Затнулася на тому слові. – І будемо жити, як жили досі. А вечорами ти братимеш свою бандуру, скрипку чи ліру і співатимеш своїх пісень. Ти мусиш співати, бо твої пісні потрібні людям. Тільки в них додасться більше смутку. Твого смутку, татку.

Вони летіли до чужої землі, що дала їм прихисток і стала їхнім домом. Під крилом літака вже були простори безмежного океану.

«З далекого краю

Лелеки летіли.

А в одного лелеченьки

Крилонька зомліли.»

Федір вів свою пісню тихо-тихо, тільки для себе, а ще може для того лелеченьки, в котрого зомліли крилонька.