Якось серед літа 2021 рік

Точився лютий бій. Тепер змій пильнував три своїх голови. За цілий день Бориничу не вдалося збити жодної. Даремно птаство кружляло в небі, тримаючи в дзьобах мертву воду. А може все-таки не даремно? У самому розпалі бою, коли Боринича охопив розпач, що йому так і не вдасться подолати лютого змія, з’явився величезний пес з настовбурченою шерстю. То був Рябко. Він сміливо кинувся на змія. Змій закричав, аж сонце в небі сховалося за хмари. Змій закрутився, завертівся, втратив пильність, і Боринич одну за одною збив всі три змієві голови. Отут і пригодилася мертва вода, аби змій ніколи вже більше не ожив. Всі зітхнули з полегкістю. Аж не вірилося, що страховисько було подолане. Де не взялася шквальна морська хвиля. Спершу всі перелякалися. Почалася паніка. Думали, як їм від тієї хвилі врятуватися. Потім помітили, що та хвиля всіх обминула, нікому не причинивши зла, лише підхопила останки змія і змила начисто землю, не лишивши сліду від нього. Хвиля відхлинула, а друзі стояли, ошелешено оглядаючись довкіл.

– Це перемога не тільки над змієм, але й над злом, – сказав старий.

– Це наша спільна перемога. Перемога всіх добрих сил.

І на ті слова озвалося співом птаство, якого тут вже давно ніхто не чув.

– Ще не все, – сказав Боринич, – нам ще треба знайти принцесу. Ми не знаємо, куди її заховав змій.

Всі задумалися.

– Я до неї голуба посилав. А де вона – не знаю, – сказав чарівник. А тут і голуб з’явився.

– Я до принцеси у віконечко вежі літав.

Боринич у всьому своєму лицарському обладунку попрямував до вежі. Всім хотілося якнайскорше побачити принцесу, і вони пішли слідом. Обійшли довкіл, а дверей нема. На таке ніхто не сподівався.

– Треба шукати вхід. Мусить же він десь бути.

– Очевидно, з якогось підземелля.

Та марно шукали. Нічого не знайшли.

– Ну, коте, – сказав старий, – тепер тобі робота. Залучай мишей. Укладай з ними угоду чи як. Та нехай вони нам відкриють цю таємницю.

Мурко зник. Всіх розбирала нетерплячка.

– Не завжди лицарські обладунки та лицарська сила може здолати перешкоду.

Кота не було довго. Нарешті друзі почули переможне нявчання, а потім і кота побачили.

– Знайшли! Ходімте. Посланців до принцеси не посилав, бо вона страшенно боїться мишей.

А по якімсь часі на світ вийшла принцеса. Бліда, замучена своїм полоном, вона прикривала очі від сліпучого сонячного світла і плакала від щастя. Колись розкішний одяг принцеси був у жалюгідному стані, і принцесу це непокоїло. Тут звідки не взялися дві крилатих феї.

– Ми попросили б вас, панове, залишити нас з принцесою, аби ми могли її гідно одягнути і привести її до звичного вигляду. Вибачайте нам.

І ми залишимо принцесу. Не будемо заваджати феям чаклувати над нею. А послухаємо, чим занепокоєні наші друзі.

– Я щасливий, що подолав змія і визволив принцесу. Все. Більше мені нічого не треба. Ні змієвих скарбів, ні змієвих хоромів, – сказав Боринич.

– А ми з Мурком йшли по скарб. Не для себе, а для наших господарів. Бо бідують вони зі своїми онучатами так, що часом і їсти нічого. Чи й живі ще – не знаємо.

– А ми ще тих скарбів і не знайшли, і на очі не бачили.

– А може їх і нема?

– Не може такого бути, щоб такий грабіжник та не надбав скарбів. Тільки їх пошукати треба.

– Це знову, коте, до тебе. Знову тобі доведеться до мишей по допомогу звернутися.

– Ой-ой-ой! Знову угоду з мишами укладати! Так я позбавлю себе права на все своє життя мишей ловити.

– Зате добрій справі прислужишся. А сам… Що ж, на вареники перейдеш. Все життя вареники їстимеш. Не так вже й погано.

– І м’ясо, – докинув Рябко. Всі засміялися.

– Ми зовсім забули. Ми й досі не повідомили друзям на корабель про нашу перемогу.

– Думаю, що вони вже знають. Добрі вісті скоренько поширюються.

– Як і погані.

– Про погані зараз не будемо.

– І все-таки на кораблі чекають звістки від нас.

– Посланця! Посланця! Меткого, щоб чимдуж.

