Яків Кузьмович ішов по місту, тримаючи на руках мавпу. Мавпа їла банани і вдячно порпалася у волоссі Якова Кузьмовича. Це була добра реклама для цирку.

«Яка удача, – думав Яків Кузьмович. – Треба буде негайно міняти програму. І афіші також. Дорого. Та нічого не зробиш. Треба. Якщо навіть вистави затримаються. І все-таки цікаво, чия ж то мавпа? Є ж у неї справжній власник. Мусить бути. Я ризикую, ясна річ. Та поки ще той власник знайдеться… А ще те довести треба, що то мавпа його… Словом, мадмуазель Ріта. Ах, яку програму можна зробити. Скажімо, мадмуазель Ріта і лев Теофіл! Ні, не відразу. Спершу ми дамо їй вільну програму. Нехай робить, що вміє. Нехай звикає до арени і до залу. Ну. Звичайно, репетиції, банани і все таке. Аби тільки власник якомога довше не знайшовся. Ну хоча б не відразу». Мавпа обживалася в цирку. Вона, ясна річ, під наглядом, знайомилась з тваринами. Слон її не зацікавив, тигра вона боялася, а от лев… Сторож божився, що чув, як вони між собою розмовляли. Не нашою мовою, казав він, а якоюсь… Своєю. Про що вони розмовляли? Це легко було собі уявити. А про що ви розмовляли б, якби були мавпою і левом.

– Привіт, мала.

– Привіт, гривастий.

– Я взагалі-то Теофіл.

– А я Джені, але тут мене називають Ріта. Вони не знають мого справжнього імені. Мадмуазель Ріта. От як. По-моєму нічого. А ти як тут опинився?

– Ет, довга історія. Зловили та й…

– Як тут життя?

– А-а, як у нас кажуть, собаче. Тобто погане. Тільки що гавкати не заставляють.

– То давай звідси тікати. Я, здається, можу відчинити твою клітку.

– А сторож?

– А-а, сторож з переляку на люстру залізе.

Лев зареготав. Ви коли-небуть чули, як сміються леви? І я не чула. Думаю, що це не дуже смішно. А пересміявшись, сказав:

– Ти, мала, дуже симпатична. Але не знаєш життя. Не можна нам звідси тікати.

– Ну чому? Все ж дуже просто.

– Не так воно просто, як тобі здається. Не зловить нас сторож, то другі на вулиці зловлять.

– Не зловлять.

– І куди ж ми?

– Як куди? В Африку.

– Мавп’яча твоя голова! Як же ти до тієї Африки добирешся? Чи ти думаєш, що Африка за сусіднім городом? Африка далеко. Дуже далеко.

– Я сюди літаком летіла. Я пам’ятаю.

– На літаку! Щоб на літаку летіти, треба мати квитки. А квитки за гроші продаються. Ти хоч знаєш, що таке гроші?

– Знаю, знаю. За гроші мені дівчинка банани купувала.

– За гроші все можна купити, але ж ми їх не маємо. То давай вже якось тут. Ми могли б разом виступати. Ти могла б на мені верхи їздити. Треба якось їм підказати.

– А ще я тобі гриву розчісувала б. Он яка вона у тебе закудлана. А ти мене не вжер би?

– Ні. Що ти! Своїх я не зачіпаю. Я тепер лев сумирний. Їм з людських рук, ні на кого не полюю. Інколи, правда, рикаю, але це так, щоб не забути, як воно.

– І тобі від того сумно?

– Як тобі сказати?.. Буває трохи сумно, буває дуже. Неволя. Ну… Досить тих розмов. Не рви моє серце.

– То я піду вже. Трохи посплю.

– А я ще трохи порикаю, волю згадавши.

 

Оленка прийшла зі школи і відразу ж покликала свою приятелюку.

– Джені! Джені!

Але відповіді не було.

– Де ти, пустунко?

Тихо.

– А-а, ти заховалася. Ну виходь. Досить. Я немаю часу тебе шукати.

Але мавпочки ніде не було.

– Джені, я тобі щось принесла.

Але мавпочки ніде не було. Оленка не на жарт злякалася.

«Може захворіла і її забрали до лікарні?»

Якщо мавпочка кудись сховалася, то довго не витримувала і зі сміхом виходила.

– Ні, її нема. Щось сталося.

Оленка подзвонила мамі на роботу.

