Кодарова гора
Жила собі на світі бідна вдова Явдошка, і було у неї три сини, один кращий від другого. Славні хлоп’ята. Матір слухали, старших шанували, а що бідні були, то з маленства звикли до роботи. Спершу матері вдома допомагали, а коли підросли, стали до людей найматися, аби хоч щось заробити на сяку-таку одежину та на шматок хліба. Пасли овець, потім череду, а найстарший вже й у полі брався робити. Та що з тих заробітків? Свого поля нема, а що за літо зароблять, того й на зиму не вистачить. Журиться та зітхає бідна вдова, а часом і поплаче нишком, щоб діти не бачили. Коли старший хлопець доріс до парубка, то й сказав якось матері:
Read More

Дійові особи:
Олеся, вона ж Реклена;
Княжич Микула, він же Вітер;
Олесина мати;
Великий князь;
Хлопчаки;
Дружки.
Read More

Килимарка або перстень від місяця
Жив собі на світі хлопець Іванко. Добрий парубок був. Та ту його доброту не всі чомусь помічали. Та це я не зовсім так сказала. Дехто знав про Іванкове добре серце. Найперше знали птахи і звірі, яких він лікував та підгодовував. Ще знали вдови та сироти убогі, яким він допомагав як тільки міг. А інколи навпаки: із-за його доброти хлопцеві перепадало. Знаходилися такі, що вміли одурити Іванка, перехитрувати. Потім хлопець ніяк надивуватися не міг. Як же це так? На жаль у світі так буває. А ще знала про Іванкове добре серце дівчина Мар’яна. Сиротою Мар’яна росла. Не раз і не двічі ставав їй Іванко до помочі. Отак і жили. А коли до літ доросли, то полюбили одне одного. Мріяли побратися. Не раз стояли при місяці та при зорях. А місяць дивився на них та й посміхався.
Та от лихо: дівчина була кріпачка. Побачив пан, що доросла вже Мар’яна, та й узяв її до двору «діло робити». А там роботи всякої було – вік не переробиш. Якби то лише пан був, то ще б нічого. А то ще й пані була, люта, як та змія. Непереливки дівчатам з нею було. Вже як вона тільки над ними не збиткувалася! Пані загадувала дівчатам якнайтяжчу роботу. А як не впорається котра, то її брали не стайню та й шмагали різками. Мала пані з того задоволення.
Read More

В одному селі жив та був собі парубок Оверко. Всім хлопець взяв: і вродою, і силою, і розумом. Орав, сіяв, косив, молотив, – словом, ніякої роботи не боявся. Ріс той Оверко на маминих піснях та на бабусиних казках. Часто парубки між собою своїми парубочими секретами ділилися: хто кого сватати буде. Всі говорили, дівчат хвалили та гудили, а Оверко мовчав.
– А чого ти, Оверку, відмовчуєшся, наче ти ніколи й женитися не збираєшся?
– Чому не збираюся? Ще мій час не прийшов. Прийде час – оженюся. А мовчу я тому, що судилося мені одружитися з принцесою.
Хлопці зареготали.
– Таке вигадав! З принцесою! Та у нас тут ні королів, ні принцес нема.
– У нас, ясна річ, нема. Та світ широкий. Може десь і є.
– А ви, хлопці, даремно смієтеся, – зауважив Оверків побратим Сидір. – Кожна дівчина, коли її любиш, принцесою стає. От Оверко й…
– Ні, хлопці. Я вам про те ніколи не казав, але моя бабуся ворожкою була. Таку долю вона мені наворожила.
– Ти, мій онучку, – казала, – неодмінно на принцесі женишся. Мороки матимеш без ліку, та, що суджено, того конем не об’їдеш. І хоч я на чаклунстві трохи знаюся, не можу твою долю від тебе відвернути.
Read More

Жила собі мавпа

Жила собі мавпа. Мавпа – як мавпа. Жила собі. Що ж тут такого? Господарям її привезли з Африки. Власне, не господарям, а їхній донці Оленці. Маленька спритненька мавпочка. То, власне, було мавпеня.
– Воно ще виросте, – запевняли господарів. – Ще й Оленку переросте.
Господарям було зовсім байдуже, чи виросте мавпа, чи ні. Зате яка ж була щаслива Оленка. Що дістала такий незвичайний подарунок. Це тобі не лялька, навіть не Барбі, а справжня жива мавпочка.
Мавпі важко було тут прижитися. Їй було холодно і незатишно. Бракувало Джунглів, а особливо ліан, на яких можна було гойдатися. Та вона потихеньку все ж прижилась. Зачепившись хвостом, вона гойдалася на кришталевій люстрі, а Оленчина мама мліла від жаху, що та люста колись впаде разом з мавпою. А ще мавпа залюбки поливала водою Оленчині зошити. Дуже старанно їх поливала. Оленка потім плакала, але не переставала любити свою хвостату приятельку. Обіймала її і продовжувала плакати.
– Ну, Джені, навіщо ти мені залила всі мої зошити? Навіщо? Що я тепер в школі скажу? Будеш так себе поводити, то мої тато і мама віддадуть тебе в звіринець. Будеш там жити. А я буду за тобою плакати. Та це не допоможе. Тоді нам обом буде сумно.
Джені все розуміла. Вона винувато дивилася на дівчинку, порпалася в її волоссі – то був найбільший прояв ніжності, та пробачення не просила, бо знала, що неодмінно ще зробить якусь шкоду. Вона ще не знала. Яку саме шкоду, але знала, що зробить неодмінно. Дівчинка йшла на кухню і приносила їй банан.
– На, пустунко, але більше такого не роби.
Даремно було таке казати. Джені стрибнула на люстру. Вмостилася там, стала чистити банан, а шкоринки влучно кидала на Оленку.
– Ти паскудна мавпа, – сердилася дівчинка. – Більше я тобі не дам жодного банана. От побачиш.
Мавпа сміялася. Вона не вірила дівчинці.
Read More

