Восени, коли впоралися з польовими роботами, віддали синам належні вказівки і настанови, що й як робити: немаленькі, у всьому дадуть лад, – Федір і Марія, а з ними і розхвильована Софія стали збиратися на Україну. Здавалося, яке там збирання? Але ні, то була велика подія, особливо для Софії.

– Мамо, а в нашому селі вже нікого нема, щоб нас знали?

– Та… Є напевно старі люди, якщо вони ще живі.

– А родини ніякої не зосталося?

– Якщо є, доню, то дуже далека.

– Однак родина. Аби тільки була. Вони ж нас приймуть?

– Та… Ми з ними не листувалися.

– А чому не листувалися?

– Боялися, щоб їм не влетіло, що мають родину за кордоном.

– А хіба не можна?

– Це, доню, Радянський Союз. Там багато чого не можна. Тобі того не зрозуміти. Ми там жили, то вже знаємо.

– А чому ж люди так живуть?

– Бо не мають сили боротися з тією владою.

– Все це так, як мати каже, Софіє, – втрутився батько. – Але ти дивись мені: будеш там, то язик не розпускай. Ні з ким ніяких розмов.

– А чому?

– Бо там тобі не Канада, а Раяднський Союз. Ти не знаєш, що це таке, і д бре, що не знаєш.

Софія трохи спохмурніла, але це не могло затьмарити її радість. Вона їде на Україну, про котру  стільки співав і розказував її батько. Не їде ж вона врешті-решт у Радянський Союз, а на Україну. Сподівалася там побачити тих омріяних людей у вишиванках, побачити їхні танці, почути їхні пісні з живих уст.

– Почуєш, Софіє, почуєш. Підемо з тобою на концерти, в театр. Все побачиш і все почуєш. Але, щоб ти знала: люд там бідний, заморений тяжкою роботою.

– А чому так? Ти ж казав, тату, що земля на Україні багата.

– Так, дуже багата.

– А чому ж тоді люди там бідні?

– Бо там колгоспи.

– А що таке колгоспи?

Батьки стенули плечима.

– Не старайся, Федоре, ти їй того не поясниш.

– Хіба ж я така вже дурна? – Образилася Софійка.

– І не маленька, і не дурна. То чому ж мені не можна пояснити?

– То, Софієчко, побачити треба. Розумом того осягнути не можна: чому люди так тяжко працюють і нічого не мають за свою працю.

 

Прилетіли до Києва. Софія миттю забула всі батьківські настанови і застороги. Вона  на Україні! Вона в Києві! Місто вирувало, кипіло, воно вітало Софію. Церква Святої Софії! Ох, як же добре, що батьки дали їй таке славне ім’я. Лаври! Хіба може щось бути краще? Дніпро! Могутній і святий…

– Тату, це тут плавали козацькі чайки?

– По Дніпру вони плавали. Далеко-далеко, аж у синє море.

– А ми попливемо  до синього моря?

– Ні, Софієчко. Іншим разом.

– А чому? Я так хотіла побачити те синє море.

– У нас з тобою інший маршрут.

– Маршрут? А хіба ми з тобою не можемо їхати, куди захочемо?

– Можемо. Але не зовсім. У нас з тобою туристична путівка. А в неї свій маршрут. Ти краще дивися і слухай, що розказує та пані. А потім я тобі куплю морозиво.

Софія не  все розуміла, що казав їй тато, але попри все у неї було так багато вражень, що вони ніяк не вміщалися ні в Софіїній голові, ні в Софіїному серці.

Ходили по музеях, ходили по цвинтарях, побували в театрі, послухали хор Вірьовки, а ще… Капелу бандуристів. Гарно співали. А як звучать бандури, коли їх багато. Аж в серці щось робиться. А потім Софія непорозуміло спитала:

– Тату, ти казав про колгоспи. Я собі думала, що то щось страшне. А ті бандуристи про колгоспи дуже гарно співали.

– Тихо, Софіє. Співали, бо їм так сказали співати.

– Як це? А ось ти, татусю, співаєш, якої хочеш. І ніхто тобі нічого не каже.

– Тихо будь, Софіє. Слухай і ні про що не питай. Я потім тобі все поясню. Якщо зможу.

– А де ж ті колгоспи, про котрі в пісні співається?

– Таких, про котрі співається… Таких ніде нема. А ті, про котрі я тобі розказував, є у селі. Ти їх скоро побачиш. Поїдемо з тобою на село – і побачиш.

Та Софію важко було погамувати. Вона хотіла знати все і знати одразу, а тому не замовкала ні на хвилину, а питала та й питала.

– Тату, а чому тут всі розмовляють російською мовою? Української мови майже не чути.

– Тсс, Софіє.

– Ну чому ти, татусю, замість того, щоб мені пояснити, все мене зацитькуєш та зацитькуєш? Мамо, а чого тато…

– І справді, Софіє, помовчи трохи. Про все поговоримо потім. А зараз дивися, надивляйся, щоб колись мала що згадувати.

– А ми ще колись сюди приїдемо?

– Ти може й приїдеш, а ми з татом мабуть що вже ні.

– А чому?

Батьки знизують плечима.

– Ну й балакуча стала наша донька, Маріє.

– Бо я хочу все знати.

– Знатимеш, Софієчко, знатимеш. Тільки треба ще трохи підрости. Зовсім не багато, але треба.