Минуло десь з місяць, а може й більше. Всі потрохи заспокоїлися, забули про Степанову пригоду. Тільки Степан нічого не забув. Пам’ятав Лесету. Але якось не хотілося йому про те думати. Страшнувато було уявити собі той замок і все, що в ньому відбувалося.

Аж якось вночі прокинувся Степан наче від якогось поруху. Було відчуття, що в хаті хтось є. Було темно, нічого не видно. А коли придивився Степан, то побачив, що біля порога наче біла пляма.

«Лесета» – промайнуло в голові. То і справді була вона. Постояла отак якусь хвилину, а потім заговорила, тихо, з докором.

– Що ж ти, лицарю мій, забув за мене? Я чекала тебе, чекала та й вирішила подивитися, як ти тут.

– Та я нічого. Все якось не зберуся до замку. Та й набридати не хочу.

– Всі за тобою питають.

– Хто питає?

– І Юрій, і панни.

– А я, окрім вас, панно Лесето, більше нікого й не знаю.

– Приходь, покажу. У нас наступної ночі лицарі змагатися будуть. І мій Юрій покаже свою вправність. Так що приходь, буде на що подивитися. Прийдеш?

– Прийду.

І знову не спитав за Миколу, чи можна його взяти з собою.

«Не буду я його брати, – подумав, засинаючи. – Не хочу, щоб його мати на все село кричала та й обзивала мене всяко».

Подумав так та й заснув. А вранці довго не міг збагнути, чи то йому снилося, чи Лесета і справді приходила.

«Ото халепа мені з тою Лесетою. І не знаю, що робити: чи йти, чи не йти. Піти – може й цікаво. Але, як подумаю, скільки знову проблем… І страшно ж таки. А як раптом комусь з лицарів бойова сокира не в той бік полетить? А що з них візьмеш? До суду їх не потягнеш. Ай, мабуть, не піду».

Але наступного вечора, як сонце зібралося заходити, як манколія на Степана напала: ходить, нудиться, ніяка робота його не береться – вже йшов би, біг би, на крилах летів би до того замку. Аж мати помітила, що з ним щось не те.

– Що з тобою, Степане? Ти наче сам не свій. І якийсь зажурений. Подумала б, що закохався – так наче ранувато ще.

– Мені, мамо, треба піти.

– Куди?

– Потім скажу. Коли повернуся. А зараз відпустіть мене. І прошу вас, не звертайтеся в міліцію. Я постараюся скорше прийти.

– Ти мене лякаєш, сину. Не пущу, поки ти мене не скажеш, куди ти йдеш. Може тебе злі люди на щось лихе намовляють.

– Ні, мамо. Ніхто мене ні на що не намовляє. Але я мушу йти.

Мати заплакала.

– Горе ти моє! У людей діти як діти, а ти у мене від усіх відродився. Ну чому мусиш? Ну куди йти, та ще й проти ночі?

– Повернуся – розкажу. Головне – не кличте ментів. Вони мене однак не знайдуть.

Та й пішов. Тепер уже йому не було так страшно. І дорога була вже знайома. Наче й скорше здолав її. Не дослухався до дерев і трав, що вони там шелестіли. Нехай собі. Він те вже чув. Присвічуючи ліхтариком, пройшов у замок. І тут все йому вже було знайоме. Кудись подівся його страх. Назустріч Степанові пливла Лесета. Вона посміхалася.

– Прийшов, лицарю?

– Прийшов.

– Ходімо в парк. Це там буде.

– Панно Лесето, чи довго буде та забава?

– Не забава, а лицарський бій.

– Я думав, що це – як гра, як вистава.

– Ні, це буде справжній бій.

– І будуть убиті?

Сказав – і похопився: які убиті, коли вони і так…

Лесета посміхнулася.

– Ну… Побачиш. А чи довго? Як завжди, до півнів.

– А хіба у вас тут є півні?

Знову спитав дурне. І чого він такий неоковирний? Лесета знову посміхнулася.

– Ні, у нас нема, але… Ходімо. Там вже збираються.

В парку, виявляється, був розчищений досить великий майдан. Тут вже стояли лицарі в повному обладунку. Таке Степан колись бачив у кіно. Осторонь гурточком стояли панни і старі пані. Степану довелося стати біля них. Тепер він бачив усіх. Тільки графа чомусь не було видно. Чи його не було, чи може він просто Степану не показувався. Всі панни з цікавістю зиркали на хлопця. Він під тими поглядами почувався досить незручно. Але почався бій – і вся увага була звернена на лицарів. Вже з перших ударів Степан зрозумів, що бій точився не на життя, а на смерть. Хоча яка могла бути смерть, коли вони всі давно були вже мертві? Голова чемріла від таких думок і від того, що хлопець нічого не міг збагнути. То було щось над людський розум. Але вже були поранені і навіть убиті. Декотрі панни плакали, декотрі відбилися від гурту і пішли до повержених, коханих чи близьких. Степан дивився на лицарів, а сам думав:

«Добре, що надворі. Тоді я зможу скорше повернутися додому».

