– Федоре, що тобі Бог на розум дав? Що за розмови! Нащо ти людей смутиш? І скрипка твоя… Така ж нерозумна, як і ти. От шкода, що я грати не вмію. Я заграла б, аж би місяць в небі затанцював. А то розвів тут.. Людям і так невесело, а ти ще більший тусок на людей наганяєш.

Федір посміхнувся.

– От за що я люблю свою Марусю. Старі ми вже, а люблю. Думаєте, вона мало горя зазнала? А от не кориться.

Погладив свою скрипку, щось шепнув їй, покликав усмішку на свій вид та й заспівав:

«Чи ви ня, музики, не впізнали,

Що ви ми «штаєра» не заграли?

А я хлопець із Самбора,

Вуйко вмер,  а вуйна хора,

Гуляю, співаю, як холєра.»

– А щоб ти, Федоре, здоровий був. Ото вже талант у тебе: захочеш – сльозу з очей витиснеш, захоче –  до танцю ноги самі  попросяться.

– Музика!

– Але, щоб ви знали, я не тільки музикую, а й до роботи не ледачий.

– Та знаємо, Федоре, знаємо.

«Татуню, мамуню, ваша донька

Висока, тононька, солодонька.

А я маю охотоньку

Полюбити вашу доньку.

Ходив би-м, любив би-м, як холєра.

А що я по Львові находився,

А що я по вікнах надивився.

Сидить баба на балконі –

Наставила ноги голі –

І видно, і стидно, як холєра.»

– Та тепер вже не те. От в молодості було – ото так. А тепер що вже? Старий став. Все на синів своїх скинув. Ми з старою постаралися, як могли, а тепер вже нехай мої хлопці стараються. Он які повиганялися. Як дуби. Не будуть ледачі, то й вони їстимуть хліб з маслом.

– Не будуть, не будуть. Змалку в роботі росли. Не паненята.

«Ой що я по Львові находився!

Ой що я по вікнах надивився!

Сидить баба на вікні,

Наставила дві нозі:

– Ямаю, я хочу, як холєра.»

Всі посміхалися, пританцьовували, одна лише Софійка, найменша Федорова дочка, стояла сумна чи задумана, а сльоза з очей так і не сходила.

– Що з тобою, дівчатко? Чого ти, Софійко, сумна така, що й татова пісня тебе не розвеселила?

– Та… Тато і мама стільки говорять про ту Україну, що хотіла б я хоч одним оком на неї глянути. Хоч дихнути.

– Отак вона завжди, – озвалася Марія. – Найменша, здавалося б, нічого не пам’ятає, а от… Запала їй та Україна в саме серце – і нема на те ради. Іншим дітям байдуже. Не те, щоб зовсім байдуже, але так глибоко вони тією Україною не переймаються. А Софія спить і сниться їй і Дніпро, і Київ, і Карпати.

«Де синії гори,

Де гори Карпати,

Туман вітер в гори жене.

Тебе, рідний краю,

До болю кохаю,

Навік полонив ти мене.»

– То все ти, Федоре, з своїми піснями збиваєш дитину з пантелику.

– Чого ви, Маріє? Це ж добре, що Софійка хоче знати ту землю, де народилася вона і її батьки. Гірше було б, якби росла байдужою.

– От повеземо її та й покажемо нашу славну Україну, – замріяно сказав Федір. – Та й самі ще хоч раз глянемо на неї, стражденну і незабутню. Тільки шкода, що чумацького воза я не зможу їй показати. Нема вже тпер тих чумацьких возів.

– По музеях підете. Там все зберігається.

«Подай перевозу

Та подай перевозу –

Най перевезуся.

На свою вкраїну

Та на свою вкраїну

Ще раз подивлюся.»

– З вами добре. До ранку сиділа б. Але пізно вже. Он як місяць висвітився. А завтра до роботи.

Федір глянув у небо і замріяно сказав:

– А зорі тут однак не ті, що на Україні.

– Та зорі може й ті, але якось вони тут наче навиворіт.

«Ой, зоре, зоре, –

І сльози кануть.

Чи ти зійшла вже й на Україні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули,

Бодай заснули,

Про мою доленьку

Щоб і не чули.»

– Приходьте завтра. Завтра я на бандурі буду  грати. О, бандура – то таки найбільш український інструмент. У ній українська душа закладена. На її струни кожна українська пісня лягає.