Вийшов з хати, а вслід йому лунала така знайома і така сумна пісня.

Стала собі під вербою

Та й дивиться в воду.

• Тяжко, мамо, важко, мамо.

Нащо дала вроду?

Нащо личко змалювала,

Дала карі очі?

Усе дала, тільки долі,

Долі дать не хочеш.

Постояв, послухав та й пішов собі, задумавшись чи зажурившись. Тихо, місячно. А на зустріч йому дівчина, гарна, як пава. Місяць, що піднявся вже вгору, сипнув на неї срібла, і вона виглядала, як принцеса з казки.

• Добрий вечір, Цигане.
• І тобі вечір добрий. Чекай… це Лепетя?
• Лепетя і є. Мене, між іншим, Лесею зовуть.
• Пробач, Лесю. Я подумав, що, коли я Циган, то й ти Лепетя. Як колись…
• Що колись було, за водою спливло.
• А я спершу і не впізнав тебе. Виросла.
• Де ж пак тобі нас впізнавати. Ми ж не такі, як інші.
• Чого ти, Лесю?
• Знаю я, знаю, звідки йдеш. До Сракунихи заходив. Бачила. Ясна річ, до неї можна. Зайти по старій дружбі й оскоромитися в разі потреби.
• Ти чого, Лесю? Так, я був у Тетяни. І не Сракуниха вона зовсім. А що так вийшло… ну що ж, вийшло. Не можна ж людину брудом обливати.
• Колись би обстригли. А тепер… одна Тетяна на все село. Кращої й нема.
• Лесю, що вона тобі зробила? Чи може Сракуна відбила?
• Тебе відбила.
• Мене?
• Тепер парубки не горді. Чужих покриток підбирають.

Розвернувся й пішов геть. Не хотів нічого їй відповідати.

«Така гарна і така зла, – подумав. – І звідки у людей стільки ненависті? А головне: за що? Що вона кому зробила? Натерпілася болю і сорому, а їй ще… таки буду її сватати. Щоб злі язики дурно не плескали».

 

Топтав та й топтав Петро стежку до Тетяниної хати. Якщо не кожного вечора, то через день був обов’язково. Не міг інакше. Хоч побачити, хоч слово сказати. Вже й малого на руки брав. З острахом, правда, та брав.

• Ти, Петре, обережно, – застерігала Тетяна. – Не зроби йому нічого. Ти ж не вмієш.
• Навчуся.
• Та навчишся, мусиш навчитися. І все-таки шкода, що я тебе за кума не взяла.

Петро засміявся

• Я ж казав, що за кума мене не можна.
• Тільки не сказав, чому.
• Скажу, почекай.

Казимириха не була вдоволена з таких частих відвідин.

• І чого він занадився? – вичитувала Тетяні. – Наче йому більше дівчат нема.
• Мамо, ну що в тому поганого? Заходить хлопець. То й що?
• Мало ще тобі поговору? Ще мало?
• То що мені, від людей ховатися? То віддайте мене у монастир – та й по всьому. А люди однак говоритимуть.
• Сходилася б вже із Сракуном та й мала б і хліб, і до хліба. Його ж таки дитина.
• Мамо, запам’ятайте раз і на завжди: не хочу я чути імені того негідника. Ні імені, ні його паскудного Прізвиська. Я його ненавиджу лютою ненавистю.
• Але ж ти була з ним.
• Мамо!

Тетяна заплакала.

• Хіба ж ви не знаєте, чого я з ним була? Хіба ж не знаєте? Нехай би хто інший говорив. Але ж не ви, мамо!

Жінка плакала навзрид. Їй було так образливо. І докоряти матері не хотіла, і мовчати не мала сили.

• Я ж вас рятувала, мамо. Хіба ж не знаєте? Мусила йти до тієї потвори.

Матері стало жаль доньку, що вона так карається. Не сказала їй, що перестрівав її Сракун. Золоті гори обіцяв, аби вона їх звела. Не зведе. Нізащо не зведе. Нічого з того не вийде. Он як плаче.

«А хіба той Циган посватає? Та нізащо в світі! Якщо навіть він захоче, то мати не дозволить. А коли й посватає, то що? Така ж голота, як і вони. А Сракун таки ж господар. Гидкий, то правда, але ж господар».