За особливим дозволом наші мандрівники відбилися від своєї групи та поїхали в село Мар’янівку, що на Тернопільщині. Софія замовкла, вже ні про що не питала, тільки дивилася, та й дивилася на всі боки. Мабуть, вчора чи позавчора тут пройшов дощ. Не дощ, а злива. Болото було таке, що, здавалося, їхній автобус зараз стане і далі вже не поїде, бо не зможе виїхати з тієї багнюки. Софія не уявляла собі, чим тоді той автобус витягнуть і як вони доберуться до тієї Мар’янівки. Дівчинка вже ні про що не питала, бо бачила, що батьки і без того стурбовані. Що їх питати? Сама бачить. Страшно було навіть собі уявити, що доведеться вилізти з автобуса і ступити просто у те болото. І дівчинка з жалем глянула на свої чистенькі мештики.
«І де ж та Україна, про котру тато у піснях своїх співав? – Подумала Софія, але нічого не спитала, щоб тата не розсердився. – Не міг же тато і справді співати у своїх піснях про те непролазне болото. Він про козаків співав. А козаків тепер нема. Я те знаю».
– Софіє, дивися, он коні, – перебила її думки мама.
– Ах, які красені, – захоплено сказав батько.
– Тільки які ж вони заморені. Їх що, не годують? Такий кінь не поскаче по степу, як той вітер. Який там вітер! Он, бідолахи, ледве ноги переставляють. Оце вже, Софіє, починаються колгоспи, про котрі ти питала. Оце ти бачила колгоспних коней.
– А бездоріжжя таке, як і колись було, – сумно сказала Марія.
– Ще й гірше. Бо ті дороги, що були, знищилися, а нових не роблять. Нема господаря.
– Ми зацитькували Софію, а самі не кращі від неї.
– То правда. А от і наша Мар’янівка.
– Оце? – Зворухобилася Софія. Вона явно була розчарована з побаченого. Стояла рання осінь. Та, котру ми звикли називати золотою. Садки були вже майже безлисті, сумні і безголосі. Ще було трохи золотого листу, але вітер обривав його і жбурляв на землю. Ні, ще було гарно. Срібне павутиння прикрашало світ. Воно летіло, чіплялося за все, що траплялося на його шляху. Ні, осінь була гарна. Якби не те болото. Але Софія більше любила весну.
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть..»
«А хрущів нема. І соловейків нема, і ластівок. Вони полетіли у теплі краї. Без них сумно. Але ж це Україна. Та сама, про котру співав тато, за котрою він сумував. І я теж сумувала».
Голос водія вивів із задуми.
– Автобус далі не їде.
– Як не їде? А до Гаврилівки?
– А до Семенівки?
– Сказав : не їде. Хіба не бачите, яка дорога? Зовсім розмило. Добре, що сюди доїхали.
– Тобі добре, бо ти тут живеш. А як же ж нам?
– Не знаю, не знаю. На фуру до когось просіться. Або пішачком.
Пасажири вийшли з автобуса. Федір підійшов до водія, що збирався вже рушати далі.
– Перепрошую. Ви часом не з Мар’янівки?
– З Мар’янівки. А що?
– Чи ви не підкажете часом, де тут можна було б переночувати? Я он… З жінкою і з дитиною.
– Так-так-так… Якби в районі, то там є готель. А тут нічого нема. А ви, звиняйте, на якусь конференцію чи як? Бо до нас хібащо на конференції приїжджають або до родини. А ви, я бачу, і не на конференцію, і не до родини. Так-так…
– Я родом з Мар’янівки, але з села вже дуже давно. Думаю, що з родини вже нікого й не зосталося. А якщо є хто з молодих, то вони мене не знають.
Водій задумався, почухав за вухом.
– Хіба от що. Є у нас тут одна бабка. Баба Явдоха. Вона у жнива приїжджих комбайнерів приймає. То може вона вас погодилася б взяти. Хата звичайна, сільська, але чистенька. Щось там їй прийдеться заплатити, бо колгосп їй за комбайнерів щось платить.
– Аякже. Ясна річ, заплатимо. Аби тільки вона погодилася.
– Думаю, погодиться. Бо де нині старій бабі заробити? Сідайте, підвезу. Мені по дорозі.
Сіли в автобус, втішені, що так все склалося: не будуть ночувати на вулиці.
