказав, чого ти хочеш. А може я б і пристав на твої умови. І без бійки може обійшлося б.

– Не погодишся ти на мої умови. Я вже твій зміїний норов знаю.

– Та все ж я хотів би почути.

– Звільни принцесу, роздай свої скарби, щоб оживити цей край, котрий ти занапастив, а сам забирайся звідси до лихої матері.

– Нічого з того я прийняти не можу. Що ж, розходимося до завтра. А завтра я тебе з головою в землю вжену – та й повсьому.

– Не хвали день перед вечором.

Кинув Боринич на землю волосину з бороди дідугана – і той тут-таки з’явився.

– Тяжко тобі, лицарю. Та перемога легкою не буває.

Шепнув старий кілька слів – і земля сама собою розсунулася, звільняючи лицаря. Сіли вони всі гуртом та й підкріпилися тим, що старий приніс.

– А тепер давайте відпочивати. Завтра тебе, Бориничу, чекає нелегкий день.

Тільки-но сонце встало, загукав змій на всю потугу. Аж море вийшло з берегів.

– Де той хоробрий, що готовий сьогодні кістьми полягти?

– Таких нема. Є той, що збирається святкувати свою перемогу над злом. Глянув Боринич на змія і остовпів: всі дванадцять змієвих голів були на місці.

– Що дивишся? Тепер ти зрозумів, що мене не можна подолати?

Сумнів зародився у душі Боринича.

– Невже і справді змія не можна подолати?

Сумнів у бою – то кепська справа. За свій сумнів Боринич жорстоко поплатився. Змій тут-таки увігнав його по щиколодки в землю.

– Ха-ха-ха! Ну що? Може будеш здаватися? Може будеш мені служити? Від такого слуги я б не відмовився.

– Рано смієшся, зміїще. Не дочекаєш, щоб я тобі служив.

А сам подумав:

«Треба вірити у свою перемогу. Не можна сумніватися. Зневіра породжує безсилля».

З новою силою закипів бій.

«Але ж чому ті голови знову ожили?»

І тут в небі з’явилася сила-силенна птаства. Змій пирхав вогнем, та той вогонь нікому не причиняв зла. А тим часом Боринич збивав та й збивав зміїні голови. От вже їх лишилося тільки три.

«А що, коли вони на завтра знову приростуть? Та що роблять птахи?»

Спершу Боринич нічого не міг зрозуміти. А все було дуже просто. Кожна пташка у дзьобі мала мертву воду. Як тільки голова змія падала птахи скроплювали її мертвою водою. Голова не могла більше ожити.

– Всі добрі сили допомагають мені, – вигукнув Боринич. – Ми переможемо.

Увечері змій засумував. Він вже бачив, до чого воно йдеться. Мовчки поплентався відпочивати. А на ранок не так гучно сказав:

– Що, хлопче? Може будемо миритися? Я погоджуся віддати тобі половину своїх скарбів. Принцесу не віддам. І другу половину скарбів собі залишу. І з цього краю я нікуди не піду. Прижився тут. Половину моїх скарбів – це дуже багато. Ти собі уявити не можеш, як це багато. То може все-таки на тому помиримося?

– Не для того я сюди прийшов, щоб з тобою миритися. Я прийшов, щоб подолати зло.