Наступного вечора довкіл було чутно ніжний і владний, ні з чим не порівнюваний голос бандури. Вона, здавалося, не співала, а промовляла до людських сердець. Господи, яка краса, яка мелодика! А вже Федір клав ту пісню на свій голос і слова вимовляв закохано, проникливо і палко.

«Вечір надворі,

Ніч наступає.

Вийди, дівчино,

Серце бажає.»

– О, вже Федір вийшов.

– Тихо. З бандурою.

– Ходімо, послухаємо. Є що послухати.

А пісня тим чаом перемінилася і вже лунала весело і заклично – аж вітерець не витримав та й заворушив шепітливий лист на деревах.

«Ой полола горлиця

Лободу, лободу

Та й послала припотня

По воду, по воду.

– Іди, іди, припотню,

Не барись, не барись,

На чужії горлиці

Не дивись, не дивись.

Бо жужії горлиці

Полетять, полетять.

Вони тебе, припотня,

Не схотять, не схотять.

Диб, диб на село,

Кив, морг на нього.

Вона любка його,

Вона любить його.

Вона піде

Заміж за нього.»

– Отак, Федоре, отак, голубе. Піддай жару, щоб вдома не журились.

«А в неділю п’ю, п’ю,

В понеділок сплю, сплю,

А в вівторок

Снопів сорок

Пшениченьки жну,жну.

В середу носила,

В четвер молотила,

В п’ятницю віяла,

А в суботу міряла.

А в неділю продала,

З хлопцями пропила.

Слава тобі, Господи,

Що до діла довела.

І до діла не я

Й до роботи не я.

З хлопцями погулять –

То охота моя.»

– Ні, я таки мушу з Софії бандуристку зробити. Бо такий жаль маю, що, коли я помру, то разом зі мною помруть всі мої пісні. А вони не мають права вмерти.

– Щось, Федоре, ви не те кажете. Рано ще вам про таке говорити. Цур їй та пек тій смерті! Що її згадувати? Та ще в такий гарний вечір. Прийде час – сама про себе нагадає.

– Та треба жити, доки живеться, але й про неї, костомаху, неможна забувати. Бо у музики і співця такі статки, що треба неодмінно їх комусь передати. І не по заповіту, а вдушу їх вкласти. Бо інакше пропадуть. От я і хочу Софії свої пісні передати, щоб не пропали. Було б добре, якби синам. Та сини занадто далеко відійшли від мого світу. Їх інше хвилює: як дешевше купити і дорожче продати, як стати заможнішими. Може воно й добре. Такий зараз світ. Але в світі співу воно якось не так. Підсміюються наді мною сарим. Диваком називають. Та я нічого. Дивак і є. Але без таких диваків і пісень не було б.

«Мене мати породила –

Була темна ніч.

В чорну стьожку повивала,

Чорну долю мені дала…»

– Ну, Федоре, розрадьте свою бандуру, аби так не сумувала. Бо це нікуди не годиться – серце рве.

– А й справді. Ану ушквар, моя люба, щоб грішники в пеклі затанцювали.

«Кину кужіль на полицю,

Сама піду на вулицю.

Нехай миші кужіль трублять,

Нехай мене хлопці люблять.

Полюбила гультяя,

Гірка долея моя.

Я думала, кучерявий,

В нього чуба нема.

А ще трошки, трошки, трошки,

Та не кучері.

А вже тії шолудиві

Надокучили.

Полюбила панича

Петра Марковича.

Та не знаю, що робити:

Чи лишити, чи любити.»

– Ну, Федоре, ти і втяв.

– Не я, а моя бандура.

– Скажи, що снилося твоїй бандурі? Бо, якщо ти кажеш, що вона жтва, то щось їй напевно сниться, як ото нам.

– Не питав я її, що їй  снилося, та, мабуть, добрий сон бачила, коли отак виграє.