- Оце так жених! Оце так сватач!
Та й ну знову реготати.
- А ти, дівко, не дуже смійся. Бо голод – то таке лихо, що краще його не знати
- Ні, мамо, ні. Що б там не було, а за Сракуна я таки не піду.
- Я йому так і сказала. А тепер ось думаю…
- Нічого не треба думати. Що буде людям, те буде й нам.
- У людей хоч якась підтримка є. У когось поле, хтось щось приховав. А у нас що? Латочка того города, та й то всі бараболі з льоху вигребли. Щоб їм щастя не знати. Щоб їм дітей своїх не бачити. Щоб їх такі гулі обсіли, як ті бараболі.
- Не кленіть, мамо. Гріх.
- А їм не гріх?
- Та то сатанинська влада, мамо, вона вся з гріхом. Та ви вже так не гризіться. Що б та мне було, а до Сракуна я не побіжу.
- Не зарікайся, доню.
Та й зітхнула.
Голод косив людей. Воно й не диво: все вигребли, все забрали. Вмирали люди. А живі, як сновиди, проходили, як було треба, та й ховалися по хатах. Казимириха вже не вставала. Була жовта, як віск. Тільки ще дихала та в очах ще слабо блимало життя. Плакала Тетяна. Зважувалася і не могла зважитися. Але мусила. Рятунку не було. Треба було рятувати матір. І коли стемніло, пішла до Сракуна. Довго стояла перед фірткою, а коли відчула, що холод пройняв її до кісток, пошарпала фіртку, потім постукала. Завалували пси.
- Кого там чорти поночі носять? – почувся сердитий голос господаря.
- То я , дядько Охріме.
- Почекай, я тих песиголовців зачиню. Жук, Гайдук, до буди!
Потім відчинилася фіртка.
- Заходь, заходь. О, та ти вся тремтиш. Замерзла зовсім. Ну, заходь до хати. У мене тепло. Відігрієшся. Отак. Сідай ближче до тепла. А я тебе, дівонько, давно чекаю. Я знав, що ти прийдеш. Ну… що скажеш?
- Поможіть, дядько Охріме. Хоч чим–небудь. Мама вже зовсім не встає. Вмирає мама. Поможіть.
- Хочеш, я нагодую тебе борщем, варениками? Уляна приготувала. Будеш?
- Ні. Мені б для мами хоч щось.
- А яке мені діло до твоєї мами? Вона сміялася з мене, коли я хотів сватати тебе.
- Дядьку!
Заплакала.
- Мені горнятко борщу… для мами. У нас зовсім нічого нема. Козу Маньку ми вже з’їли. Мені хоч щось. Хіба вам шкода? Це ж гріх! Непрощенний гріх!
- Почнемо, дівонько, з того, що я не дуже богомільний. Тому гріхами мене не лякай. А далі… скажу тобі таке… залишайся зі мною на ніч, а вранці все матимеш: і хліб, і муку, і крупу. Навіть курку тобі заріжу. Будеш матір росолом з курки відпоювати. Дуже помічний.
Тетяна плакала.
- Як хочеш. Не змушую.
Витерла сльози, стала роздягатися. А навіщо ж вона сюди йшла?
«Прости, Боже, гріх мій! Не з розпусти. Заради мами… який він осоружний. Хоч би скорше погасив лампу».
Ні, він хотів її бачити, таку чисту, сором’язливу, худеньку. Нічого, він її відгодує. Аби тільки… ось вона, його мрія, його давня жадана мрія. Ах, нарешті…
Потім лежав, мліючи, сам собі не вірячи, що вона біля нього.
Дівчина до ранку не склепила очей. Поряд хропів осоружний її… ні, не ґвалтівник. Вона сама прийшла, сама продалася йому. Чого там… продалася. Стримувала сльози. Їй треба врятувати матір. А все решта… її дівоча цнота… тепер не має значення.
Ще до сходу сонця підірвалася.
- Ти чого так рано? – сонно промурмотів Охрім.
- Мені треба. Я мушу. Там мама.
Знехотя встав. Він би ще поніжився, ще б … та нехай вже так.
- Чекай. Я ж курку обіцяв.
Несла додому хліб, молоко, муку, крупу і курку. Цілий скарб! Він муляв, але й тішив. Мама!
«Треба якось так, щоб ніхто мене не перестрів. Бо відберуть. Ще й убити можуть».
Відпоювала матір теплим молоком.
- Я зараз курку зварю. Росіл вип’єте – вам полегшає.
- Ти була у Сракуна? – прошелестіла ледве чутно.
- Так, мамо, була.
- Краще б, дочко, ти мене поховала.
- Не треба так казати. Одужуйте. Я хочу, щоб ви жили. А іншої ради нема. Я мусила. Аби тільки Бог дав, щоб ви одужали. Не треба плакати. Я ж не плачу.