Мати потихеньку оклигувала. Худа і жовта, вона все ж човгала по хаті і могла недовго постояти біля плити. Та в її очах з’явилася якась невимовна туга, живий біль, котрий не минав.

• Чого ви, мамо?
• Нічого, доню. Так мені якось… наче я вже й не живу.
• Живете, мамо. І будете жити. Бо я так хочу.

І тому ходила до Охріма. Важко було, страшно, судомно, гидко, та мусила йти, бо ради інакшої не було.

 

Гайдук все ще люто дивився на неї, та вже не гавкав. А Жук навіть приязно метляв хвостом.

Якось Охрім спитав:

• Скажи, Тетяно, чому ти така холодна і байдужа? Ти ж молода. Невже я тебе так і не розпалив?

Опустила очі.

• Ні.
• Ти не пригорнеш мене, не поцілуєш…
• Умови такої не було.
• Як це «умови»?
• А так. Я продала вам своє тіло, а не свою душу.
• Як це «продала»?
• А як ще назвати те, що я зробила? Продала! Як найостанніша шлюха.
• Стидайся, дівко.
• То ви маєте стидатися. А я що? Я Мусила. мені треба було рятувати маму. Цей гріх мені Бог простить. А люди… як собі схочуть.
• Невже тебе ніскілечки до мене не тягне?
• Не тягне. Навпаки.
• Невже я тобі такий осоружний?
• Так, дядьку Охріме. Осоружний.
• Могла б і збрехати. Із чемності.
• Брехати не навчена.
• Я ж тебе люблю і жалую.
• Жалуєте? Коли я перший раз прийшла до вас і попросила допомоги, ви мене пожалували? Ні, не пожалували. Були раді, що така нагода випала.
• Але ж я так давно тебе хотів.
• Я хотів! От і всі ваші жалощі, дядьку Охріме.
• Та вже відкинь ти те «дядьку» і оте «ви». Хіба не можеш казати просто Охріме і на «ти» ?
• Не можу. І не хочу.
• Неймовірно. Ми ж уже наче близькі.
• Ми ніколи не будемо близькими.
• Он яку хустку я тобі купив. Дорога хустка. І гарна. А ти й не розгорнула, не подивилася. Поклала – та й усе.
• А навіщо мені та хустка?
• Як це «навіщо»? Все ж так не буде. Мусить щось змінитися. От і зав’яжеш хустку та й підеш між люди. Ти ж дівка.
• Яка там я вже дівка?
• Того ж, що ми з тобою… не видно.
• Незабаром буде видно.
• Чекай…

Придивився уважніше.

• Чекай… ти груба? Чи це мені здається?
• Ні. Не здається. У мене буде дитина.
• То це моя дитина?
• Ні. То моя дитина.
• Але ж від мене?
• Той що? Це моя дитина, і нікому до неї нема діла.

Якесь дике шаленство охопило Охріма.

• Я й не думав, що я ще на таке спроможний.

Він весь промінився. Такого з ним ще не було.

• Слухай… то давай запишемося, візьмемо шлюб та й будемо жити. Можеш переїхати з матір’ю до мене.
• А весілля буде?
• А чого ж? Можна і весілля. А що?

Глянув на Тетяну – і зрозумів, що вона просто з нього кепкує.

• Ні. Ні весілля, ні шлюбу.
• Ти не хочеш бути моєю жінкою?
• Ні.
• Ну чому?
• Сказала вже. Я продала вам своє тіло, а не свою душу.
• Продала…
• А як по-іншому?
• І ти не можеш хоч якось… до мене потягнутися?
• Не можу. Припиніть цей допит і робіть нарешті те. Що вам хочеться.
• А тобі не хочеться?
• Ні.
• В тобі так і не прокинулась жінка?
• Ні. В мені прокинулась ненависть. Люта ненависть.
• Поцілуй мене.
• З доброї волі – не можу.
• Та чи з доброї, чи з якої там волі… я божеволію, я люблю тебе. Ти чуєш?
• Я нічого не чую.

Він взяв її зло, грубо, як дикий самець. Вона плакала. Охрім заспокоївся, прийшов до тями. Став перед нею навколішки.

• Вибач мені. Знаю, що зробив дурне. З тобою тепер так не можна. Та й взагалі… так не можна. Вибач. Я втратив здоровий глузд. Сам не знаю, що роблю. Ти ж носиш дитину. Мою дитину.
• Дитина моя. Тільки моя.
• Не кидай мене. Озолочу.

Та Тетяна вже його не чула.

Більше вона до Охріма не пішла. Якісь запаси ще були, а там і весна прийшла. Молоденька кропивка поросла, лобода, можна було якось виживати. Зараз Тетяну гризло одне: як сказати про дитину матері. Не хотіла чекати, доки мати сама нарешті побачить. Якось таки зважилася і сказала. Закінчила свою розповідь сльозами. Та мати на диво прийняла ту новину спокійно.

• Що ж, може це й на добро. Стільки людей вимерло за це й голод. Треба відроджуватись. Народиться маленька людина. На життя. Не плач. Чекай дитя з радістю. Так годиться. Я допоможу чим зможу. Не плач.
• Але ж який сором…
• Часи змінилися. Народити дитину – не сором. Згубити сором.