– Був у нас один знайомий заєць, та він…

– Я тут, панове. Вже давно чекаю, коли ви мене покличете.

– О, зайчику! Де ти тут взявся?

– Та я потайки з вами подорожував. Все сподівався: а раптом вам знадоблюся. Та ховався трохи. Все боявся, щоб часом Рябко мене ненароком не з’їв.

– І знадобився. Предай нашим нехай чимдуж поспішають сюди. Змієві скарби з підземелля виносити та радитися, як їх розподілити.

– Ще перше треба їх знайти.

– Є! Є! – прибіг захеканий Мурко. – Знайшли миші. Там стільки коштовностей, що возами доведеться вивозити.

– Досить награбував той пройдисвіт.

– І для чого йому стільки?

– А просто так. Щоб було. Розбійники міри не мають.

До гурту підійшла принцеса з двома крилатими феями. Вона була така гарна, що у друзів забракло слів. Боринич тихо сказав:

– Та за тебе, красуне, я готовий битися з цілим зміїним кодлом.

– Краще не треба, – опустила очі принцеса. – Нехай не буде зла на землі.

– Якщо ти і твій батько не будете проти, я назвав би тебе своєю дружиною.

– Я з радістю погоджуся пройти по житті поряд з таким лицарем. Думаю, що і мій батько не буде проти. Та ми незабаром у нього спитаємо.

Друзі, дивлячись на молоду пару, посміхалися. Всім разом якось так гарно було, що їм і розлучатися не хотілося. Та розлучатися мусили, бо кожному стелився його життєвий шлях.

– Ідуть! Ідуть наші! Вся корабельна команда на чолі з капітаном.

– Що тут за веремія? – запитав капітан.

– Така веремія, що Боринич переміг змія.

– Чули, чули.

– А звідки?

– Сорока на хвості принесла. Світ гуде про вашу перемогу. Вже й королю звістку послали.

– А нам от… Бракує чоловічої сили – змієі скарби з підземелля виносити.

– Добра робота.

– А потім ще розподілити їх.

– Робота ще краща. То за діло, братове. Відведіть принцесу на корабель. Щоб не нудилася. Нехай відпочиває.

– Ні вже. Краще я з вами побуду. Мені без вас страшно. А раптом ще якийсь змій звідкілясь візьметься.

Всі засміялися.

– Не бійся, принцесо. Тепер ти маєш Боринича. Він за тебе всіх зміїв подолає. І зміїного роду на землі зовсім не залишиться.

– Я не хотіла б для славного лицаря такої долі.

– Зате ж нагорода яка!

І закипіла робота. До самоо вечора виносили чоловіки золото і коштовності з потаємних підземель змія. Аж чуби їм мокрі стали. Нарешті по такій роботі сіли відпочити і підкріпитися.

– А тепер, братове, нехай місцеві жителі оберуть собі кого там знають: казначея, старосту та й нехай розумно і справедливо керують тим, що їм дістанеться. А дістанеться їм чимало. Щось на корабель піде – команді треба заплатити, щось Бориничу і тим, хто йому допомагав, а решта для оновлення краю, що змій випалив та витолочив.

– Не забудьте ж про котика Мурка і песика Рябка.

– Як можа про них забути? Вони ж для діда і для баби старалися.

– Не дурно старалися. Не будуть тепер дід і баба кувшином лихо міряти.

– Тільки-от… Як їм додому дістатися? Від моря ще дорога далека. Хтось і скривдити може, і скарб відібрати.

– Тим не журіться, – обізвався сарий. – Я дам їм волосинку зі своїє бороди і накажу їй, щоб їх додому донесла. Це буде миттю.

– А принцесу Боринич сам особисто батькові доручить. А там і весілля. А як же може бути інакше? Ох і погуляємо, хлопці. А потім і самі попливемо додому. Славну справу ми зробили, друзі.

– Хвали мене, моя губонько, а то роздеру тебе до вух.

– Ну чому? Не самі себе хвалимо. Он люди стоять, дякують нам.

А вже вдячні люди нанесли їм всього на дорогу: і хліба, і сала, і м’яса, і ковбас, і курей печених, і гусей. А старенька бабуся індика принесла.

– Ледве донесла, – скаржилася.

– Все, що від змія вдалося приховати.

Нерешті стали прощатися з котиком Мурком і песиком Рябком.

– Ви нам дуже допомогли. Без вас ми б ніяк не впоралися.

– Ми заздримо вашим господарям. Кожен з нас хотів би мати такого котика і такого песика. Ще мить – і кіт з собакою зникли з-перед очей.

– На світі кожен може творити добро. Було б лиш бажання.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − thirteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.