– Бандуру, Федоре, ви також самі робили?
– Так, аякже. Я всі свої інструменти сам роблю. Тому вони в мене живі.
– Таке скажете. Живі. Як таке може бути?
– А дуже просто. Я в свій інструмент душ вкладаю. Як ото, коли Бог людину створив, то теж в неї душу вклав. Так і я в кожен свій інструмент. Навіть в маленьку сопілочку.
– То ви, Федоре, чародій?
– Аякже. Чародій і є. Кожен музика чародій. А якщо вже сам робить інструменти, то він чародій удвічі. Чого ви нашорошилися? Я не той чародій, що громи стримує чи на скотину біду насилає. Я добрий чародій. Той, що людські душі лікує і рідний край не дає їм забути. Отакий я чародій. І Марію свою я колись причарував. Правда, Маріє? А дівка була ох., бідова. Хлопці її боялися. А я от не злякався. І добре, що не злякався. А ти, Софійко, не сумуй. Впораємось з полем, візьму тебе з матір’ю та й поїдемо на Україну.
«Козак від’їжджає,
Дівчинонька плаче.
– Куди їдеш, козаче?
Козаче-соболю,
Візьми мене із собою
На вкраїну далеку.
– Дівчинонько мила,
Що будеш робила
На вкраїні далекій?
– Буду хусти прати,
Зеленеє жито жати
На вкраїні далекій.
– Дівчинонько мила,
Що будеш ти їла
На вкраїні далекій?
– Сухарі із водою,
Аби, серце, із тобою
На вкраїні далекій.
– Дівчинонько мила,
Де будеш ти жила
На вкраїні далекій?
– В степу під вербою,
Аби, серце, із тобою
На вкраїні далекій.»
– А чому ж ти, Федоре, співаєш «козаче-соболю»? Мабуть же має бути «козаче-соколю»?
– Має бути так, як я співаю. Так народ придумав, не я. Україна далека. Козак і та дівчина в іншому краю. Там соболі водяться. От і співається…
– А я собі думаю…
– Думати завжди треба. Для того людині Бог голову дав. Кожна пісня – то наша ісорія. Або щира сльоза, або щирий сміх. То приходьте завтра – я бандуру винесу. А зараз ходімо вечеряти та й спати. Співай- не співай, а робити треба. Поле ледачих не любить.
– Ну, Федоре, до завтра. Ми наче на Україні побували.
– Так і є.
– Дякуємо тобі.
– Що мені дякувати? Це не я, то пісня. А пісня від Бога. Від Бога вона йде до народу, а потім вже її бере співець.
«Ой на горі сніг біленький,
Десь поїхав мій миленький.»
– Все, Федоре, все, бо так ми і до ранку не розійдемося.
Федір засміявся, встав та й пішов до хати, доспівуючи почату пісню. За ним пішли Марія і Софійка. Потім вже стали розходитися сусіди, ойкаючи та згадуючи, що загаялися отак на будньому дні.
– Свято собі заклали.
Та завтра вони знову прийдуть. Прийдуть, не забаряться. Все порання скинуть на молодих, а самі до Федора, до його пісень. Бо в тих піснях частинка їхньої душі. А з Федорової хати долинало:
«Ой гук, мати, гук,
Де козаки п’ють.
І щасливая
Та доріженька,
Куди вони йдуть.»
– Ох і дар має чоловік, – сказала жінка, зупиняючись та дослухаючись до пісні.
– А щоб ви знали, що дар. То Бог так дав. Такому гріх не співати.
– А головне: нічого ж він за той спів немає. Хоч би заробіток який.
– Радість має. Втіху велику для душі. А то ще більше, ніж заробіток. Тільки не всі це розуміють.
– Федорові сини дивляться на батька, як на дивака. Одна Софійка до пісні прикипіла.
Та й пішли,несучи з собою ту Федорову пісню і далекий спогад про рідну землю. Стара Климиха витирала сльози, бо знала, що не побачити вже їй тієї омріяної України, того Дніпра, тих осокорів та вишневих садків.
– Господи, за що так тяжко ти караєш людей своїх? – Шептала жінка. – Не нарікаю, Господи, лише молюся тобі, Отче наш…