– Мамо, що сталося? Де моя Джені? Її нема.

І в сльози.

– Не хвилюйся, Оленко. З Джені все в порядку. Просто…

– А де вона?

– Ти слухай… Я кажу. Її взяв один фотограф…

– Фотограф? Який фотограф? Мою Джені?

– Фотограф. Розумієш? Котрий в санаторії людей фотографує. З мавпою ж цікавіше. Розумієш? Він щось заробить та й нам щось кине.

– Мамо, як ви могли? І ви віддали Джені в чужі руки?

– Я думала…

– Мене не спитавши? То ж моя мавпочка.

– Вгамуйся, дочко, не кричи. Нічого страшного.

Та Оленка не просто кричала. Вона ридала. У неї починалася істерика.

– Моя Джені! А може він якийсь п’яниця? А може він…

Дівчинка кинула трубку. Мати подзвонила на роботу чоловікові.

– Їдь скорше додому. Там Оленка. Вона плаче. У неї, мабуть, істерика.

– Це тобі треба їхати, а не мені. Ти заварила ту кашу.

– Тобі не жаль доньки. Ти не маєш серце.

– Мені не жаль? А ти хіба не знала, що Оленка любить свою мавпочку?

Вони обоє примчали додому. Оленка була в жалюгідному стані. Сплакана, розкуйовджена, не хотіла нікого бачити, ні з ким говорити.

– Заспокой її, – мати до батька. – Ти це вмієш.

– Ти віддала мавпочку – от і поясни дитині, навіщо ти це зробила.

В їхній мирній родині давно вже такого не було. На ранок Оленка затемпературила і до школи не пішла. Заспокійливих пігулок категорично не пила, нічого не їла і ні з ким не розмовляла.

– З тим треба щось робити. Я й не уявляла собі, що таке може бути. Треба лікаря. А якого?

– Ніякого лікаря їй не треба. Треба піти до того фотографа і забрати мавпу – от і все.

– Піти до фотографа? Якось незручно.

– Що незручно? Не подарувала ж ти йому доньчину мавпу.

– Я навіть не пригадую, з якого він санаторію.

– Ех, ти, розумна. Санаторій «Конвалія», якщо він правду сказав. Ти ж у нього документи не дивилася. А може він ні в якому санаторії не працює. А може він взагалі якийсь шахрай і за нашу мавпу вже взяв трохи долярів. Ця екзотична тваринка коштує чимало.

– Тихо. Бо як почує Оленка…

– З твоєї вини у дитини нервовий зрив. І школу пропускає, і здоров’я губить…

– Із-за дурної мавпи!

– Ні. Із-за твоєї дурної голови. Заробити захотіла. Віддала мавпу людині з вулиці.

– Ну, досить мене розпікати. Ходімо.

Робити нічого. Довелося йти до фотографа у санаторій «Конвалія». На щастя, фотограф був на місці і насправді там працював. Побачив їх – і зблід.

– Ми прийшли… Ми хотіли забрати нашу мавпу. А то, знаєте, дівчинка плаче і…

– А мавпи нема.

– Як нема? А де ж вона?

– Не знаю. У мене її нема.

– Але ж ви її у нас взяли. Особисто ви. Ви обіцяли…

– Так. Я думав, що зароблю з її допомогою трохи грошей, а вона втекла.

– Як втекла?

– Звичайнісінько. Втекла.

– А чому ж ви нам нічого не сказали?

– Не хотів вас засмучувати. Я думав, вона знайдеться.

– Нічого собі – не хотів нас засмучувати! Ви просто шахрай. Скажіть чесно, скільки грошей ви взяли за нашу мавпу.

– Та не брав я ніяких грошей. Втекла ваша мавпа.

– Ми вас до суду подамо.

– А я вас до суду подам. Ваша мавпа таких збитків мені наробила. Вона мені розбила дорогий фотоапарат. А скільки готових світлин знищила.

– Не ми ж вам збитків наробили, а мавпа. От і подавайте мавпу до суду. Та ще в інтерпол, щоб її знайшли.

На галас вийшов головний лікар.

– Що тут таке? Що трапилося? Чого ви зняли такий галас?

– Оцей ваш тип взяв нашу мавпу, щоб з нею людей фотографувати, а тепер каже, що її нема. А вона ж коштує шалені гроші.

