І до Черепиці прийшли комсомольці. Це тільки так кажуть, що комсомольці. Серед них були всякі: і зовсім молоді, видно, і справді комсомольці, і сивочолі, бувалі в бувальцях. У них серце із криці, не здригнуться ні перед дитячими, ні перед материнськими слізьми. Собак Охрім загнав до буди – боявся, щоб не постріляли.

• Відчиняй комори, куркульська морда, – гукнув найстарший.
• А що ви там забули, добродії?

Дістав зуботичину і похопився: краще мовчати.

• Відчиняй, а не говори. Сибір за тобою плаче.
• А до чого тут Сибір? Я закони поважаю, з державою розрахувався. Все сповна заплатив. Чого ж Сибіром лякаєте?
• Бо куркуль.
• Не куркуль, а господар. Зашлете мене в Сибір, то й того не будете мати.
• Забагато патякаєш.
• Ти відчиняєш чи збивати замки?
• Та відчиняю, відчиняю.
• О, та тут мішків на весь район вистачить.
• Я ж кажу : куркуль. Забирайте, хлопці, все.
• Все?
• Аякже.
• Та лишіть хоч на насіння. Не посію – то й не вродить.
• Про насіння журиться. До весни ти сам здохнеш.
• Може бути й таке, але живий живе гадає.
• Заткнись.

Замовк. Мусив трохи поскиглити, щоб підозри не викликати.

Вигребли все: і зерно, і муку, і бараболі з льоху. А Черепиця подумки сміявся:

«Беріть, беріть. Щоб ви подавилися. Я в Чорториї ще один льох маю. Там бараболь вдвоє більше. Та ще в ямі закопані. Аякже! Я знав, що ви прийдете. Знав! Заглянули б ви до мого льоху в Чорториї. Побачили б, як справжні господарі живуть. Вина тільки чого вартують. А зерна! А муки! Вам і не снилося, скільки у мене по інших коморах та по ямах сховано. А ви думали, що Сракун дурень? Сракун не дурень. То тільки ви маєте його за дурня. От шкода, що нема господині. Добра господиня ой як би мені здалася. Ну, та може й буде господиня. Комусь біда, а комусь… та побачимо».

Задумався-загадався Охрім, аж про собак забув, що їх треба з буди випустити.

Ні молодиці, ні дівчата на багатого Черепицю не заглядалися. І його багатство щось нікого не спокушало. Чи тому, що вовкулакою на всіх дивився, чи тому, що нікому слова привітного не сказав, пучки зерна нікому задарма не кинув, ніхто на нього приязно не дивився. Та, чесно кажучи, й він на жіноцтво не задивлявся. Та все ж була одна… на неї він дивився. І явно, і тихцем, і уві сні її бачив. То була дівка на все село! Одна така. Ніхто з нею не смів би змагатися. То була Тетяна Казимиришина. Що коса її довга та пишна, що стан тонкий та гнучкий, що личко… ах, і думати несила. Інколи підглядав за нею, як хлопчисько, заховавшись у кущах. Ах, яка дівчина. Бідна. То правда,що бідна. Та хіба Охрімові потрібне її багатство? Він свого має – не ковтнути. Вона йому потрібна. Тільки вона. Жінка йому померла, а дітей Бог не дав. От і живе самотою. То може й добре, що нема дітей. Бо що б він з ними робив? Але ж зовсім без рідної душі якось воно… от і вдовує. Вже скільки років вдовує, а ніяка жінка чи дівка до хати не прибилася. Найняти можна, а щоб до душі… та він би й не хотів нікого. Аби Тетяна. Вже був якось зовсім здурів. Як мана йому стояла перед очима. Вже навіть пробував говорити з Казимирихою.

• То що, пані матко? Дівка ваша, либонь, вже поспіла? То чи не час подумати про її заміжжя?
• Та… прийде час – то й подумаємо. Вона в мене ще не перестарок. Ще встигне. Коли й пораювати, як не біля мами? Ще встигне біля господарки, біля чоловіка та біля дітей наклопотатися.
• Добре ви кажете. Але й те треба подумати: хто її візьме, чи господар, чи якийсь шарпак.
• А то вже нехай сама собі думає. Її клопіт. Женихів – гать гати. Сама собі вибере кого схоче.
• Так казати добре. Але чи ж вибере вона такого, щоб міг її содержати, та й вас у старості?
• А то вже таке. Що вибере, то те й буде мати. Ні на кого нарікати не буде. Хіба що сама на себе.
• Воно так. Але може ж краще було б якось їй підказати, щоб вибрала кого слід.
• А що вам за журба? Підходящого сина у вас нема.
• Нема, то правда. Але й я… не такий вже й старий.
• То чи не вас мала б вибрати моя Тетяна?
• А хоч би й мене. То хіба ж би зле? Думаєте, прогадала б?
• Ну…

І посміхнулася Казимириха, наче по серцю Охріма кресанула.

• Не хочу вас, Охріме, образити, але… моя Тетяна ніколи за вас не вийде.
• А то чому?
• Чи знаєте ви, як вас на селі прозивають?
• Знаю. Сракун. То й що?
• А жінку вашу як будуть прозивати?
• Ну…
• Тож-бо й воно. Сракунихою будуть прозивати вашу жінку.
• Мою небіжку називали Охрімиха.
• Їй повезло. Тоді ви ще Сракуном не були.
• То нехай прозивають, як собі хочуть.
• Нам з вами то воно нічого. А молодій дівчині? Я вже й про вік не кажу.
• Зате яка господарка! Всім на заздрість.
• Молоду дівчину тим не купиш. А чому б вам і справді не взяти за себе моторненьку молодичку, щоб і в господарстві лад давала, та й вам під пару була?
• А тим не можу я взяти таку молодичку, що Тетяна ваша в око мені впала.
• Викиньте Тетяну з голови. Не піде вона за вас.
• Ну… не піде – то й не піде. Я ще почекаю. Я терплячий. Он, кажуть, голод страшний насувається, якого ще світ не знав. Я почекаю. Я терплячий.
• То ви… сподіваєтесь…
• А таки сподіваюся, щоб ви знали.
• То ви таки недобрий чоловік.
• Зате добрий господар.

На тому й розминулися. У Казимирихи на душі залишився недобрий осад. Та своїй Тетяні про те вона нічого не сказала. Пощо дівку бентежити? Про голод і вона чула, хоч і не йняла тому віри. Та коли посіпаки вигребли з комори все до крихти, коли забрали і бараболі з льоху. Тоді повірила та й заголосила.

• Як жити будемо, доцю? Що будемо їсти?

Коза Манька в полі була – то вціліла. Ото і все. Та й що з тієї кози? Її також чимось годувати треба. Отоді й розказала Казимириха доньці про сватання старого Охріма. Тетяна зайшлася реготом.