З самого ранку до Казимиришиної хати під’їхав віз, повний всякого дерев’яччя. А на возі усміхнений Петро Циган і Василь Легейда.

• Пліт городити будемо, – сказав Петро, прочиняючи двері.
• Ой, скрикнула Тетяна.
• Чого лякаєшся? – засміявся Петро. – я ж обіцяв.
• Та якось так…
• Нормально. Ми з Василем це швиденько.

Та й побіг поратися.

• Вербові стовпчики сирі, можуть прорости, – сказав Василь.
• То й добре. Уявляєш собі ? Зелений пліт. Живий! Це тобі не каміняччя.

Та й ну до роботи. Аж закипіло. А там і Даруся з Яриною підійшли. Вони будуть поратися а городі.

• Скопаємо, а завтра картоплю посадимо. А там і грядки.

Ярина знітилася.

• Не знаю, Дарко. У мене картоплі нема. Ми ще не садили. Не заю, де будемо брати.
• Я з Тетяною поділюся. У нас небагато. А для садіння картоплю можна й різати.
• І нічого?
• Нічого. Ми вже так садили.
• Молодці хлопці, що таку толоку організували.
• То все Петро. Мені здається, що тут без весілля не обійдеться.
• Аби то Бог дав. То була б гарна пара.
• Петрова мати не захоче.
• Чого там не захоче? Та й зрештою… Петро її послухає?
• Не хотілося б, щоб так…

Проходили люди. Віталися, дивувалися.

• Що тут у вас?
• Толока, тітко. Ставайте й собі.
• Ой, і мені б також толока не завадила.
• Помагай Біг! Що тут у вас?
• Толока, дядьку. Приставайте.
• І пристану. А чом би й ні? Діло добре.

Скинув піджак і став до роботи. Тетяна дивилася на те все і плакала.

• Чого ти? – дивувалася мати.
• Та якось так, мамо… і прикро, і гарно на душі. Добрі у нас люди.
• Хліб добрий, дівонько, – так казав твій дід, а мій батько. А люди всякі, дитино. І зазнаєш ти від них всякого: і доброго, і злого.

Та Тетяна вже матір не слухала. Вона дивилася й дивувалася, що людей біля її двору ставало все більше й більше. А потім похопилася і спаленіла.

• Треба й собі до роботи братися. А то люди трудяться, а я байдики б’ю.

Ні, байдики бити вона не звикла. Робота, чи то своя, чи чужа, горіла в її руках. А в голові роїлися думки… та нехай там рояться. Не треба їх полохати. Невдовзі вона вже мастила хату хата, наче аж втішилася. Повеселішала і засміялася.

«Який світ красний, – по думала Тетяна. – Все інше – то пусте. Минулося – бодай не вернулося».

Сракун проходив неподалік і немало здивувався.

«Що там таке? Стільки людей. А-а, то вони, либонь, пліт городять. Так-так… А он і на городі… ну-ну… не хоче за мене. Я вже і з старою говорив. Шкода. Така дівчина! І дитина. Син!»