Летить галка через балку,

Літаючи кряче.

Чорнобрива дівчинонька

Ходить гаєм, плаче.

Яка сумна і до болю дівоча пісня. Давня, колишня, але й така теперішня. Чомусь Тетяні зараз вона найбільше співається. А вже як вона ту пісню співає. Всю душу в неї вкладає.

• Доню, – гукає мати з кухні, – що ж ти завела такої сумної? Душу рве та пісня.
• Не знаю, мамо, чомусь такої співається.
• Від такої пісні дитина в утробі заплаче.
• Та ну! Вже ж таки заплаче?
• А щоб ти знала. Дитя все відчуває, все розуміє. Є такі жінки, що розмовляють зі своєю дитиною, котра ще не народилася.
• Ото дивачки.
• А я б не сказала, що вони такі вже дивачки. Щось в тому є. А чого Сракун приходив?
• Заміж кликав.
• А ти що?
• Відомо що.

Мати зітхнула.

• Не хочеш.
• Ще питаєте. Ясна річ, що не хочу.
• Подумай, дочко. Добре подумай.
• Мамо!
• Бо ж хто тепер тебе візьме?
• Ніхто не візьме.
• Думаєш, легко?
• Мамо, не в’язніть хоч ви.
• А хто ще?
• Та є порадники. Вибачайте, що я так… я вся в нервах.
• Тобі не можна.
• Знаю, що не можна.
• Чула я від людей…
• Менше слухайте, що люди кажуть. Вони всяке будуть говорити. Доки їм не набридне. Мені зараз головне – щасливо доносити і щасливо родити. А там дасть Бог якось буде. Та й знову заспівала.

Не пускає її мати

Вранці до криниці,

А ні жита жати,

А ні льону брати,

Ні на вечорниці.

• Скажи, Тетяно. Ще ось тебе спитаю, а більше не буду. Ти його так не любиш…
• Ненавиджу.
• А чи будеш любити дитину?
• То інше, мамо. Воно моє.

І доторкнулася до живота.

 

Надходила весна. Її ніхто не міг ні зупинити, ні заборонити. Цвіли садки, наливалися бростю дерева. Соловейко як навмисне щебетав аж заходився.

• І чого той соловейко щебече? – зло казали декотрі.
• А йому що? Щебече собі. Пора його прийшла.

Однак хати стояли сумні. Їх ніхто не чепурив до Великодня. Всім наче було байдуже. Дуже поволі оклигувало село. За цей час майже з кожної хати когось винесли на цвинтар. А то й двоє чи троє. Ті, котрі вижили, були схожі на людські тіні. Але виходили, бо весна. Земля пахла, кликала людей до себе, та до неї ніхто  не дослухався. Люди збайдужіли. У них не було сил. Збирали збори, про щось там радилися. Треба було виходити в поле.

• Не посіємо – не буде що збирати. Не буде мати ні держава, ні ми.
• А хто сіяти буде? Люди ледве на ногах тримаються. Та й нічим сіяти.

Зерно  для посіву дали під новий урожай. А ще постановили готувати громадські сніданки та обіди. Люди ожили. Хто не міг прийти, тим носили додому.

• Давно б так зробили, то може б менше людей вигибло.
• Вказівки такої не було. А без вказівки ми нічого не можемо.
• Півсела, людоньки, поховали! І молодих скільки!
• А діточки! Діточки!
• Ну, досить, жіноцтво, голосити, – обізвався голова сільської ради, що був при такій оказії.
• Відплакали вже кого мали відплакати. Весна прийшла. Треба жити. Треба про поле думати. А ще я б вас просив, любі жіночки, поскидайте ті чорні хустки. То ж таки не похорон. Збожеволіти можна!
• А кому вже наші хустки на заваді?
• То наша біда, наша жалоба.
• Але ж треба з того виходити.
• Ач, як закрутив! Твоя жінка чорну хустку не зав’яже. З твоєї хати нікого не винесли. А з моєї…

Та й заридала Ольшаниха, що поховала двох дітей. Голова вже й сам не радий був, що розворушив те людське горе.

• Ач як сказав: «збожеволіти можна!» Треба було раніше божеволіти.

Голова вже прикидав, як йому рятуватися від розлючених жінок. Та люди якось вгамувалися та й оглядали одні одних, мов після довгої розлуки. Люди скучили за гуртом, за розмовами, навіть за плітками. Бо ж сиділи по хатах, плакали та мліли, сивіли від горя. Колись веселоока  Дарка несміливо озвалася:

• Чи ви чули? Тетяна Казимиришина хлопчика родила. Там таке ангелятко.
• Від Сракуна?
• Та від Сракуна. А від кого ж?
• Бігала, бігала, – от і вибігала.
• Е, е, жінки, – гукнула Ярина. Де й голос взявся. – Не судіть – не будете судженими. Про Тетяну не сміє ніхто поганого сова казати. Всі знаємо, чого вона до Сракуна бігала. Не з любові і не з розпусти. Матір свою рятувала. А що дитина… що ж, нехай росте. Нова людина народилася. Тішитися треба. А то все смерть та смерть. Краще давайте подумаємо, чим ми можемо їй допомогти. Часи нелегкі. Для всіх вони нелегкі. Та коли з дитиною… не мені вам казати. Самі знаєте.
• А що їй помагати? У неї багатий жених.
• Правда, правда.
• Я замовкаю. Бачу, лихо вас нічого не навчило. Добрішими ви не стали… а я думала… а хто все-таки хоче їй допомогти, підходьте до мене. Будемо радитися.

Довкола Ярини з’юрмилися дівчата. Відлягло. Відгукнулись.