Хотів ще про щось поміркувати, але вчасно згадав, що думки тут вміють читати, і наказав собі завмерти і стежити за боєм.

«Оце, мабуть, Юрій. Ах, як вправно володіє він мечем. Вправно і безжалісно. Але в бою інакше не можна. На сцені можна, а в бою – ні».

Ще було темно. Ще не було проблиску вранішньої зорі, як раптом все зникло, стихло, наче нічого й не було. Оглянувся Степан – кругом порожньо. Передсвіт. Повіяв прохолодний вітер… «До півнів» – згадав хлопець, як казала Лесета.

«Значить, нечиста сила. А як інакше розуміти? – аж волосся наїжачилося. – Ні, треба з тим зав’язувати».

Степан вже йшов додому, присвічуючи собі ліхтариком. Не йшов, а біг, пошепки промовляючи «Отче наш». Вже в дорозі йому сходило сонце і озивалася піснею якась пташина.

 

Прийшов Степан додому, а мати, як нежива, по хаті ходить. Видно, що всю ніч не спала. І навіть не лягала, бо постіль не прийм’ята. Очі їй позападали, на лиці змарніла.

«То із-за мене, – подумав хлопець. – Я таки свиня».

Втішилася, що прийшов. Глянула на сина – і нічого не сказала. Стала перед образом і довго молилася. Степан теж мовчав. Він сів біля стола, підперся рукою та й зажурився. І вже більше скидався не на парубка, а на старого діда. Лице молоде, а смуток наче старий. Нарешті мати заговорила.

– Будеш снідати?

– Ні, не хочу. Ще рано.

– Ти ж і не вечеряв.

– Нічого. Встигну ще.

– Чи тебе там годували лагомінами?

– Де це там?

– Ну, там, де ти був.

– Ні, мене там не годували.

– Ти обіцяв мені розказати. Пам’ятаєш?

– Що розказати?

– Ну… Де ти був. Куди ходив і минулого разу. Я чуть з ума не зійшла.

Хлопець зітхнув.

– Сідайте, мамо. Розповідь довга буде. Про дівчину я, звичайно, збрехав. Я був у замку.

– У замку? Що ж ти там робив?

– З покійниками розмовляв.

– З покійниками? Господи! Свят! Свят! Свят!

– Чого ви зблідли, мамо? Не треба так, бо я й розказувти не буду.

– З ким же ти… Розмовляв?

– З Лесетою, з її батьком. З іншими не розмовляв, але їх там бачив. Їх там багато. Лицарі всякі, панни, пані…

– Ти… Ти часом не захворів?

– Ні, мамо, не захворів. А може й захворів. Не знаю.

Став розказувати все по порядку. Мати слухала, не перебивала. Нарешті Степан закінчив свою розповідь і спитав у матері:

– Про що ви так задумалися, мамо?

– Та от… Думаю, куди нам найперше треба йти: до лікаря чи до священика.

– Я ні до кого не хотів би йти.

– Е, сину, треба. Ми самі з тим не впораємося. Бачиш сам, що це сила непевна. Вони так просто від тебе не відчепляться. Виведуть вони тебе, сину, з нашого світу. А ти щойно починаєш жити.

Витерла сльози.

– Ти лягай, поспи, відпочинь трохи, а я всьому подаю їсти, курей випущу, бо ще зачинені, поросята кричать, корову видою, впораюся та й підемо найперше до священика. Вже що він скаже. Священик у нас старенький, багато всякого набачився у своєму житті – щось нам порадить. Лягай, відпочинь, бо ти аж на лиці змінився.

І вже від дверей вернулася.

– Чуєш, Степане? Нічого нікому не розказуй. Навіть дружку своєму Миколі. Бо піде по селі, то потім не відмиєшся.

– Ні, мамо, Миколі можна. Микола не такий.

– Ну-ну! Микола може й не такий, зате його мати – то така терниця, що все село перетре і не втомиться.

