«Летить галка через балку»

Охрім Черепиця був високий кремезний чоловік, вже немолодий, з сивими пасмами волосся та з сивими вусами. Був ще при силі. Ноги ставив твердо і міцно, а виглядав так, наче йому належав цілий світ. Добрістю його очі не світилися, скорше навпаки, були понурі і дивилися на всіх з підозрою: мовляв, що ти там замишляєш? Я тебе наскрізь бачу. Отакий-то був Охрім Черепиця. В селі його не любили. А за що його любити, коли він нікому ні на ніготь нічого доброго не зробив? Вмирай – не порятує. І вже не знаю, за що його Сракуном прозвали. І вже прилипло до нього те прізвисько – і не відмиєш його,і не віддереш. Сракун – і все.

Зате господар був на все село. Будинок мав добротний, на п’ять кімнат, з просторою кухнею та ще з всілякими прибудовами. Планувалося, вочевидь, на велику родину, а родини Бог не дав. Садиба була обнесена високим муром, поверх якого був натягнутий колючий дріт.

• Справжня фортеця, – казали про його садибу. Власне, так воно й було.

Два хлопчаки-підлітки грілися собі під сонечком на березі річки Ужвійки та косили очима на садибу Черепиці.

• Овва! Фортеця! То й що! Для справжніх злодіїв то не засторога. Вони знають, як браму відчинити, як двері відімкнути, замків не пошкодивши. Серед них є такі мудрагелі, такі спеціалісти, що тільки ну.
• Ти так кажеш, ніби ти з тими злодіями знайомий.
• Якби я був з ними знайомий, то не ходив би в латаних штанах. Чув про таких. Для них і замків нема.
• А собаки? Там такі вівчури, що ну. Сракун їх на ніч по подвір’ю пускає. Таким людину розірвати – за виграшки. Особливо Гайдук. Там такий лютий. Я колись в Охрімів садок за яблуками закрадався, то той псисько був би мене роздер. Ледве я від нього втік. Хай йому грець з його яблуками!
• То ти з собаками розмовляти не вмієш. Кинув би йому якого вареника – та й би хвостом закрутив. У багатих завжди собаки голодні. Щоб лютіші були.
• Е, ні, Гайдук хвостом не закрутить. Жук – цей так. Його ще можна якось улестити. А Гайдука ні. Той навчений так, що від чужих нічого не бере.
• М’ясо взяв би.
• Ні, не візьме.
• Невже хтось пробував?
• Були такі, що пробували. Я ні. Брр! Але були такі.
• І що? Не бере?
• Не бере. Жук аж повискував, та Гайдук і на нього гарчав.
• Де ж Сракун такого собаку роздобув?
• Такий роздобуде.
• Видать, дуже боїться.
• За добро своє боїться.
• Видно, багатий.
• Ще б не багатий. Кажуть, грошей у банк не кладе. Не довіряє.
• Я чув, що у нього і золото в сундуках є. Ще колишнє.
• Якщо і є, то, мабуть, зверху його не тримає. Певно, закопав десь.
• Що з того? Дітей нема. А навіщо самому стільки всього?
• А Бог його знає. Багаті про те не думають. Їм аби більше. А потім помре, а золото десь у землі зостанеться.
• Отак і скарби беруться.
• Кажуть, і Охрімиха померла, бо грошей на лікаря пожалів.
• Та ну! Кажуть, плакав за нею.
• Тому й плакав, що міг врятувати і не врятував.
• Може й так. Багаті – вони такі. Якби я був багатий, я б усе бідним роздав.
• Тому ти й не багатий.
• Старці до нього і не йдуть. Однак нічого не дасть.
• Нічого. Комсомольці прийдуть – все вигребуть. Все віддасть. У тітки Василини були, то й грис забрали. Той, що для свиней мала. Дітей без куска хліба й склянки круп лишили. Голосила на все село, головою об мур билася. А що те поможе?
• Сракун не дасть. Той не такий. Ну, ясна річ, щось мусить дати. Без того не можна. А решта.. приховає. Той такий.
• А де приховає?
• Якби я знав. Я тільки знаю, що у нього дві садиби: одна про людське око, а друга потаємна, що ніхто й не знає, де вона.
• І наймити не знають?
• Не знають. Сракун нікому не дозволяє. Сам там порядкує.
• І для чого йому стільки всього?
• Думає, що буде два віки жити.
• А воно ж так нема. Від смерті не відкупишся.
• Не відкупишся. То правда. Їй однаково, чи ти багатий, чи бідний. Вже наш пан, кажуть, який багатий був, а прийшов час…
• Ти от що. Про Сракуна не дуже пашталакай, бо хтось почує… сам знаєш.