Хата у баби Явдошки виявилась і справді біленька, з ясними вікнами, наче аж посміхалася до гостей. Серед сумного осіннього пейзажу у бабиному квітнику доццвітали квіти. На подвір’ї поважно походжали кури. Горластий півень голосно закукурікав, бо мав себе тут за господаря.
– Бабо Явдошко, – гукнув водій. З хати вийшла старенька бабуся в біленькій хустині, пов’язаній назад кінцями.
– А що, Петре?
– З вас могарич, бабо Явдошко. Я вам гостей привіз.
– Могарич – то й могарич. Треба – то й треба. А гостям ми завжди раді. Заходьте, дорогі гості. Заходьте до хати.
Федір аж розгубився від таких щирих запросин старої.
– Та ми хотіли проситися, аби ви прийняли нас переночувати, – якось не дуже сміливо сказав Федір.
– Та заходьте до хати – там і поговоримо. Хто ж надворі балачки розводить? Ви здорожені. Зараз я вам і вмитися дам. Он дівчинка, мабуть, вкрай втомилася. Як тебе звати, доцю?
– Софія.
– Софія. Бачиш, яке гарне ім’я тобі тато і мамма придумали.
І гукнула до водія:
– Ти, Петре, їдь собі в божий час. Ми тут розберемося.
У хаті чисто – аж не віриться, що надворі таке болото.
– А ви звідки будете?
– Здалека. Аж з Канади.
– Ого. Це далеко, кзали люди. Аж за морями, за океанами. Але скільки там нашого люду. Та й скрізь нас багато, по всіх світах. І з нашого села люду є в тій Канаді. Знаю, знаю. Не на прокатажку туди поїхали. І ви також, либонь, з наших країв.
– З наших, пані Євдокіє, з наших.
– А тягне ж таки на рідну землю?
– Ще й як тягне.
– А я ж бачу, що такі повбирані. Відразу зрозуміла, що здалеку. А звідки родом будете?
– Та ж з Мар’янівки. Тому й добилися сюди. Хотілося глянутти. Та й Софії показати.
– З Мар’янівки! А чиї ж ви будете? Я вже стара, то й пам’ятаю ще декого.
– А Петра Онищинка і жінку Палажку, може, знали?
– О, Петра! Та чому ж не знала? Навіть добре знала. Я трохи молодша була, але й весілля їхнє пам’ятаю.
– То я – його син.
– Син! Подумати тільки! Син Петра Онищенка! То котрий?
– Федько.
– Найменшенький…Бо, пам’ятаю, двох старших в Сибір вивезли. Так і не повернулися хлопці. Казали люди, що живі були, комусь там писали, але не повернулися. Либонь, там прижилися. А може й боялися повертатися. Ой, що ж я стою та язикую? Ви ж здорожені та голодні.
– Та ви не клопочіться. Ми не голодні. Нам би відпочити.
– Неголодні! Таке скажете! Зараз я води принесу, видою корову та й сядемо їсти що Бог послав.
– Я вам допоможу, – підхопилася Марія.
– Що ви, пані! Там болото, гній.
– Я, бабусю, також із села, із тієї ж таки Мар’янівки, – засміялася Марія.
– Ой, з Мар’янівки! А ти чия будеш? Може я твоїх батьків знаю?
– А певно, що знаєте. Я – донька Сільвестра Загороднього.
– Сільвестра! Та чом же не знаю? Наше поле в межу було. Рідні ви мої! Як же добре, що дав Бог на старості ще вас побачити. Аж молодістю війнуло.
Їсти сіли під яблунею. З яблуні гупнуло яблуко, десь, певно, останнє.
– Бачите, – мрійно сказала стара. – І яблуня розуміє, що у мене гості.
Підняла яблуко, витерла фартушком, протягнула Софійці.
– На, дитино. Це тобі яблуня подарувала. Яблука добрі. Зараз саме їхній час.
Осінь сумно дивилася на прибульців, на їхні стомлені лиця. Явдошка похопилася.
– Ото стара. Теревенила б до вечора. Ходімте. Я покажу вам, де ви будете відпочивати.
У світличці пахло зіллям і ще чимось таким, що важко було визначити. Пахло домом. Коли вже повкладалися спати, Софійка, втомлена і сумна, раптом спитала:
– Тату, а ми могли б тут у селі купити хату і залишится жити на Україні?