 

Священик і справді був дуже старенький. Казали, що вже й підшукували на його місце когось молодшого, та поки що ще нікого не знайшли. Село любило свого пароха і вже зарання шкодувало, що він вже від них піде. Священик був дуже спокійний, терпляче і розважливо розмовляв і з старим, і з малим. Нікого не сварив, а як було треба, то щось підказав чи порадив. Сповідь у нього була і справді таємницею: ніщо не просочилося на село. От до нього і прийшла Степанова мати зі своїм сином. Був будень, і священик порався у своєму квітнику, бо дуже любив квіти. Вже пропонували йому жінки свою допомогу.

– Ми і прополимо, і зробимо все, що треба.

Подякував і відмовився.

– Поки ще можу сам. То така втіха. Бог і сили мені посилає, щоб біля квіток порався. Бо, знаєте, город – то потреба для тіла, а квіти – то для душі. Дивишся на них – і душа відпочиває.

Сіли в альтанці, бо у хаті душно було. Отець зрозумів, що це не сповідь, бо зі сповіддю до храму прийшли б. Щось людей гнітило – і вони прийшли до нього, а він вже мусить їм допомогти, якщо зможе.

Слухав уважно і матір, і її сина. З ним людина якось розковувалася, могла вилити все, що на душі, не підозрюючи, що весь свій тягар якимсь чином перекладає на старого священика, і йому треба потім довго молитися, щоб Бог зняв з нього той тягар. Що ж, може він для того і поставлений Богом на світі, щоб знімати з людей той їхній тягар, якого набралися вони в тому нелегкому і грішному повсякденні. А от цей хлопчина… Ще такий молодий, а вже і він має щось на душі.

«І я мушу розрадити його, зняти все, що йому болить, зупинити, аби не пішов по дорозі гріха».

Слухав ту розповідь старий панотець, і все захмаренішим робилося його лице.

«Як лик святого, – чомусь подумала Варка. – Аж чудно… А може він і справді святий? Мабуть, кожний священик почасти святий. А наш, видно, особливої в Бога ласки заслужив. Он як умиротворено, молитовно світиться його лице».

А священик казав:

– Я вже давно пропонував освятити той замок, ту непевну місцину. А мене все відмовляли та й відмовляли. Мовляв, там – віки. Чого нам до них лізти? А воно он як виходить. Отаке хлопча розтривожило їх – та й вони до нас полізли, не побоялися.

– То ви, отче, думаєте, що сила та… Непевна? – не втрималася Варка, щоб не запитати.

– Ясна річ, що непевна. Певне все тільки те, що з Богом, у храмі, в освяченому місці, де образи, де ангели-охоронці, а це… Ти, дитино, от що… Як сам не будеш пильнуватися, то ніякий ангел-охоронець тобі не допоможе. Лихий тільки і пантрує, якби чиюсь душу заполонити. Особливо таку юну, безгрішну, як твоя. Скажи, ти хрестик носиш?

– Носив. А тепер якось…

– Почекай. Я зараз винесу.

Пішов до хати, виніс хрестик і одягнув Степанові.

– Носи, він освячений. Це оберіг від всякого зла. А ще… Скажи мені… Чи ти часом не маєш якогось дарунка від тієї кралі?

– Маю.

Варка перелякано глянула на сина.

– Маєш? А мені не сказав…

Хлопець дістав з кишені хустинку і видобув з неї перстень. Він так і засяяв у Степана на долоні.

– Боже мій, – зойкнула Варка. – Звідки це в тебе?

– Від Лесети, мамо.

– Так… – сказав парох і потер чоло.

– Річ коштовна, старовинна. Спокуса чимала. Не шкодуй, хлопче. А будеш іти додому – кинь без жалю цей перестень у річку.

– У річку? Такий перстень! І в річку?

– Як хочеш. Я сказав, що перстень коштовний. Але подумай, з чиїх рук ти його прийняв. Це зв’язок з отою непевною силою і треба його обірвати.

І вже до Варки:

– Бо інакше… Виведуть вони вашого хлопця та й поведуть у небуття. Спершу на забаву, на ніч, на другу, а там і назовсім.

– Матінко Божа, заступи й захисти.

– Я вас не лякаю. Ми про той світ майже нічого не знаємо. І не треба нам знати. Бог подарував нам життя на землі, на прекрасній землі, синє небо, ясне сонечко. Квіти, трави і ліси. А птаство! Навіщо ж нам шукати пригод і стосунків з темними силами? Спершу це наче цікаво, а потім і до біди недалеко. То як, хлопче? Надумав? Кинеш у річку ту спокусу?

– Кину.

– От і добре. Нехай пливе туди, звідки прийшла. А ви з мамою прийдете додому, помолитеся перед образами, а над дверима почепіть свячене зілля – це оберіг від всього лихого. А я зайду якось та й освячу вашу хату. А ще… Скажи, Степане, чи ти не розказував часом комусь про свої походеньки?

