• Ну, цить, дитино, цить. Малий буде плакати. Про мене, виходь за Цигана.
• Мене, мамо, ще ніхто не сватає. А що зайшов хлопець, ще й допомогти хоче… що в тому поганого? Дякувати треба. Чи ви вже старі, чи з роду були такі недобрі.
• Ну все, все. Цить. Зараз погодуєш малого – і будеш мати безсонну ніч.
• Не треба було ту розмову проти ночі заводити.

Зітхнула, витерла сльози та й пішла до колиски.

• Вибачай, сину, що твоя мати така плакса.

Та й стала годувати свого Іванка молоком зі сльозами. А за колискову йому буде все та ж сумна недитяча пісня.

А виходить стара мати:

• Йди, доню, до хати.

Прийшов старий,

Старий, та багатий,

Хоче тебе взяти.

• Не хочу я за старого,

Не піду я, мамо.

Рушничками, що придбала,

Спустіть мене в яму.

Нехай попи заспівають,

Дівчата заплачуть,

Нехай мої карі очі

Нелюба не бачуть.

• Нащо ти таке непотребство співаєш біля колиски?
• Нехай звикає.
• Навіщо дитина має до сумного та поганого звикати? Давай я заколишу.

І полинула ніжна та голублива колискова пісня про котка Марка, про перепілочку, що у неї головка болить. На добраніч, Іванку. Нехай материні сльози не потривожать твій сон. А місяць світив собі і не знав, що на землі зріє любов, велика і чиста, щедра на добро.

 

А Петрові було непереливки. Він мав над чим думати. Засіла йому Тетяна глибоко у самому серці. Ні про що інше не думав. Тільки про неї.

«Я таки буду її сватати. Нехай там що – буду».

Довго думав, як почати розмову з матір’ю.

«А що тут мудрувати? Отак і почну».

Мати, як зажди, чекала сина з вечерею.

• Ходиш, парубкуєш, – посміхнулася. – Женився б вже.

Слушна нагода. Петро такої не упустить.

• Я, мамо, вже й сам про таке думав. Довго я думав і придумав таке: буду я сватати Казимиришину Тетяну. Кращої дівчини нема.
• Христе сину Божий! – Вдарилася об поли руками та й заплакала.
• Чого ви, мамо?

Нічого не казала, тільки плакала.

• Ну чого ви, мамо, плачете?

Витерла сльози фартушком.

• Та я проти неї нічого не маю, але ж, сину, отямся. Чужа дитина!
• Чужа, а буде моя.
• І Тетяна згідна?
• Я їй ще нічого не казав. Хотів перше з вами.

Зітхнула з полегкістю.

• То добре, що не казав. Ти не любиш її , Петре. Просто у тебе добре серце і тобі жаль її. Але жаль – це не любов.
• Я люблю її, мамо. Здавна люблю.
• А люди? Що люди скажуть?
• Що скажуть? Всякі люди всяке скажуть. Та я нічого безчесного не роблю. Я хочу женитися на Тетяні і пригорнути її дитя. Хіба ж то зле?
• А ще таке подумай. У тебе нічого нема за душею і у неї нема. Як жити будемо?
• То що мені тепер? Багачку шукати? А я вам таке скажу: коли буде любов, то буде все. Не відразу. Потихеньку. Головне – аби любов і згода. Обоє ми не ледачі, і руки у нас правильно ростуть, звідки треба.
• То про мене, сину. Бери хоч і Тетяну, коли інших дівчат для тебе немає. Дівчина вона добра, роботяща. Я буду любити її. А що дитина… дивися сам.