Охрім чекав, чекав свою обраницю, та так і не дочекався. Картав себе, що так брутально з нею повівся. Та що тепер?

«Образилася. Я теж міг образитися. Та це їй байдуже. Але ж… вона носить мою дитину. Тільки подумати! Мою дитину! А я й не знав, що на таке спроможний. Збезчестив дівку. Тепер поговір піде на все село. Дівка ж була, як дзвін… Не кожен парубок міг до неї підступитися. Але ж я її кликав за жінку. Не захотіла. Осоружний я їй. Це найтяжче. Простити мені не може, що я скористався з її біди. А як я ще міг?.. Минеться. А може й не минеться. Весна іде. Тепер буде легше. Чи чекати нової біди? Ні, ні, ні! Що я! тепер там… моя дитина! Аж чудно. Жив собі Охрім Черепиця. Жив, про господарку дбав і ніколи не думав, що мені раптом так захочеться, щоб у мене була дитина. Мабуть, хотілося давно. Та те бажання жило десь у глибині. А тепер… а що, коли син?.. А коли й дочка?.. І як же ж зробити, щоб вона погодилася стати моєю жінкою? Не погодиться. Нізащо не погодиться. Не може мені простити, що я взяв її не по добрій волі. Але ж сама прийшла. Прийшла, бо мусила. Тепер не прийде… більше не прийде…»

І стало страшно. Сам… що з того, що багатий? Сам, як палець…

«Як закрию очі, о й сплакнути не буде кому. Тетяна не сплакне. Хіба кілька прокльонів пошле навздогін моїй грішній душі. От і все».

Перегнув свою пиху та гордість через коліно, зібрав клунок з продуктами та й попрямував до Казимиришиної хати. Він тут ніколи не був. Проходив повз ту садибу ще до того лихоліття. Щось вразило його. Що?.. А-а, необгороджене подвір’я. Пліт, певно, спалили. А ще що?.. Ще те, що подвір’я було порожнє: ні курки, ні гуски. Навіть пес шолудивий не гавкне. Порожньо. Сумний порожній квітник і сумна хата. Така сумна, наче після похорону. Ні, тут ніхто не вмер. Завдяки йому. Ні, завдяки їй… тут, в тій сумній хаті, живе його Тетяна. Чому його Тетяна, котра не хотіла бути його жінкою. А він кликав. І женився б. Та вона не захотіла, бо він їй осоружний.

Розповніла Тетяна сиділа біля вікна і щось шила. Привітався. Кивнула головою. Сісти не запросила.

• Ви щось хотіли, дядьку Охріме?
• Я…

Поклав вузлик на лавку.

• Я хотів знати, як ти тут.
• Цікаво? Зі мною все добре. Не треба вам сюди ходити.
• Ти не приходиш, то я …
• І не прийду.
• Я розумію. Тобі зараз…
• Ні зараз, ні потім. Думаю, що я вже своє відробила. Чи як?
• Навіщо ти так?
• А як?
• Я ж люблю тебе.
• А у мене хтось про любов питав?
• Я думав…
• Мене це не обходить.
• А дитина?
• Росте.

Посміхнулася.

• Я тут приніс дещо.
• Нічого не треба приносити. Ви щедро зі мною розплатилися. Я ощадливо трачу запаси.
• Тобі треба добре їсти. Дитина потребує.
• Нехай звикає. Не паненя росте.
• Тетянко, добре подумай. Може все-таки краще нам розписатися та взяти шлюб?
• Ні. Я ще дорешти з розуму не зійшла.
• За що ти так?
• За те, що я вас ненавиджу. Ви давно вже втратили людську подобу. Ідіть вже. І більше не приходьте. У мене нема лютих вівчурів, як у вас, але боюсь, що я сама завию, загавкаю і кусатися почну. Ідіть вже.

І він пішов, затоки, опустивши очі, не бачачи стежки перед собою. Пішов, несучи додому свою самоту і покуту за вчинений гріх.

«Виходить, що любити – це також гріх. Виходить, що так. А може просто… я не вмію любити? Бо я найперше люблю себе. Свої бажання, те, що мені хочеться, свої солодкі мрії, а не когось. За те й покараний. Тяжко покараний.. тяжче вже нікуди. Мене відкинула жінка, яку люблю. І що з того, що я її мав? Мав з примусу… а тепер ще й від дитини мене відкинуто. Як тяжко…»