Ой! У мене така ніч була. Знаєш, до мене вночі мати приходила.
Покійна?
Ну так.
Вигадки все це. Покійники не ходять. Дурний спить – дурне снить.
Ти хочеш сказати, що я дурна?
Нічого я не хочу сказати. Просто… вигадки все це. Не ходять покійники. Розумієш? Не ходять. Все це наша фантазія.
Ні, Петре, не фантазія.
І що доброго казала тобі твоя мати?
Казала… Щоб я тебе покинула. Бо це гріх.
От-от! А я що казав! Теревенів всяких наслухалася – от і сниться всяка чортівня.
Не чортівня, Петрусю, а моя мати мені наснилася. Не наснилася, а приходила до мене.
От що. Ти полеж, поплач, якщо хочеш, а я тим часом каву приготую. В холодильнику щось знайдеться? Бо я ще й не снідав.
Знайдеться. Скажи, Петре, а ти своїй жінці теж каву до ліжка подаєш?
Ще чого! Ти собі не уявляєш, яка то змія.
Чекай… Скажи, Петре… А як же ти таку змію собі за дружину взяв?
Перестань. Тобі нема більше про що говорити?
Ні, Петре, справді.
Це було давно. Десять років тому. Я був молодий і дурний.
А тепер порозумнішав?
Тепер! То зовсім інше.
Але ж… Ти мусив її любити? Бо як же інакше?
Ну… Може й любив. Не пригадую вже зараз.
І клявся їй, напевно, що любиш.
Сказав: не пам’ятаю. Що це на тебе сьогодні найшло? Сказав же, що не люблю її. Тобі того мало?
Ні, я просто хочу знати, чи через десять років ти зможеш пригадати, що казав ти мені тепер.
Так… Я бачу, що дуже зле, коли приходять покійники.
Не треба, Петре.
Я приходжу до тебе розслабитися, відпочити, а ти дістаєш мене всякими дурними балачками.
Ти, виявляється, приходиш до мене відпочити? Відпочити від чого?
Ну… Від всяких домашніх проблем.
Цікаво. І які ж такі проблеми тобі найбільше дошкуляють?
Слухай, Ольго, що з тобою сьогодні?
Нічого зі мною. Мені просто цікаво. А то ми з тобою все більше про любов говоримо, а треба, мабуть, і про проблеми інколи говорити.
Це мої проблеми. Вони тебе не стосуються.
Моя любов – це не тільки ти, а все, що тебе стосується.
І моя жінка? Вона також мене стосується.
Ну, якщо хочеш… Твоя жінка також.
Ну, тоді… Тоді це не любов.
А любов тоді що? Тільки поцілунки?
Ну, не тільки. І все інше.
А крім всього іншого?
Ну. Не знаю.
Зате я знаю. Тому мені цікаво, які у тебе домашні проблеми, від котрих ти у мене рятуєшся.
Нічого цікавого. Гризе мене, догризає та змія люта. Оленці негайно треба купити чоботи. Михайлик м’ячем сусідці розбив вікно. У жінки в маршрутці гаманець поцупили, і вона тепер без грошей. А крім того: тече пралка, заклинило замок і ще багато всякого. Хіба я чарівник, щоб все це розгрібати? От і йду з дому, щоб не вислуховувати казна-що.
Ну гаразд, Петре. А хто ж всі проблеми буде вирішувати? Вирішувати ж їх однак треба.
Про мене. Нехай сама мастить собі голову.
Але ж Оленка не може ходити без чобіт. Ну, скажімо, за вікно сусідці можна компенсувати. А пралку і замок однак ремонтувати треба. І хто це буде робити? А тут ще таке лихо: гроші у жінки вкрали. І як їй тепер? Чим їй дітей годувати?
Не знаю. Нехай другим разом не буде такою роззявою. У мене також нема грошей. Де я їй візьму?
То мусиш якось… Заробити.
Друга така сама.
А перша хто?
Жінка! Заробити. Роботи нема.
А ти їм хоч якісь аліменти платиш?
Які аліменти! Сказав же: нема роботи.
Шукай. Скільки часу ти вже без роботи?
П’ять років.
І за цей час нічого не міг знайти?
Нічого. Не буду ж я і справді за копійки робити.
Але ж справді, краще хоч якісь копійки, ніж нічого.
Дурна балачка. Я її чую вже скількись років. Давай краще подумаємо, як вирішити нашу проблему.
Яку нашу проблему?
Та я хотів би вже переїхати до тебе та й жити спокійно.
Звичайно. У мене пралка не тече, замок справний, і чоботи мені купувати не треба. А що, коли і у мене пралка потече і замок заклинить? А що, коли у мене ще й чоботи порвуться?
Я тебе не розумію. Чого це ти сьогодні завелася? Все ж у нас добре було.
Добре було, бо ми думали про любов і не думали ні про які проблеми. А про них все ж інколи думати треба. Скажи, просто цікаво. А що ти робиш, коли тобі доводиться щось купувати? Чоботи, скажімо.
Поки що мені нічого не треба.
А коли буде треба? Що тоді?
Ні, ти мені скажи: що справді на тебе найшло? Хто тебе так агресивно налаштував?
Ніхто. Просто ми живемо не в космосі, а на землі. І відповідно… Всі земні проблеми мусимо вирішувати.
Бачу, всі ви однакові. Вам тільки, аби гроші, аби добре заробляв. А навіщо ви тоді торочите про любов?
На жаль… Любов, якою безкорисливою вона б не була, мусить мати якусь основу, якесь підґрунтя. Бо як тоді жити? І закохані мусять щось їсти, у щось одягатися. І в закоханих зношуються чоботи.
Он як ти заговорила. А ще недавно що ти казала? Головне, казала ти, – це любов. А все інше прикладеться. Що? Не прикладається?
Прикладається тільки тоді, коли обоє мостять своє гніздечко. А коли тільки одне старається, а друге тільки роззявляє рота, щоб його нагодувати, як пташеня, тоді любов не витримує. Вона тоді з небес опускається на землю і стає земною, матеріальною. Бо як інакше?
Тоді то не любов.
А яка любов витримає, що твоя Оленка не має чобіт?
А чого це тебе має обходити?
Це ж твоя донька.
Ти за неї більше переживаєш, ніж я.
Тому ми ніколи не будемо разом.
Он воно як. То це така твоя любов! Затямив. Не плач. Чого плачеш? Сама того захотіла.
Плачу, бо мені жаль моєї любові. Вона була щира і безкорислива. Та не витримала, зіткнувшись з земним і ницим.
