Петра Чорного в дитинстві та й в паруботстві прозивали Циганом. І чому його так прозивали? Прізвище мав таке – Чорний –  то й циган. Хоча чорним він не був. Мав розкішний русявий чуб, карі очі і добрий усміхнений вид. лихоліття він пережив, вештаючись по світах. Не те, щоб вештався, а так… відбув армію, вчився, а от тепер вирішив, що кращого місця, як його село нема у цілому світі. Дехто з села намагається втекти, а Петро Чорний в село повернувся та й збирався тут обживатися. Його мати на щастя вижила, та смуток хлопця обняв, коли він збагнув до кінця лихо, що спіткало його односельців.

• Скільки ж то людей винищив той голод, – сумно казав матері.
• Якась Божа кара впала на нас. Тільки-от за що?
• Ой, мамо, не Божа то кара, а людська. Винищити хочуть наш народ – і все. Я дещо чув про те.
• Ти, сину, менше про те говори. Часи тепер знаєш які. Та й люди. За копійку дехто ладен душу продати.
• Знаю, мамо. Треба жити…

Засмучений був, коли почув про Тетяну.

• Така дівчина! Як же ж так, мамо?
• Тяжко судити, Петре. Вона маму свою рятувала. Її не можна судити. Мати вже не вставала.
• Зайду до неї. Нехай не думає, що всі від неї відкинулися.
• Зараз вона про те не думає. Їй не до того. Виживати треба. А як? А тут ще про дитину треба думати.
• А як же ж той Сракун? Умив руки? Його ж дитина. Чи йому однаково?
• Не знаю. Кажуть, нібито приходив до неї, а вона його вигнала.
• А чому так?
• Таке питаєш. Невже ти думаєш, що вона з ним зійшлася з любові? Мусила – то й зійшлася. Судить дехто. Я не суджу. Ну що ж, матиме тепер дитину. Нехай здорове росте. Родити треба. Повмирало багато. Відроджуватись мусимо. А дівчину шкода. Занапастила себе. Ще може б і заміж вийшла, а так…
• Як суджено, то й вийде з дитиною.
• Та воно так. Але хто сьогодні хоче годувати чужу дитину? Але ж не виходити їй і справді за Сракуна. Кажуть, пропонував заміж. Відмовила. Вигнала його.
• А чого б Сракуну і не женитися на Тетяні? І благородство своє показати, і безплатну наймичку мати.

Отак розмовляв Петро з матір’ю, а мав своє на думці. Думав та й думав. Було над чим. А якось в неділю зібрався та й вирішив, що саме час піти до Тетяни та й привітати її з народженням сина. А що ж тут такого? Разом росли, разом до школи ходили. Та й досвіткували… мати спробувала його відговорити.

Воно якось… якби дівчата зайшли – то б нічого. А то парубок. Аби часом чогось собі не подумала.

• А як подумає, то що? Буде недалека від правди. Ви краще підкажіть, що в таких випадках взяти треба.
• Ну… годилося б хлібину, та в нас нема. Не будеш же ти брати паляницю.
• А чого? Візьму паляницю. Тепер такі часи, що й паляниця зійде. Ми ж з нею, вважайте, свої. А ще що?
• Набери цукру, візьми мила. Годилося б гроші, та в нас нема. Та й все. Хіба ще рушничка зі скрині візьми. Та ще, коли побачиш дитину, не забудь вгору глянути, сплюнути і сказати «вроки на сороки».
• Ого, скільки премудростей. А я думав: так собі.
• І все-таки не годиться парубкові.
• Годиться, мамо. Все годиться.

Чесно кажучи, мав Петро ще  й кілька карбованців. Приховав на свої парубоцькі потреби. А хіба ж це не потреба? Не зовсім парубоцька, та це вже таке…

Йшов. Було трохи ніяково. Здавалося, все село зорить за ним. Але то байка. Нехай зорить. Увійшовши на подвір’я, почув пісню. Крізь відчинене вікно пісня вихлюпнулася на вулицю і, здавалося, тій пісні і на подвір’ї тісно. Їй би у степ, на простір… зупинився. Слухав. Пісня била йому в груди, будила щось неймовірно прекрасне і глибоке.

Раз увечорі пізненько,

Як мати заснула,

Вийшла слухать соловейка,

Бо зроду не чула.

«Це я, наче душу дівочу підслуховую».

В хаті було прибрано, наче аж святочно. Переступив через поріг і навіть трохи розгубився. Все здавалося так просто, а насправді…

• Добрий день у хату.
• О, Цигане! Доброго здоров’я. Ти вже вдома? І прийшов! Я так рада. Всі забули за мене. Відкраяна скибка. Тільки Дарка та Ярина заходили.
• Не дивуйся. Всі зараз пораються. Хто в полі, хто на городі. Бачу, навіть хати після зими небілені стоять. Коли таке було? А незабаром Великдень. Всі про те наче забули.
• Ще трохи окріпну – і я візьмуся за роботу.
• Тобі ще рано. А де ж твій хлопець? І не видно його, і не чути.
• Та спить в тамтій хаті. Баба його від себе не відпускає. Сплакнути йому не дає. Вивезе на вулицю та й назад до себе. Я тільки годую та й на ніч біля себе колиску ставлю.
• Як назвала?
• Іванком. Шкода, що ти раніше не повернувся. Взяла б тебе за кума.
• Е, ні. Мене не можна за кума.
• А чого ж так? Може, в партію вступив?
• Ні, не вступив я в партію.
• Чи віру поміняв? Може, мусульманином став?
• Не вгадала.
• То що за обітниця така?
• Не скажу. Поки що не скажу. Іншим разом.
• Аж цікаво стало.
• Нехай покортить. А все дуже просто… скажи, а хто в тебе за кума?
• Василь Легейда.
• Добрий хлопець.
• Якби поганий, я б за кума не взяла.
• Візьму я твого кума, у дядька Семена попросимо коней, привеземо все, що там треба, та й виплетемо пліт. Твій маєток обгородимо.
• Ет, що там його городити?
• Треба. Без плота якось не затишно. Чи худоба, чи гуска чужа – все летить безборонно.
• Нехай хоч чуже, коли свого нема…
• Не годиться так.
• Взимку спалили. І ворота, і пліт…
• З нього і тепла не дуже.
• Та все-таки.
• Беру над тобою шефство.

Засміялася. Боже, як же давно вона не сміялася.

• Ой, Петре, чи в тебе своїх клопотів нема?
• А це теж мій клопіт. Бо навіщо тоді і друзі?
• Хіба друзі для того, щоб пліт городити?
• А хіба ж тільки для того, щоб чарку пити?

Тетяна посміхалася. Вона розпогодилася і була така гарна, що Петро не міг відвести від неї очей.

«Гарна… і що з того, що з дитиною? В сім’ях буває по кілька дітей. Нічого. Ростуть. Буду її сватати. Що б ви, мамо, не казали, таки буду. А чи піде? Не знаю».

Задумався-загадався Петро і не чув, що казала йому Тетяна.

• Петре, чи ти чуєш, що я тобі кажу?
• Вибачай. Задумався.
• Кажу, що візьмуть тебе на язики, коли будеш пліт городити.
• Нехай язикують. А ми з Василем загородимо, попід пліт малини насадимо, порічок – нехай росте. Іванко вибіжить та й зірве ягідку.
• Коли він ще вибіжить…
• Треба наперед думати. А перед вікном калину посадимо. Така краса буде.
• Щоб тобі, хлопче, Бог добру долю дав.