Ранок видався напрочуд гарний. Осінній, тихий, може трохи сумний, але погідний та ясний. Сонце голубило землю і хату баби Явдошки, і садок, і квітник, в якому пишалися сумні осінні квіти. Софія спала довше. Сон натомленій дівчинці дався гарний. Вона посміхалася, наче забула свої маленькі печалі. Снилося їй щось добре. Батьки ходили навшпиньки, щоб не розбудити свою розтревожену донечку. Нехай поніжиться у своєму лагідному сні. Марія і Федір боялися Софійчиного пробудженя, боялися її гірких недитячих запитань. Вони, дорослі і розумні, не знали, що їй відповісти. А щось відповідати треба було. Конче треба було.

Софія розплющила очі і спершу ніяк не могла второпати, де вона і що з нею. Поступово дівчинка вигулькувала зі сну. Губи ще посміхалися, а очі вже дивилися на світ запитально і тривожно. Марія допомагала бабі Явдошці все, що треба було, вправно і до ладу.

– Ти, Марійко, наче тут вродилася, – дивувалася баба Явдошка.

– А я тут і вродилася, – засміялася Марія.

– Якби мені таку невістку, то я вже її любила б, як свою дитину.

– А у вас діти є?

– Є. І син, і невістка. Поїхали кудись у світи, а про мене й не згадають. А що згадувати? Мати стара і немічна. Аби тільки про них не згадувала. Якось живе, то й добре. А помре – друге добре. Люди поховають. Успадковувати однак нічого. Ота халупа? Кому вона потрібна? Отак, дитино. Вже вибачай, що свої клопоти скидаю на твою голову. Просто так до слова прийшлося. Чомусь відчула в тобі рідну душу.

А тут і Софійка нагодилася, вже вмита і причесана.

– Бабусю, а ви курей вже годували?

– Ще ні. Я їх ще й не випускла, а то на голову летітимуть.

– О, можна я їх випущу і нагодую?

– Можна, дитино, можна. Тільки в болото не залізь. Ото маю помічників. Ато все сама та сама.

Софійка пішла годувати курей, а Явдошка з Марією взялися лагодити сніданок. То була картопля, помащена салом, огірки і кисле молоко. Здавалося, нічого осбливого, а їлося смачно.

– На обід ми з Марійкою вареників наліпимо, правда, доцю?

– Та наліпимо. А чого ж?

– Ти ще не відівчилася вареники ліпити?

– А чого б мала відівчитися? Ми там також вареники ліпимо. Аякже! А на мою сім’ю ого, скільки їх наліпити треба. Ми всі українські страви варимо. Канадійки від нас перейняли – то й собі наші страви варять. І борщ, і вареники. Аякже! Їдять та й хвалять.

– То добре, доню, добре. Бо на своїй страві і діти здоровші ростуть. Ну, твої вже, слава Богу, повиростали. Тепер онуків борщем та пиріжечками годувти треба. Аякже. Щоб здорові були.

– Ви б не клопоталися стільки біля нас,  – розважно сказав Федір. – А то нам аж незручно, що ми невідь-звідки взялися на вашу голову.

– Чого незручно? Я й рада. Ви думаєте, що я тримаю колгоспних комбайнерів заради заробітку? Який там заробіток у тому колгоспі! Але самота часом так вже набридне, що місця собі не знаходжу. Розмовляю з коровою, розмовляю з курми, з котом. А якби ще й їх нге було, то розмовляла б сам з собою. Якби таке хто почув, то скзали б, що стара з розуму зійшла.

Софійка зі смаком снідала, аж батьки знизували плечима і мовчки  дивувалися зі своєї примхливої дочки. А потім дівчинка відклала ложку і дуже серйозно спитала:

– А ви, бабусю, взяли б мене за свою? Я б вам все робила, все-все. Я й корову вже вмію доїти, і воду з криниці набирати. Це я тільки з вигляду маленька така. А насправді я вже зовсім доросла.

Федір з Марією прикипіли до своїх місць і незмигно дивилися на доньку. Що з нею?

– Бог з тобою, дитино! Що ти таке кажеш? Твої батьки, і мама, і тато, Слава Богу, при здоров’ї. Хіба ж  можна таке казати? Я б не відмовилася мати таку гарну онучку. Але ж де мені дорівнятися до твоїх батків? Ти ж у них, як панночка. Наші сільські діти і в свято так не одягаються, як ти в будень. І що тобі таке до голови прийшло? Навіь, якщо тато з мамою тебе й насварять, – таке може бути – так вони ж батьки. Вони завжди хочуть, щоб у тебе все було добре, щоб ти росла розумна і щоб була у житті щаслива.

Баба Явдошка, незнаючи, що ще сказати, розгублено стенула плечима. Марія тихо плакала, а Федір понуро дивився на доньку.

– Бо я, бабусю, хочу жити на Україні. А мої батьки найбільше в світі люблять своє поле, свою господарку, хоч і на чужині.

– Так… – Задумливо сказав Федір – Якби я знав, у що це вильється, Софіє, я нізащо тебе не взяв би з собою на Україну.

– Ви так не переймайтеся, – намагалася заспокоїти подружжя Явдоха. – Вона ще дитина, то може й сказала щось прикре. Вона зрозуміє. Та треба трохи почекати. Вона мусить те перерости. То добре, що дівчинка так любить Україну. В наш час таке не часто буває. Але, дитино, якби ти знала, як тяжко жити на тій Україні.

– Але ж люди живуть. І я жила б.

– Люди живуть, бо їм нема куди подітися. А твої батьки дають собі раду – то тішся за них. Тішся і молися Богу. Дякуй Богу, що ти не голодна, що маєш дах над головою. Бо у людей всяко буває. Буває, що діти шматка хліба не мають.

– Я хочу жити так, як живуть всі люди на Україні. Я не хочу жити краще, бо то гріх. Я – українка, і хочу жити на своїй землі. Для чого мені рай на чужині?

Марія і Федір переглядалися. Вони й не думали, що у них така розумна і така емоційна донька. А ще ж зовсім мала. І що тепер їм робити? Вона ще дитина. Багато чого ще не розуміє. Що любить Україну – це добре. Але що багато чого не розуміє – то зле. Нічого, вироте – подивитьтся на все інакше. Але зараз… Що робити зараз? Федір розумів, що Софія відродилася від всіх його дітей. Вона ніколи не буде такою, як її брати. Федір не знав, чи це добре, чи зле. А може краще нехай би була така, як усі. І їй було б легше, і їм, батькам. Ні вже, є так, як є.

– Ви вже вибачте, пані Євдокіє, що у вашій хаті розігралася така сімейна сцена. Тут ми невладні.

– Я рада, що маю вас у себе. А що дівчинка хоче жити на Україні, з того тішитися треба.

– А ти, Софіє… – Федір повернувся до доньки, і його погляд, люблячий і ніжний, набув ще й жорсткості.