А толока набирала сили. З подвір’я вже й пісню чути було.

• Помагай Біг на все добре, – почувся голос Уляни, що ступила на подвір’я з кошиком та куркою в запасці.
• А от і курка нам на обід, – засміялися.
• Ви ще не заробили, ненажери. Та от… квока в мене заквоктала. А я вже посадила. Дай, думаю, занесу Тетяні, нехай посадить.
• А яйця?
• Я тут десяток принесла. Більше не маю. А ви, в кого у дворі півень затримався, принесіть по кілька яєць – та й будуть у Тетятни півні співати. Ну-ну, Тетяно. Чого нюні розпустила? Курки не бачила?
• Та я…
• А хто тут у вас за бригадира?
• Петро! Петро!
• А я думала, що з Цигана бригадир не вийде. А він он як справується. То давай, бригадире, роботу. Ти думаєш, я так собі прийшла?
• Ідіть помагати Тетяні. Он скільки там роботи. Треба з гарної погоди скористати.
• Тут би ще вікна пофарбувати. Хата б на світ веселіше дивилася.
• Пофарбувати – то й пофарбувати. Чого хоче жінка, того хоче Бог. Приходьте завтра. Буде вам фарба.
• От бісів Циган! Ти таки справжній бригадир. Де ж ти фарби візьмеш, коли її нема.
• Знаю, та не скажу. Таємниця. А ще, – кивнув до тих, що поралися на городі. – Завтра ще порайтеся тут, а післязавтра поїдемо в поле. Тетяні там ще кусочок наміряли.
• А садити чим?
• Ще не знаю. Будемо думати.
• Там у Сракуна стільки тих бараболь. Сам же всіх не зжере. Викине, а не дасть нікому.
• Облиште, дівчата. То не тема для розмови. Ми не комсомольці. По чужих льохах не заглядаємо. Будемо тепер думати, чим садити у полі.

Обсадилися.

• Будемо,мамо, взимку з бараболями.
• Добра душа той Петро. Як все організував. Що б ми самі?
• А подвір’я як звеселіло. Що не кажіть. А пліт багато значить.
• А ворота! А перелаз! Все по-господарськи.
• А дівчата ще й калину посадили, щоб веселіше було.

І квітник, мамо. Я так хотіла, щоб був квітник. А головне – вивели мене з байдужості.  Я світ побачила. Бо я вже нічого не хотіла.

А восени Тетяна з Петром відсвяткували своє весілля. То було перше весілля на селі після страшного голоду і смертей. Дива в тому не було. Всі те знали, що Петро  ходить до Тетяни. Хіба на селі щось втаїш чи сховаєш? Доходили ті чутки і до Сракуна. Але щоб весілля… ні, про таке він не думав, такого він не сподівався. А може просто відганяв ті думки. Так було спокійніше.

Було те весілля не багате, не бучне, носило відбиток якогось смутку. Аж доки не закружляли чарки та не заспівали дівчата. Сьогодні чарка була дуже до речі, а пісня до речі завжди. Та пили небагато, якраз для веселості. Зате співали так,  я к не співали вже давно. Тішилася молодь, плакали матері: що Тетянина, що Петрова. Тетяниній матері все ще було жаль Сракунового багатства. Було майже в руках – і вислизнуло. Через впертий Тетянин норов. А Петрова мати й сама не знала, чого вона плакала. Ні, не тому,  що у нареченої дитина. Те вона вже відплакала давно. А потім змирилася. А чого плакала? Може молодість свою згадала. Таке зі старими буває. Петро кидав та й кидав на матір сердиті погляди. Мовляв, що люди подумають? Та плачі і смутки дорешти зникли, коли заграли музики. А музики ж то були… тепер би з таких музик сміялися, а тоді… покликали гармоніста Степана та бубніста Грицька. Як заграли хлопці, то молодь так і сипнула на виметене подвір’я. Та й старші, чого там, і собі. Одні подивитися, а другі, хай йому грець, і собі кісточки розім’яти. І мами плакати перестали. Бо чого і справді?

• Наші завжди так: вип’ють на карбованця, а співають і танцюють на сто.
• Зате потім згадувати будуть не те, що вони пили та їли, а як танцювали.
• Слава Богу, є що пити і що їсти.
• Ох, як давно я вже не була на весіллі. Якби не дочка, то я б і не пішла. Куди вже мені? А вона своє: ходім та ходім. Моя Ярина за дружку. Он як витанцьовує. І добре, що я пішла. Коли ще таке випаде?
• Та й то. Діти наші, змалечку їх знаємо. На очах росли. Чого ж не потішитися? А що так сталося… трудно називається.
• Ай, що там сталося! Роздмухали до небес. Часи не колишні. Виросте дитина. Ще й своїх черідку вигодують. Обоє роботящі. Дадуть собі раду. Дітей треба. Треба село відроджувати.
• А як колись? У кожній сім’ї багато дітей було. Великі сім’ї були. То тепер, троє дітей – то вже багато. А колись…
• Зате яка з них пара. Як Бог звів.
• Дурний Сракун. Як він міг думати, що Тетяна за нього вийде? Старий, страшний, огидний, а туди ж.
• Тихо. Не треба про Сракуна.
• Чого там не треба.
• Он його наймичка стоїть.
• То нехай собі стоїть.
• Дивіться, дивіться. Це яка так вибиває? Гляньте-но, як спідниця метляє.
• Та це ж Марина Соловейчиха.
• А як вона тут взялася? Її кликали?
• Сама прийшла. А що? Прийшла – та й усе.
• Доскоцька баба. Вже й не молода.
• По ній не скажеш, що не молода.
• Нехай танцює на здоров’я.
• А певно що. Некликаний гість весілля не обтяжить.
• А Тетяна і Петро таки гарна пара.
• І не обов’язково шлюбну сукню вдягати. Он як їй гарно у вишиванці.
• Така вишиванка не в кожної дівки є.
• Сама вишивала, я знаю. Вона до того майстриня.
• А яке намисто. То ще певно мамине.
• А може й бабусине.
• Колись таке намисто корову коштувало.
• А спідниця пишна, в клини. Дуже гарно.