Сракун здалеку почув бубон.

«Що таке? – думав. – Наче музики… у когось весілля чи що? А я не знаю. Не кличуть мене вже».

Пішов на голос бубна, а тоді вже почув гармошку. І побачив завихрений порох.

«Ого-го! Та тут весілля! А чому ж я не знаю? Не знаю та й не знаю. Не мали б же мене кликати. А казати ніхто не хотів. Всі знали, що мене болить».

Підійшов ближче, змішавя з людьми. Не хотів привертати до себе уваги.

«Он вона… як пава. У вишиванці… тепер мій син буде того Цигана татом називати. Що ж… Бог все в одні руки не дає. Мені дав багатство, а їм весілля та щастя. А що краще – не знаю…»

Ще кинув пожадливий погляд на Тетяну та й пішов додому. Вдома зачинив ворота, фіртку, довго щось нишпорив у коморі і вийшов… з колуном. З тим колуном, яким кабана колять. Навіщо йому колун? Свого кабана він заколов ще на Великдень. Підійшов до собачої буди. Собаки непорозуміло дивилися на свого господаря. Першим отямився Гайдук. Його собаче чуття озвалося. Собака своєму чуттю не повірив, та все ж вишкірився. Знав, що того робити не можна, бо ж господар, та все ж відкрив свою кликасту пащу і заричав. Ричання обірвала смерть. Смерть від колуна. Очі Жука блиснули. В них стояли сльози і німе запитання: за що?

«Що це господар надумав? Ми так віддано служили йому».

Сракун на мить завагався. Але тільки на мить. Собачі сльози не зупинили його. І Жук впав поряд зі своїм товаришем.

• Тепер сам, – хрипко сказав Сракун і раптом… завив по-собачому. Осіннє здивоване сонце зазирнуло до  нього у двір, жахнулося і сховалося. А Сракун все вив та й вив, надривно та несамовито. Що те виття зупинило, Сракун і сам не знав. Тільки раптом, наче опам’ятався, перестав вити і затоки пішов до хати.
• Тепер що? І собі?.. ні, не зможу. Ні колун, ні зашморг. Я надто люблю життя. І себе люблю. Більше ніхто мене не любить. Тільки я сама себе люблю.

Пройшов на кухню. З буфету дістав пляшку перваку. Ні, пияком він не був. Бо якби був пияком, то не був би господарем. Міг інколи до обіду чи до вечері випити чарку-другу. От і все. Та зараз.. пив з горла. Час від часу відривався від пляшки, кричав:

• Гірко!

І далі пив. Пив, доки не впав на підлогу. Так і заснув. Вранці Уляна прийшла готувати йому їсти, то аж злякалася. Біля дверей валявся закривавлений колун, а в кухні на підлозі Сракун лежав.

• Господи! Що тут таке? Треба людей покликати чи що…

Лупнув очима.

• Не треба нікого кликати.
• Живий! А я думала…
• Віддумай назад. Живий я, живий. Поможи мені встати, проведи мене до ліжка і, чуєш, нікому не кажи. Ой, голова болить. Мабуть, лусне.
• Може випити? Я знаю, з похмілля так лікуються.
• І не кажи. Дивитись на неї не можу. Принеси росолу з огірків. Чи ще там чого принеси.
• А Колун?
• Занеси до комори.
• А кого ви ним?..
• Собак.
• Собак? А за що собак?
• А-а, не питай. Сам не знаю. Просто так. Щоб не жили.
• І не шкода?
• Що тепер шкодувати? – Тільки чуєш, Уляно? Щоб нікому.
• Та добре, нікому.

Не вірив їй. Як можна в таке повірити? Роздзвонить по всьому селі. Та зрештою, йому було байдуже. Нехай пашталакає. Головне не в тому. А в чому? Сам не знав… може й знав би, аби тільки не так шалено боліла голова. Та як дурна, то нехай болить.