Тетяна була байдужа до всього білого світу. Виносила дитину, родила, охрестила, любила свого Іванка, як люблять всі матері своїх дітей, а може й більше, а байдужість якось не минала. От і зараз… весна надворі, любо, тепло, треба хату вимастити, а Тетяні не хочеться. Ну не може вона – і все. Вже і мати на неї косо дивиться. Нічого не каже, тільки дивиться з-під лоба. Тетяна ніколи не була ледачою, а от… по дорозі йтимуть люди, вітатимуться, про щось питатимуть, треба буде їм щось відповідати… не може вона. А тут ще те подвір’я розхристане… вже  й не плач над своєю долею, бо що над нею плакати? Сама собі її вибрала. Зате її мати, жива і здорова, з онуком бавиться, коло плити порається. То чого плакати? А Тетянина ганьба – то її ганьба. Вже й сварила себе – не помагає. Занадто любить себе чи що… треба через все переступити і жити далі. Знала, що треба, і не могла.

«Люди вже все переговорили. Живи собі нормально. Ще ж молода, – умовляла себе і не могла умовити. – А тут ще мама Сракуном ятрить душу… І чого їй? Сракунового добра захотілося на старості років? Добре, що Петро заходить. З ним якось легше. Та й то…»

Якось в особливо гарний місячний вечір Петро сказав:

• Дівчино моя, ходімо з тобою до місяця, під зорями постоїмо. Ти ж давно вже під зорями не стояла.
• Ніколи було.
• Ходімо.
• Ні, Петрусю. Моя зірка давно вже впала. Впала і згасла, не здійснивши жодного бажання.
• Не треба так. Ти ще така молода. І така гарна. Ти тільки глянь на зорі – і оживеш. А хочеш, я скажу тобі, чому я не міг би бути тобі за кума.
• То чому?
• Сватати тебе хочу. Будь мені за дружину. Я люблю тебе здавна. Тільки досі якось… я не скривджу ні тебе, ні твого сина. То буде наш син.
• Сватати? Мене? Зганьблену? Отямся, хлопче. Ти ж парубок. Хіба тобі дівчат забракло?
• Для мене нема нікого, окрім тебе. Я люблю тебе здавна. Сказав вже. Просто я несміливий такий. А тепер-от наважився. Тетянко, люба, виходь за мене заміж. Я не багатий. Але бідувати ми не будемо, повір мені.

Петро хотів обняти дівчину, та вона ухилилася від його обіймів і раптом розплакалася гірко і невтішно. Петро ошаліо дивився на неї.

• Ти чого, зоре моя? Ніякого лиха.
• Я, Петрусю, не можу вийти заміж. Ні за тебе, ні за кого другого. Я зненавиділа в собі жінку. Я ненавиджу все плотське. Моя ганьба вбила в мені всі почуття. Я вже ні з ким не зможу бути. Я не зможу принести втіху своєму чоловікові ані собі. То навіщо тоді заміж.
• Минеться, кохана моя. Любов порятує тебе. Любов загоїть твої рани.
• Не загоїть, Петрусю, не загоїть. Це так глибоко.
• Я не приспішую тебе. Я ладен чекати, скільки ти захочеш. Тільки не відкидай мене. Тільки не кажи, що ти не моя.
• Я нічия. Я не належу нікому, навіть сама собі. Хіба що синові своєму. Своєму Іванкові належу. Бо я за нього відповідаю перед світом і перед Богом.

Потім якось буденно так зітхнула.

• Однак хату мастити треба.

І сумно посміхнулася.

• Будні все ще від мене чогось вимагають. Хоча я вже ні на що не здатна. Однак хату мастити треба.
• Ой, треба. І город порати треба. Бо не посадиш – то й не виросте. А як потім зимувати? Так що віддавай Іванка бабі, а сама берися.
• І город… та як його порати, коли нічого в землю вкинути…
• Годилося б, щоб тобі в полі наміряли. Тут же немає двадцять п’ять соток.
• Немає.
• То треба, щоб наміряли.
• А садити чим, Петре?
• Будемо думати, – тихо сказав Петро та й попрощався.