– Тільки другові своєму Миколі.

– Це ж якому Миколі? – не второпав відразу панотець. Тут вже Варка допомогла.

– Та Явдохи Криворукої хлопець. Вони приятелюють собі. Хоч Явдоха криком сходить, коли бачить їх удвох.

– Мамо, – Степан аж спаленів.

– Та я що? Та я нічого. Кажу тільки, що ви з Миколою дружите. Панотець задумався.

– Було б краще, якби ти про свої пригоди нікому не розказував. Але що вже тепер? Розказав – то й розказав…

І знову Варка втрутилася.

– А може ти скажи тому Миколі, що ти все це вигадав, сфантазував – та й по всьому.

– Мамо, я Миколі брехати не буду. То мій друг. Та Микола – хлопець що треба. Він нікому не пашталакатиме. Я вже знаю.

– То нехай вже так. Що ж тепер? – сказав панотець, заспокійливо глянувши на жінку.

– Будемо надіятися на порядність того хлопця. І на його молодість. Бо молоді, знаєте, швидко все забувають. Я тільки боюся, щоб та історія не мала продовження. Щоб та краля ще й до твого друга не занадилася.

– Ой, – зойкнула Варка.

– Не занадиться, – запевнив Степан.

– Ну-ну, – похитав головою священик. – З тою нечистю легко зачепитися, та важко розв’язатися. Та я думаю, що хрест і молитва, ваша і моя, нам допоможуть. Ідіть з Богом, мої дорогі, і зробіть як я казав. Я буду за вас молитися.

 

День стояв над світом сонячний, веселий – аж в серці щось робилося. Кожна бур’янина цвіла, кожна пташина щебетала, бджоли заклопотано перелітали з квітки на квітку. Степан наче вперше все це побачив. А коли йшли понад річку, він дістав перстень, ще раз глянув на нього, то й ще раз блиснув проти сонця. Хлопець зітхнув і вже без жалю пожбурив той перстень у воду. Степанові почулося… Ні, він не був певний, але йоцу здалося, що здалеку він почув легкий дівочий зойк.

– Мамо, ви чули?

– Що?

– Ну… Десь дівчина скрикнула.

– Ні. Це тобі здалося. Може птаха якась.

Прийшли додому і зробили все, як казав панотець. У хату знову повернувся затишок і спокій.

Так минуло зо два тижні. А може три. Степан на ніч молився – і спав, як по купелі. Ніщо його не тривожило – ні сни, ні видіння. Та якось він прокинувся серед ночі і спершу не міг збагнути, що його збудило.

«Лесета!» – промайнула думка, як блискавиця. Він скорше відчув її, ніж побачив. Цього разу це було щось чуже і вороже. Ніч була місячна. Степан став роздивлятися по хаті. Ніде нічого. А потім він побачив її. Ні, не її. То була велика біла пляма біля порога. Приглянувся. Так, це вона, Лесета…

«Стоїть за порогом. Поріг переступити не сміє. Зілля свячене мама над дверима вчепила. Отче наш…»

Степан почув тихе дівоче зітхання – і видиво зникло. Хлопець до ранку вже не міг склепити повіки. А вранці він спитав у матері:

– А коли панотець прийде освятити нашу хату? Казав же, що прийде. Чи не забув часом?

– Треба буде йому нагадати. Може й забув. А що? Знову приходила?

– Так. Біля порога постояла та й пішла.

– Господи! Ісусе сину Божий! Захисти нас від скверни і від всього лихого… Послухай, Степане… А може це тобі видається? Може таки треба показатися лікареві?

– Тільки не треба з мене ще й психа робити. Я не хворий. Бо, їй-Богу, перестану що-небудь розказувати.

– Добре, добре. Не сердься. Не хочеш – то й не буду. От тільки до панотця піду. Нагадаю, щоб хату освятив.

А згодом Микола голосним свистом викликав Степана з хати.

– Здоров, Степане, – привітався. – Де це ти зашився? І не видно тебе, і не чути.

– Та… Нема часу. Справи.

– Які такі справи?

– Так… Нічого особливого. Дещо мамі треба було допомогти.

– А я думав, ти вже назовсім в замок пересилився.

– Забудь про замок.

– Чого так?

– Порвав я з ними.

– Як? Зовсім?

– Зовсім. Все.

– А чому? Це ж так цікаво.

– Плюнь і розітри. Все це нечисть.

– Нечисть? І Лесета нечисть?

– І Лесета. А ти ж як думав?

– Жартуєш.