Жила на землі принцеса.
Жили собі чоловік та жінка. Добре жили. Без сварок та колотнечі. Обоє роботящі були. А коли робили, то щось і мали. Не бідували. Була і хата, було і в хаті. Столи накривалися не тільки про свято, але й про будень. А вже що до людей щирі були, то всім, хто потребував їхньої допомоги, раді були прислужитися.
І народилася у них донечка. Гарна, як ангелятко. На радість народилася. Батько, ясна річ, сина хотів. Та вже що зробиш? Що Бог дав, те треба любити.
– Не журися, Іванку, – заспокоювала чоловіка дружина. – Буде ще й син. Ми з тобою ще молоді.
– Та я, Марусю, нічого. Будемо любити нашу донечку. Аби здорова була.
Поклали дівчинку в колиску, та й самі, зморені клопотами, спати лягли. Маруся заснула міцно, як по купелі. Прокинулась – а вже сонечко у вікно заглядає. Сама собі не повірила, що такий сон їй дався.
– Боже мій! Як же я так заснула? А дитина!
Так і кинулась до колиски. А в колисці… Аж перехрестилися здивована мати. Бо в колисці лежали дві дівчинки. Однаковісінькі! Як близнючки. Вони солодко спали. Тихо, щоб не розбудити малят, покликала чоловіка.
Read More

Є каяття,
Та нема вороття

Жив собі чоловік, що мав два сини. Сини виросли, то вже б і батькові до помочі були, та от на лихо батько захворів та й помер. Бідний то був чоловік. Нічого він не мав, тільки нового добротного кожуха. Кожух був новий, бо чоловік його ніразу так і не одягнув – все шкодував: нехай, мовляв, синам буде. Отой кожух і лишився синам у спадок.
– То що, Миколо? – обізвався старший брат до молодшого. – Як кожух ділити будемо?
– Та як, Василю? Не різати ж його навпіл.
– А про мене, хоч би й різати. Аби тільки порівну. А що? Ти грітимеш один бік, а я другий.
– Верзеш, брате, казна-що. Як можна такий добротний кожух та зіпсувати?
– Зле батько зробив, що не лишив нам два кожухи. Не було б тепер клопоту.
– Не мав, то й не лишив. То хіба ось як зробимо. Підемо до баби Солонихи. Вона жінка стара і мудра, то щось нам порадить.
Пішли хлопці до баби Солонихи. А вона подивилася на них, вислухала їхній клопіт та й засміялася.
Read More

Дивачка
Кажуть, що диваками не стають. Диваками народжуються. Може й так. Взяти хоча б Ліну. Народилася вона гарненькою дівчинкою. Дива в тому не було, бо і мама її була така ж гарненька.
– Вся в маму, – казали сусіди. А щаслива мама лагідно посміхалася.
Та коли дівчинка стала підростати, то почали помічати за нею перші дивацтва. Скажімо, плаче дитина. Забавляють її, як звичайно, а вона плаче тай плаче. Аж раптом замовкне і дивиться незмигно кудись, наче бачить щось таке, чого не бачить ніхто. І дослухається до чогось. Ніхто нічого не чує, а вона слухає. Часом посміхається, а часом їй і до плачу береться.
– Дивна дитина, – казали про дівчинку.
– Переросте – та й вилюдніє.
– Якби ж то так… А то всяко буває.
– Та ще й дівчинка.
Бідкалися сусіди, журилися, журилася мама, а дитина росла собі.
Read More

Дворик покинутих іграшок
Може хтось знає, а хтось може того не знає, що у Львові є такий дворик, де збираються покинуті іграшки. Чи їх туди приносять, чи може… ви тільки не смійтеся, але може й таке бути… що ті іграшки самі там збираються. Там можна зустріти і песиків, і котиків, і слоників, і ведмедиків, і ще багато інших іграшок, про котрих ви й не могли б собі подумати. Люди, котрі ні в що таке не вірять, скажуть, що бути такого не може.
– Іграшки не можуть самі переходити з місця на місце. Вони ж неживі.
– А звідки ви знаєте, що вони неживі? А придивіться он до того ведмедика. Бачите? Він плаче.
– І справді. Плаче. А його також покинули?
– Мабуть. Бо чого б тоді він плакав?
– Цілком пристойна іграшка. І навіщо було її кидати?
– Хто зна. Можливо господиня вже виросла, а може новими іграшками бавиться. Хто зна…
Read More

ГОЛУБИ
Оксана зовсім не вірила в казку про цвіт папороті, який нібито треба було шукати в ніч на Івана Купала. Це була гарна казка, але, щоб в таке вірити…
– Все це, мамо, казка для маленьких.
– Я б так не сказала. Це скорше казка для дорослих. Або, скажімо, для дівчат, таких, як ти. Гарна романтична казка.
– Думаю, що сучасні дівчата в таке не вірять.
– Чому не вірять? Всякі дівчата є.
– А насправді? Цвіт папороті і справді зацвітає в ніч на Івана Купала?
– Так кажуть.
– І що, комусь вдалося знайти ту дивовижну квітку?
– Кажуть, були такі, що знаходили. Та вони однак щасливими не були.
– Отаке! То чи варта було її шукати?
Read More