А тим часом дід і баба тяжко сумували.

– І чого ми, бабо, такі нещасні і самотні?

– Чому самотні? Онучат маємо.

– То добре, що хоч онучат маємо. Та сумне подвір’я без живності. Тільки курочка ряба й зосталася.

– І їй мабуть сумно без овечат.

– Сама продала. І як ти ще курочку рябу на базар не понесла?

– Та вже не докоряй мені, діду, тими овечатами. Скільки можна!

– А от куди поділися кіт і собака – розуму не прикладу.

– Видать, набридло їм наше безхліб’я та й пішли кращих господарів шукати.

– Бути такого не може. Вони любили нас.

Аж тут раптом посеред подвір’я з’явилися, як вродилися, кіт Мурко і песик Рябко. Старі до них так і кинулися.

– А що це ви за торби приволокли?

– Сховайте і нікому не показуйте. Особливо тому пану, що лихом торгує.

– Тепер ми з вами заживемо. І овечат купимо, і нову хату поставимо.

– А пригоди наші – як довга і цікава казка. Як спати ляжемо, то й вам розкажемо.

 

У доброї казки

Добрий кінець,

А хто її слухав,

Той молодець.

Шкода казку залишати,

Та пора нову починати,

Ще одну,

Страшну чи смішну,

Аби гарно починалася

Та добре закінчувалася.

Щоб всім добре було,

Щоб весілля гуло,

Щоб і ми там були,

Смачно їли й пили,

Щоб нам ще й додому дали

Для тих, кого ми з собою не взяли.