Білан

Кіт сидів біля смітника і несамовито гриз кістку. Думаю, що не тому він її так заповзято гриз, що вона була така дуже смачна. Просто кіт був дуже голодний. Чоловік і жінка стояли неподалік і стежили за котом. Жінка зітхнула:

– Голодний…

– Але морда яка! Нахабна і самовпевнена. Такий виживе навіть на смітнику.

– Без людської доброти… Хто зна… Який розкішний кіт, – замилувалася жінка.

– Розкішний! Де ти тут розкіш побачила? Брудний, як сажотрус.

– Бо білий. То нічого. Його можна помити. Уявляєш, яким він стане красенем, як його помити?

– Уявляю. Тільки хто став би мити бездомного кота?

– Я! Я хочу взяти його собі.

– Собі? Отого бездомного замазуру?

– Кажу ж тобі: його можна помити. А кіт розкішний. Близький до породистого. А може й породистий.

Жінка нахилилася і покликала:

– Киць-киць!

– Хіба ж він знає людську мову? Хто і коли його кликав?

– Нічого. Навчиться. Це розумний кіт.

– А ти вже й розум його визначила? Цікаво, по чому.

– Це по очах видно. Він слухає і дивиться на тебе: намагається зрозуміти, що йому кажуть.

– А ти вже й в очі йому заглянула?

– Заглянула. Слухай, а чого ти так вороже налаштувався до того кота? Що він тобі зробив?

– Та нічого він мені не зробив. Просто я не люблю занедбаних котів

– Занедбаних! Не його у тому вина, що він занедбаний.

– Якщо ти так хочеш кота, то можеш собі на базарі породистого, доглянутого купити. Там їх до вибору і до кольору.

– То не те. Розумієш?.. Не те. Базарні породисті коти якісь… Панські, розманіжені чи що. У них в очах нема отієї іскорки, відданості, прив’язаності. Наче ми їм щось винні. Мовляв, купили  – то доглядайте мене. А мені хочеться порятувати хоч одну котячу душу.

– Кажуть, що у котів нема душі.

– То неправда. От у людини не завжди є душа. У декого її немає.

Жінка підійшла ближче і нахилилася до кота.

– Підеш до мене? Ну… Киць-киць! Не маю чим тебе пригостити. То може й краще. Бо заманити тебе ковбасою – нехитра штука. А так, без ковбаси,  сама тільки приязнь. Ну то як? Підеш до мене? Підеш. Я знаю, що підеш. Ти повірив мені. Ти зрозумів, що я кривди тобі не заподію. Правда, котику? Правда, розумнику?

Кіт наполохано нашорошився, але агресії не виявляв. Може на нього вплинув лагідний голос жінки і її щира інтонація. Кажуть, що тварини дуже це відчувають..

– Обережно. Бо як подряпає  тебе така потвора, то біди не оберешся.

– Нічого не подряпає. Правда, котику, не подряпаєш? Ну навіщо б ти мав мене дряпати?

Вона вже тримала кота на руках, а він ще недовірливо придивлявся, дослухався і принюхувався. Від жінки пахло домом, але котик ще того запаху не знав.

– Не бійся, котику. Не бійся, Біланчику. Я тобі кривди не зроблю.

– А ти вже й ім’я йому придумала?

– А що? По-моєму, гарне ім’я – Білан.

– А по-моєму, йому більше підійшло б Замазура.

Кіт вже збирався вмостити голову на плече жінки,  а може й задрімати,  та ще перед тим сердито зашипів на чоловіка.

– Ти дивися, морда. Ще й шипить.

– А це його реакція на твою агресію.

– Ну, не знаю, як там щодо агресії, але я  так думаю, що ми з твоїм котом в одній квартирі не вживемося.

Жінка протрактувала це як жарт і засміялася.

– Тоді тобі доведеться йти в готель,  бо кота в готель не приймуть. У нього нема паспорта.

Чоловік жарт не сприйняв і насурмонився.

– Якщо тобі кіт миліший за чоловіка… Що ж, будеш жити з котом.

Жінка  на раз посерйознішала.

– Андрію, що з тобою сьогодні? Що на тебе найшло?

– То я у тебе мав би спитати. Що у тебе за котячі пристрасті? Для клімаксу ще наче ранувато.

– До чого тут клімакс? Я завжди любила котів. Хіба ж ти того не знав? А цей кіт чомусь мені дуже сподобався.

– Про мене, заводь хоч крокодила. Тільки до мене зі своїми крокодилячими проблемами не звертайся.

– Добре. Не буду.

Кіт вже солодко спав на плечі своєї господині. Що снилося йому? Може та кістка, знайдена на смітнику, яку він так і не догриз. Кіт спав і тихо муркотів. Це був вияв особливої приязні.

– Бачиш, він мене відразу признав.

– А на мене зашипів, каналья!

– Андрію, не можна так. Це ж нестерпно.