– Що за діла, Василю? Що за мавпа? Чому я нічого не знаю?

– Ну… Взяв я у них мавпу. Думав щось заробити. Знаєте, як люди люблять з мавпами чи ще з якимись тваринами фотографуватися.

– Зі слонами, скажімо. Чи з крокодилами. І далі що?

– А далі… Вона розбила мій фотоапарат, знищила всі фотографії та й утекла.

– Отак! Досадив ти їй, видно, розсердив тварину.

– Та… Нічого такого я їй не робив.

– А може ти її напоїв? Так просто. Заради цікавості.

Головний лікар посміхався. А що йому? Він явно був у гуморі. Всім іншим, і фотографу також, було не до гумору.

– Ну да, Ігоре Михайловичу! Таке скажете! Став би я на таку скотину горілку чи вино переводити.

Головий лікар посуворішав.

– Знаєш, Василю, це несерйозно. Ти приносиш в санаторій тварину, може й хвору, може й не щеплену.

– Вона у нас щеплена. Ми за тим слідкуємо, – вступилася Оленчина мама.

– Це добре. Але ми про те дізнаємося лише тепер, коли мавпи вже нема.

– А може вона є. Може він її просто сховав.

– Став би я її ховати. Потрібна вона мені.

– Значить, потрібна, якщо ти пішов до чужих людей і взяв у них мавпу. А ті наївні люди, не знаючи тебе, просто так дали тобі ту екзотичну тварину. А тепер що? Вони тепер про тебе можуть подумати що-завгодно. І дива у тому нема. І ти сам про таку людину казна-що подумав би.

– Нема її в мене, Ігоре Михайловичу.

– А наша донька із-за тієї мавпи геть розхворілася.

– Ясна річ. Розумію вас. У мене самого діти. Мавпи, правда, немає. Та є котики і песики. І діти їх дуже люблять. Так що, Василю, доведеться людям за мавпу заплатити. І, мушу сказати, немалі гроші. Чи через суд, чи полюбовно домовитеся. Наступного разу будеш обачніший.

– То це я тепер на мавпу буду працювати?

– А ти хотів, щоб мавпа на тебе працювала? Хитрун ти, Василю.

На тому й розійшлися, лишивши фотографа в непевному настрою.

– Зараз піде нап’ється, – засміявся Оленчин батько.

– Про мене нехай хоч заллється, – витерла сльози Оленчина мама.

– Сама винна. Нічого було йому мавпу давати. Він взагалі міг сказати, що не брав її і не бачив.

– Нехай би тільки спробував.

– І спробував би. А що б ти йому зробила?

– Та я б його… Я б його…

– Перестань. Нічого б ти йому не зробила. Сама винна. На гроші злакомилася. Думала, що Джені добрі гроші заробить. А воно он як вийшло. Ні Джені, ні грошей.

– Досить мене шпетити. Ти краще на афіші дивися. Мавпа в цирку виступає. Мадмуазель Ріта.

– Слухай, а може це наша?

– Ти що! Цирк приїжджий. Звідки там наша мавпа взялася? А потім… Вона Ріта, а не Джені.

– А ти хотіла, щоб вона їм ще й ім’я своє назвала?

– І справді.

– Я от думаю… А може цей шахрай продав цирку нашу мавпу?

– А що? Цілком міг таке зробити. А йому що?

– Треба піти на виставу. Візьмемо Оленку та й підемо.

– Оленку? Ні в якому разі. Знаєш, як дитина плакатиме?

– Та знаю. Але може… Нехай би подивилася.

– Ти що, і справді думаєш, що це може бути наша мавпа?

– А чому б і ні?

– Та ну. Її ж треба спеціально готувати, програму з нею робити.

– А наша Джені знаєш яка розумна? Що там її готувати! Дали банан чи якусь там цукерку – і вона тобі зробить все, що хочеш.

– Не думаю. Однак Оленку не можна в цирк брати. Для неї це буде ще одна травма. Давай спершу підемо самі.

– І що? Ти впізнаєш мавпу?

– Звичайно, ні. Мені здається, що мавпи всі однакові.

– Тому і треба взяти Оленку.

– Але ти собі уявляєш, що буде?

– Уявляю. Але треба.

– Це може бути серйозний нервовий зрив. Дитина травмована.

– І чия вина?

– Моя. Може досить? Що ж мені тепер?..