– Зовсім не жартую.

– А я, власне, прийшов… Хотів з тобою туди піти.

– Куди?

– В замок. До мене Лесета приходила.

– Лесета? До тебе? Не вигадуй.

– Не вигадую. Бачив її ось так, як тебе.

– І розмовляв з нею?

– Розмовляв. Власне, розмовляла вона. А я слухав і мовчав, бо від страху у мене голос кудись подівся, в роті пересохло, а язик зробився, як дерев’яний.

– І що ж вона казала?

– Казала передати тобі, щоб ти прийшов. Там якась панна Анельця за тобою сумує.

– Яка панна Анельця?

– Не знаю, не знаю. Ну ти й жук, скажу тобі! Про Анельцю – ні слова! Та шило в мішку не сховаєш. Однак вилізе.

– Я тобі клянуся, що ніякої панни Анельці я не знаю. Бачив там їх. Але про Анельцю чую вперше.

– І мене Лесета кликала. Казала, щоб приходив з тобою. Обіцяла і для мене якусь панну підібрати. Казала, що незабаром у них там бал має бути. Має бути дуже весело. Я думав, ми з тобою підемо, а ти…

– Забудь. Я не піду і тобі не раджу.

– Це ти серйозно?

– Якнайсерйозніше.

– А може ти ще передумаєш?

– Ні, не передумаю.

– А я пішов би. Давай ще раз підемо, щоб я побачив, а там вже – як захочеш.

– Сказав же тобі – не піду. Чортівня все це. І не смій туди потикатися.

– Та я сам – ні. Я міг би тільки з тобою. А сам – нізащо в світі! Ти що! Дай хоч ще раз на перстень глянути.

– Нема персня.

– Як нема? Не бреши. Покажи. Не з’їм же я його.

– Кажу ж тобі: нема персня. Я його викинув.

– Викинув? Такий коштовний перстень? Не вірю. Хіба може сховав кудись. А щоб викинув – не вірю.

– Як хочеш. Але я його викинув.

– Куди?

– В річку.

– Завтра цілий день пірнатиму, щоб його знайти.

– Не знайдеш.

– Чому не знайду?

– Бо він поплив до Лесети.

– А звідки ти знаєш?

– Та вже знаю. Я… Чув її голос.

– Як чув її голос?

– Здалеку чув. Вона скрикнула.

– А ти був певний, що це скрикнула вона?

– Так. Я впізнав її голос. Тепер головне, Миколо, щоб вона до тебе не приходила.

Микола стенув плечима.

– Ой! Повіриш – аж страшно. І все-таки цікаво. Я хотів би хоч раз все це побачити.

– Перестань. Це ж покійники.

– Як покійники? Ти ж казав… Та й я чув її голос.

– Я казав! Дурень був – то й казав. Сам подумай. Століття пройшли. Хіба може людина стільки жити? Не може. А ще… Чому вони бавляться тільки вночі? Ти не знаєш? А я знаю. «До півнів» – сказала тоді мені Лесета. А хто півнів боїться? Сам знаєш.

– Ой!

– Оце тобі «ой!» Скажи, Миколо, ти хрестик носиш?

– Ні, не ношу. А що?

– А маєш?

– Маю.

– То одягни та й носи. Я от думаю… У нас над дверима свячене зілля висить. Ну, знаєш, щоб Лесета не приходила. Але ж твоя мама… Ти ж не можеш їй розказати.

– Що ти! Нізащо! А знаєш, я колись чув від бабів: свяченої солі треба по кутах понасипати. А ще я над дверима крейдою хрестики намалюю.

– Отак і зроби. Та ще чуєш… Нікому. Бо як піде по селі, то…

– Ну ти ж мене знаєш.

– Та знаю, але…

 

Розв’язка наступила незабаром. Панотець таки домігся від громади згоди на освячення замку і прилеглої території. Більше про Лесету ніхто нічого не чув. Лише коли Степан і Микола стали дорослими, то інколи дозволяли собі ті юнацькі спогади. Згадували і хрестилися.

– Послухай, Степане, – часом казав Микола. – А може й Лесети ніякої не було? Може ти все це вигадав?

– Ні, Миколо, була Лесета. І перстень був. Ти ж його бачив.

– Так, бачив. Шкода персня. Я б нізащо не викинув.

– А мені, повіриш, не шкода. Навіщо він мені з таких рук?

– Дивак ти.

– Може.

– А мені й Лесети шкода.

– Тихо будь. Не згадуй. Нехай лихе спить.

Хлопці замокли. Кожен думав про своє. А замок стояв собі на горі, овіяний казками та легендами.