Є каяття,
Та нема вороття

Жив собі чоловік, що мав два сини. Сини виросли, то вже б і батькові до помочі були, та от на лихо батько захворів та й помер. Бідний то був чоловік. Нічого він не мав, тільки нового добротного кожуха. Кожух був новий, бо чоловік його ніразу так і не одягнув – все шкодував: нехай, мовляв, синам буде. Отой кожух і лишився синам у спадок.
– То що, Миколо? – обізвався старший брат до молодшого. – Як кожух ділити будемо?
– Та як, Василю? Не різати ж його навпіл.
– А про мене, хоч би й різати. Аби тільки порівну. А що? Ти грітимеш один бік, а я другий.
– Верзеш, брате, казна-що. Як можна такий добротний кожух та зіпсувати?
– Зле батько зробив, що не лишив нам два кожухи. Не було б тепер клопоту.
– Не мав, то й не лишив. То хіба ось як зробимо. Підемо до баби Солонихи. Вона жінка стара і мудра, то щось нам порадить.
Пішли хлопці до баби Солонихи. А вона подивилася на них, вислухала їхній клопіт та й засміялася.

– Ви такі вже дорослі, а зовсі, як діти. Все дуже просто. Продайте кожух, купіть собі дві куфайчини, та й перезимуєте.
Пішли брати на базар, продали кожух, а гроші розділили порівну. Старший брат відразу й куфайчину собі купив, а молодший все ходив, придивлявся та прицінювався, як би таки купити дешевше. Коли дивиться – аж дядько з мішком іде. А у мішку кіт нявкотить – аж страшно слухати.
– Чоловіче добрий, а куди ви того бідолаху несете?
– А звідки ти знаєш, що я добрий чоловік? А того харцизяку я несу топити.
– А чим же він так провинився?
– Та от… Шкоду робить. Курчат їсть. Якби тільки сусідських, то нехай би їв, а тож і моїх.
– То може б ви мені його віддали?
– Віддати – ні. Хібащо продати.
– Так ви ж його топити зібралися. А за утопленого кота вам би ніхто нічого не дав.
– Так то воно так. Але, коли є той, хто хоче його взяти, то чому б і не продати? Мушу ж я гроші відбити за тих курчат, що він поїв. Хочеш – купуй, а не хочеш – втоплю.
– Та шкода ж.
– А мені не шкода.
А кіт кричить, лементує, ледве що словами не промовляє.
– А-а, кажіть вашу ціну.
Сторгувалися. Грошей вистачило. Саме стільки, скільки хлопець собі на куфайчину мав. Взяв кота, вже хотів було йти.
– Стривай, стривай, – спинив Миколу чоловік.- А гроші за мішок?
– За який мішок?
– За той, в котрому кіт.
– Беріть свій мішок, і нехай вам грець! – розсердився парубок.
– А як же ти кота понесеш?
– Отак і понесу. На руках понесу.
– Подряпає.
– Не подряпає.
– Втече.
– Як захоче, то втече. Тримати не буду. Ну, котику, ходи сюди. Віддамо тому скнарі його мішок.
Взяв кота, а той і нявчати перестав – відразу зрозумів, що в добі руки попав.
– От морда! Замовк! – сердито і здивовано сказав чоловік.
– А ви, дядьку, беріть свій мішок та йдіть вже собі. А ми тут самі розберемося.
І до кота :
– А ти, котику, такий рудий та гарний. І очі в тебе розумні.
– Няв!
– Ну… Все гаразд, котику. А то був би пропав ні за цапову душу. Та й погладив кота. – Будеш у мене називатися Рудько. Зрозумів?
– Няв!
– От і гаразд.
Коли старший брат побачив таке диво – рудого кота, то ледве не закричав від обурення.
– Чи ти, хлопе, здурів? А в чому ти зимувати будеш?
– Та вже якось перезимую.
– А чим ти свого кота годувати будеш?