– То й не терпи. Хто тебе заставляє?

– Ще бракувало, щоб ми із-за кота посварилися.

– Ти, видно, того тільки й хотіла.

– Я сварку не починала. Ти почав. І кіт тут ні до т чого. Це тільки приключка.

Вони йшли по вулиці. Кіт дрімав на плечі жінки. Брудний білий кіт на ошатній  кашеміровій одяганці елегантної жінки. Чоловік був насурмонений, а жінка дивилася на кота і посміхалася. І це ще більше дратувало чоловіка.

– Всю куртку собі вимастиш з тим сажотрусом.

– Нічого. Виперу.

– Не вмієш берегти гарні речі. І купувати шкода.

– То й не купуй.

Жінка не хотіла сердитися. Вона дивилася на свого Білана і посміхалася. І, здавалося, через ту її посмішку не могла проникнути чоловікова злість.

– Нічого, котику. Я тебе помию  – і будеш ти у нас біленький. Правда?

Чоловіка це дратувало неймовірно.

«Що за вибрики? Ну чому вона розмовляє з котом, як з дитиною? Геть чисто здуріла кубіта!»

 

Після ретельного миття кіт і справді став білим. Лише чорні шкарпетки, чорна краватка і кінчик хвостика.

– Який цікавий окрас, – не помічаючи злості свого чоловіка, захоплювалася своєю знахідкою Надія. – І чого природа тільки не вигадає. Це ж треба! Ну чого ти і досі сурмонишся? Подивися, який він гарний. Ну просто красень. Хоч на виставку. Правда, Біланчику?

Кіт повернув голову.

– І до імені свого він вже звик. Я ж казала, що це розумний кіт.

Андрій і не глянув на того красеня. А що на нього дивитися? Кіт як кіт. Помила  – і став білий. То й що? Всеодно – бомж.

«Колись викину, як жінки не буде – та й по всьому. У, як сердито на мене дивиться. Наче вміє читати думки. Як тигр. Дай йому волю – то так і кинеться. У, морда!»

Та якось мусив миритися і з котом, і з жінчиними витрибеньками. Якщо вона вже так хоче того кота, то нехай собі має. А він ні разу його так і не погладив. Вони з котом обмінювалися неприязними поглядами – от і все. Так і приживалися. Мирне співіснування. То й за те розумний кіт нехай дякує.

 

Лихо до людей підкрадається несподівано, не попереджаючи про свою з’яву. Так і у них. Надія потрапила в автодорожну катастрофу. Була в тяжкому стані, але лікарі запевняли, що її вдасться з  того витягнути. Отут Андрій вперше глянув на ко та по-іншому: це було те, що Надія любила.

– Що, коте? Сумуєш за господинею? І я сумую. Довго ми ще будемо сумувати, аж доки вона вийде з того. Добре, що жива. Отакі у нас, коте, невеселі діла. Мусимо миритися з тобою та й чекати нашу господиню.

Андрій міг би заприсягтися, що кіт розумів все, що той йому казав. Його розумні котячі очі дивилися на Андрія і були повні великого людського смутку.

Ходив до Надії в лікарню, і вона кожного разу питала в нього про кота.

«У неї болить, а вона про кота пам’ятає», – думав Андрій. Думав без злості, бо вже й сам поступово став прив’язуватися до  отого маленького розумного створіння.

«Приручив мене той кіт чи що?  – Сміявся сам з себе Андрій, хоч їм з котом не до сміху було.  – Нас поєднує наш смуток».

– Ти ж йому там їсти давай, – просила Надія.

– Та даю я йому їсти, не хвилюйся.

– Я знаю, що ти його не любиш, але гладь його хоч інколи. Бо доки я прийду, то він здичіє зовсім.

– Та гладжу я його, гладжу. І розмовляю з ним.

– І про що ж ви з ним розмовляєте?

– Про що ж ми можемо розмовляти? Про тебе, ясна річ. Ми з Біланом подружилися. Ти не повіриш, але я вже якось до нього звик. Словом, уявляєш, той нахаба мене приручив. І як це йому вдалося – сам не знаю.

– Як би я хотіла його побачити, – мрійно сказала Надія. І Андрій подумав…

– А що? Вона вже в загальній палаті. Треба буде якось його їй принести. Тим паче, що лікар якось сказав:

– Ви знаєте, вашій дружині бракує емоцій. Таких, щоб зворушили її, додали настрою до життя. Ви приходите – то прекрасно. Але потрібно ще щось. Діти, внуки. Я не знаю. Треба якось зрушити її емоції.

Діти і внуки були далеко. Залишався тільки кіт. І Андрій зважився. Якось він сказав котові:

– Підеш зі мною. Провідаєш нашу господиню. Вона за тобою скучила.

Андрій був певний, що Білан його зрозумів.

