Федір аж розгубився від такого доньчиного запитання.
– Ну… Взагалі… Могли б купити хату. Думаю, хати тут не дорогі. Але, щоб жити… А чого тобі прийшло таке до глови?
– Просто. Ти ж любиш Україну. І я її люблю, і мама. То чого б нам не залишитися тут жити?
Федір почухав потилицю.
– І ти хотіла б тут жити?
– А чому б ні?
– Ти бачила, яке тут непролазне болото?
– Бачила. То й що? Так і колись було. Ти сам казав.
– Бачиш, Софіє… Там ми вже обжилися. Там у нас поле, господарка.
– І тут обживемося. А велика господарка нам ні до чого. Заведемо курей, ну ще там індиків можна, корову, як-от у баби Явдошки. Та й будемо жити. На рідній землі, серед своїх людей. Мамо, чого ти мовчиш?
– Ні, Софіє, – задумливо сказав Федір. – Таке не можливо. У нас все по-іншому. Ми вже відвикли від такого села, як на Україні. Ти собі навіть не уявляєш, наскільки це складно. Треба воду з криниці носити, туалет надворі, а зима замете все снігами. Палити треба дровами. Ти собі уявляєш?
– То й що? Але ж на Україні. На тій Україні, про котру ти, тату, співав у своїх піснях.
– Ні, Софіє, ні. Пісні – то пісні, а життя – то зовсім інше.
– Як інше? І Україна інша? А я вірила твоїм пісням. І тобі вірила, мій тату. А виходить, що ти брехав? І пісні твої брехали? А я їм вірила.
І дівчинка заплакала, гірко так, навзрид.
– Доню, що з тобою? – Втрутилася мати. – Не можна так казати. Стидайся.
– У неї просто перенапруга, забагато вражень. Таке буває, – спокійно сказав Федір, але було видно, що доньчині слова зачепили його за живе.
– Спи, Софіє. Завтра поговоримо. Ти відпочинеш – і все минеться. Спи.
– Не минетьтся. Чому ти розмовляєш зі мною, як з маленькою? Я вже виросла, тату.
– Ну добре, добре. Виросла. Спи вже. Нам всім треба відпочити. Завтра. Все завтра.
Хлипаючи, Софія все ж заснула – була втомлена. Федір з Марією, схвильовані і розгублені, ще довго не могли заснути. Марія тихенько плакала.
– Цить, – трохи сердито заспокоював свою дружину Федір.
– Що я маю між вами, бабами, робити? Я теж не залізний. Може в мене теж серце крається. То що мені тепер? Бігти до колгоспу записуватись чи як? А ти замість того, щоб з Софією поговорити, пояснити їй, вгамувати її, сама розкисла.
– Я казала, що не треба її брати з собою. Мала вона ще. А ти своє: треба взяти, нехай подивиться. Подивилася. Маємо тепер.
– Хіба ж я таке думав? Розумна дівчинка, думав. Розумна і є. Перейнялася моїми піснями. Нехай, думав собі, подивиться на Україну. А воно он як вийшло.
– Перйнялася твоїми піснями. Ото власне і є. Занадто ними перйнялася.
– Ну, нічого. Будемо сподіватися, що у неї все перейде. Бо інакше… Бо інакше я не зможу більше пісень своїх людям співати.
– Важко собі уявити тебе без пісень.
– Доведеться. Бо виходить, що десь я таки нещирий: чи в піснях, чи в ділах. Я й сам тепер думаю: чому я не хочу повернутися на Україну. Чи й справді не хочу? А може таки хочу? От і будь мудрий.
– Це тільки Софія не розуміє, чому ти не хочеш повернутися на Україну. А ми з тобою те розуміємо. І кожна людина те розуміє. Бо тут колгоспи, а там у нас своє поле, своя господарка. То тільки наша Софія до того ще не доросла. А головне – їй того не поясниш. Бо вона вихована на твоїх піснях.
– Чекай, чекай, Маріє. Бо я і сам заплутався. Я тепер і сам не розумію. По один бік – поле, господарка, а по другий бік – Україна. Правда, з колгоспами. І що я вибираю? Своє поле, свою господарку. То про що ж я тоді співав у своїх піснях? От питання.
– Але ж і Сибір ще нікуди не подівся.
– Ну, таких поголовних виселок тепер нема. Чув поміж людьми. Та й за що мене? Ми нічим не завинили.
– А брати твої? Чим вони завинили?
– Ну, Маріє, це ти й сама знаєш. Вони мали зв’язок з УПА. То був зовсім інший час.
– Федоре, ти пішов на поводу у Софії. Але ж вона ще дитина, а ти ж таки дорослий чоловік. Там діти, поле, господарка. Там нема колгоспів. То що нам тепер? Зректися всього і повернутися в село, де у нас з тобою навіть поганої розвалюхи нема?
– Скажімо так… Діти вже дорослі. Їм життя ми ламати не будемо. У них під впливом… Не знаю чого… Змінилися погляди, мислення. А ми?
– А що ми? Софіюб ще треба до пуття довести. Софії вчитися треба. А ти…
– Чекай, Маріє. А хіба тут на Україні ніхто не вчиться? І тут є школи, є університети.
– Федоре, опам’ятайся. Ти геть чисто з глузду з’їхав. Що за думки нерозумні? Викинь їх з голови. Подумай краще, як заспокоїти Софію. Що ти їй скажеш, як вона прокинеться?
– От я й думаю, що я їй скажу. Покищо не знаю, нічого ще не придумав.
– Тоді давай спати. Зранку придумаєш.