Петро вийшов, а Тетяна тихо-тихо завела свою улюблену пісню.

Летить галка через балку,

Літаючи, кряче…

Відлягло Петрові. Сказав Тетяні все, що мав сказати. Таки нарешті зважився. А там… нехай собі думає. Їй вирішувати. Бо він вже вирішив. Йшов Петро, пісню якусь насвистував. Коли гульк – дорогу йому перетинає… та це ж Сракун!

«І не спиться старому в такий пізній час».

• Здоров, Петре.
• І ви здорові будьте.
• Чого це ти, парубче, стежки до Тетяни топчеш?
• Стежки не ваші. Хто хоче, то той їх і топче.
• Стежки не мої, зате Тетяна моя.
• Ого! І це десь написано?
• Всі те знають.
• А от я не знаю. І Тетяна того не знає. Якби Тетяна була ваша, то ви жили б разом. А так…
• Ти, хлопче, от що. Облиш Тетяну. У неї росте мій син.
• Це десь записано?
• Всі те знають.
• А я можу сказати, що це мій син.
• Не можеш ти такого сказати.
• Чому не можу? Можу. Ви ж можете? Просто так собі.
• Ти, хлопче, не розумуй, а слухай, що я тобі буду казати. Не переходь мені дорогу. Відступися від Тетяни. Бо якщо не відступишся, то тебе легенько приберуть з моєї дороги. І дуже неделікатно приберуть. Твоя мати буде за тобою плакати. Ти знаєш, я маю гроші. А гроші – то сила.
• Ти, потворо, запам’ятай ось що. Про всяк випадок. Гроші – сила, то правда. Але ще більша сила то наше парубоцтво. Ти того не знаєш, то я тобі скажу. Якщо з моєї голови впаде хоч волосинка, то від тебе і сліду на землі не залишиться. Наче й не було тебе на світі. І гроші тобі не допоможуть. А головне – ніхто за тобою і не сплакне. Бо ти нікому не зробив добра і на ніготь. Міг зробити, та не зробив.

Сракун зрозумів, що на страхополоха не напав, то й облишив свої погрози. Тепер він просив, благав, заледве не плакав.

• Ти, Петере… це я так… не зважай. То пуста балачка. Але Тетяна для мене – цілий світ. Безе неї мені життя нема. А тут ще син. Розумієш? Нічого ти не розумієш. Бо ти ще молодий. У тебе тих дівчат ще буде – хоч гать гати. І черідка дітей знайдеться. А в мене це останнє дихання. Відкинься від Тетяни.
• Якби навіть я відкинувся, тобі нема на що надіятися. Тетята люто ненавидить тебе.
• Казала тобі?
• Казала. Але я мав її.
• З примусу мав. Вона матір свою рятувала.
• Знаю. Але я думав…
• Віддумай назад і облиш.
• І все-таки… якщо в неї нікого не буде…
• Буде чи не буде хтось у неї, забудь.
• А син?
• Буде краще, якщо ти і про сина забудеш.
• Як можна!
• Вважай, що в тебе його нема.
• Ти жорстокий, парубче.
• А ти ні?
• Я…
• А могло ж бути зовсім по-іншому. Якби ти добріший був. Прийшла до тебе дівчина зі своєю бідою – а ти поміг би їй. Просто так, без того, щоб безчестити дівчину. Може потім… хто знає. Вона була б тобі вдячна. А так… вона ненавидить тебе. Ти сам себе прирік.

Розминулися. Почвалав Сракун додому. Несучи свою самоту і розбиті надії. Його вже не тішили ні гроші, ні зерно в коморі, ні золото в скрині. Все це була марнота.