– Понесу його на руках. Як Надія носила. До торби він не звик. Та й ганебно якось: такого розумного кота – і в торбу. А що, я к втече? Він же до моїх рук також не дуже звик. Що тоді скаже Надія? Вона ж не повірить мені. Скаже, що зумисне кота випустив. І що я їй доведу?

Однак вирішив ризикнути. А що робити?

Кіт сприйняв їхню мандрівку, як належалося. Не пручався, не пробував утекти, наче і справді щось розумів. Цікаво роззирався довкола і нічого не боявся, навіть собак, що гордо крокували на прогулянку зі своїми господарями.

« Правду казала Надія: розумний кіт. Аж дивно. Я такого й подумати не міг».

Ось і лікарня. Прийшли. Все було б добре, та на зустріч їм ішла сувора жінка в білому халаті.

– Куди ви? – Блиснула сердито очима.

– Дружина у мене тут лежить.

– В палату? З котом? Не пущу. Тут лікарня, мужчина, а не звіринець.

– Лікар сказав, що моїй дружині потрібен сплеск емоцій. Розумієте…А вона того кота дуже любить.

– Лікар? Який лікар міг таке сказати?

– Ні, про кота він не говорив, але…

– Якщо не говорив, то нема чого з котом пертися. Збожеволіти можна!

Чи то була лікарка, чи медсестра, та вона пішла собі, на останок ще раз зміряла кота і його господаря презирливим поглядом.

– Ну що нам робити, Білане? – Андрій трохи розгубився. Кіт уважно дивився на свого господаря.

– А-а, спробуємо ще. Може, та видра вже нас не побачить. Ходімо.

І вони прошмигнули у ліфт. У ліфті кіт занепокоївся. Та Андрій заспокійливо погладив його. На щастя, подорож в ліфті тривала недовго.

Ось і палата. Андрій відхилив двері і тихо сказав:

– Ну, Біланчику, іди. Там твоя господиня.

Кіт зупинився на порозі, постояв трохи і повагом увійшов у палату. Жінки уважно дивилися на двері. Що таке? Двері відчинилися і ніхто не заходить. І тут увійшов… Кіт! Надія дрімала. Її розбудив сміх жінок і захоплені вигуки:

– Кіт!

– І який красень!

– Киць-киць!

– Тихо, дівчата, а то ми його злякаємо.

– До кого ти прийшов, котику?

Кіт зупинився посеред палати і уважно роздивлявся довкола. Нестерпно тхнуло ліками. Кіт аж чхнув.

– Будь здоровий, – засміялися жінки. Надія розплющила очі. Їй цікаво стало, що так розвеселило її співпалатниць. І тут вона побачила свого Білана. Її здивуванню не було меж.

– Біланчику, звідкіля ти тут взявся? Як ти мене знайшов? Дівчата, то мій кіт.

На голос господині кіт зреагував миттєво. Всі побачили: обличчя, ні, не морда, а обличчя кота осяяло таке щастя, що, здавалося, він ось-ось засміється і заговорить. На очі жінкам навернулися сльози. Коли в палату увійшов усміхнений Андрій, Білан вже був у Надії на ліжку, і щаслива Надія гладила його і горнула до себе. Це була зустріч двох люблячих істот. На щастя в палаті не було котоненависників. Білан всім приніс крихітку радості, навіть тим, у кого вдома кота не було.

– Прийду додому – і неодмінно заведу собі котика. Це ж так гарно, коли тебе любить така маленька віддана істота.

Андрієві було дуже важко їх розлучити. Він ніяк не міг забрати Білана.

– Біланчику, іди, котику, додому. Бо, як хтось надійде, то нам всім дістанеться. Іди, мій хороший, додому. А я вже тут довго не затримаюся. Я постараюся скоренько поправитися, щоб мене виписали.

Андрій жалівся жінкам.

– Ну як ти тут не будеш ревнувати? Самі бачите: вся увага котові. А на мене – ноль емоцій.

Надія посміхалася, а на очах у неї були сльози.

 

Андрій з Біланом  поверталися додому. Кіт муркотів у нього на плечі. Андрій посміхався, як колись Надія, і гладив свого улюбленця.

– Ми з тобою молодці, Біланчику. Тепер наша господиня скоро поправиться.

 

Лікар ще з порога побачив усміхнене Надіїне обличчя. Її очі світилися радістю. Жінка зовсім по іншому дивилася на світ.

– До вас вчора хтось приходив?

– Так. До мене вчора приходив мій кіт.

– Ось як…

Лікар непорозуміло глянув на жінку.

«Може вона свого чоловіка так називає?»

– Чоловік ваш приходив?

– І чоловік також. Але, уявіть собі, він приніс мого кота.

І очі жінки засяяли усміхом.

– Розумний.

– Так, мій кіт дуже розумний.

– Ну… За кота не знаю, але чоловік у вас дуже розумний. Психолог. Добре придумав. Думаю, що через тиждень я вас вже випишу.