«Дівка в сінях стояла,
На козака моргала.
– Ти, козаче, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє.
– Як до тебе ходити,
Тебе вірно любити?
В тебе мати лиха,
В тебе мати лиха,
Серденько.
– Мами вдома немає,
На весіллі гуляє.
Таки, серце, ходи,
Мене вірно люби,
Серце моє.»
Людей зібралося ще більше ніж було вчора.
– Ти б, Федоре, хоч би гроші якісь збирав, чи що, – казали молодиці.
– А що гроші? Голос не купований, бандура теж. За що ж гроші збирати?
– І ти отаке диво теж сам зробив?
– А сам, щоб ви знали.
– Ти талант незвичайний. Це ж треба!
Федір тільки посміхнувся.
«Очерет, осока,
Чорні брови в козака.
На те мати родила,
Щоб дівчина любила.»
-Скажи, Федоре, і оце самому можна отак навчитися грати і співати?
– Прісько, ну чого ти завжди перебиваєш?
– Я не перебиваю. Я просто спитала.
– Навчитися можна. А чом би й ні? Тільки треба, щоб руки росли звідти, звідки треба, та щоб голова на місці була. А ще, щоб ведмідь на вухо не наступив, та ще голосу трошки. От і все. Ну, правда, ще душу треба мати, бо без душі і пісня співатися не буде, і бандура не озветься. Я з своєї Софійки бандуристку зроблю. Більше ніхто не надається. Що, Софіє, будеш бандуристкою?
– Буду, тату.
– Я знаю, що буде. У неї очі по-особливому світяться, коли бандуру чує.
І замовк. А за якийсь час заспівав вже зовсім в іншому настрої.
«І чого ж я сьогодні сумую?
Про козацькую долю згадав
І про славу свою незабутню,
Що колись, мов той сокіл, літав.
Боронив я свою Україну,
Захищав від проклятих татар.
Тоді слава про мене лунала,
І боявся мене яничар.
А тепер все пройшло, все минуло,
Чорна хмара кругом облягла.
І на горе синам України
Лиха доля у гості прийшла.
Плачуть, плачуть козацькії діти,
Чорна хмара, як сум, облягла.
А ще плачуть рожевії квіти,
Що вкраїна в неволю пішла.»
– Знаємо, Федоре, тебе вже не перший рік, а ти був і зостався українцем.
– А ви хіба ні?
– Ну… Ми… Хто його знає? Ніби я так, а ніби щось у нас по трохи міняється. А ти – ти не міняєшся. Ти твердо стоїш на своєму і ні на крок поступу. Чужина в тебе українства не витравила.
– Може й так. Я про те якось не думав. Мене моя Маруся при українстві тримає. Правда, Марусю?
– Таки так.
– Ми з нею, як ото Одарка з Карасем. Ану, Марусю, утнемо?
– Що ти, старий! Тобі все сходить, а мені вже… Що ти!
– Не люблю, коли ти здаєшся на просьбу. Не треба того робити. Ти саме в Одарчиному віці. Ну скажіть же хоч ви їй.
– Правда, правда. І з лиця, і з одягу.
– Викапана Одарка.
– Для декорації тільки пляшки бракує.
– Обійдемося без пляшки. Будній день. Ну, то починай.
Заграв на бандурі сякий-такий вступ. Маруся зачервонілася, стала навпроти свого чоловіка і почала несподівано соковитим поставленим голосом.
«Звідкіля це ти узявся?
Де ти досі пропадав?»
Що тут счинилося! І оплески, і щире захоплення. Хтось таки приніс квіти.
– Та вам на сцену.
– Та ви ж справжні артисти.
– Ми знали, що Маруся добре співає, але щоб так…
– То її Федір зумисне в затінку тримає.
– Я її не ховаю. Ну що ви! Просто вона сором’язлива така.
Треба було бачити Софійчине личко. Воно просто сяяло. Повагавшись, дівчинка підійшла до матері, обняла її і поцілувала.
– Дякую, мамусю.
У Марії на очах сльози.
– Ото! Хіба ж ти ніколи не чула, як ми з батьком співаємо Карася і Одарку? Та ж чула не раз.
– То вдома, то не те. А зараз вийшло так, наче й справді на сцені.