Поверталися з прогулянки щасливі, одухотворені і голодні. Гордо несли свій здобуток – гриби і кетяги калини. Баба Явдошка чекала їх на лавчині.
– А я вже за вами всі очі виглядіда. Ви зовсім замучили вже бідну дитину.
– Софію? Замучили? Ага, її замучиш. Вона до Києва пішки зайде і не помітить.
– Пообідаєте – і відпочивати. О, а грибів скільки.
– Це осінь нам подарувала.
– Щедра осінь.
Непомітно минув тиждень.
– Пора нам, пані Євдокіє, – сказав Федір, і мандрівники стали збиратися в доргу. Явдоха заплакала.
– Отакої! Чого ви, бабусю? – Здивувалася і занепокоїлася Марія.
– Та я ж до вас, як до рідних, вже звикла.
– Мусимо їхати, – суворо сказав Федір. – Там у нас діти, господарка. Мусимо. І самі б з радістю ще погостювали, та…
– Ми підконтрольні. Мусимо вчасно повернутися до своєї туристичної групи. І так добре, що нас відпустили.
Грошей Явдоха нізащо брати не хотіла.
– Та що ви! Це для мене така радість була. Я наче аж відмолодла.
Та Федір з Марією таки покинули їй, як на той час, чималу суму, бо ж розуміли, як нелегко старій виживати, коли сторонньої допомоги нема.
З ними прощалася осінь золотим листом, срібним павутинням і лагідним сонячним теплом. Водій Петро впізнав їх і весело підморгнув:
– Ну як вам готель у баби Явдошки?
– Прекрасно, – засміявся Федір. – Дякуємо вам. Ми вас згадували.
– Приїжджайте ще у Мар’янівку. Люди у нас добрі, привітні.
– Знаємо. Як би не знати? Самі ж корінням звідси. Приїдемо, якщо будемо живі та здорові.
– Будете, неодмінно будете.
– Та вік вже у нас, не сказати б, що старий, а трохи таки підтоптаний. Та оця Мар’янівська тітка, – кивнув на Софію
– Неодмінно приїде. Вона вже плани будує, як нашу річку очистити та дорогу зробити. Так, Софіє?
Дівчинка почервоніла, але не розгубилася.
– А ти не смійся, тату. Так і буде.
Всі посміхнулися – і водій, і пасажири.
Туристи обмінювалися враженнями. Одні захоплювалися Києвом, другі – Почаєвом, а ще інші – Львовом, львівськими вулицями, Стрийським парком, Високим замком та запашною Львівською кавою. А Марія і Федір скромно мовчали. Бо кого здивуєш невідомим селом Мар’янівкою, котре було для них найріднішим куточком землі? Подумки всі поверталися до своїї домівок, що були там, на чужині, а не тут, на Україні. Софію чомусь це прикро вражало. Коли мати сказала:
– Як там вдома?
Софія не витримала.
– Я думала, що дім наш тут.
– Ти бачиш, Софіє, що у нас тут нічого не лишилося. Навіть хати-розвалюшки нема. Що ж це за дім?
– А люди? А Україна? Хіба ж це вже нічого не значить?
Марія зітхнула:
– Наша донька розумна не по роках.
– В житті їй буде дуже нелегко.
– А все це, Федоре, твої пісні.
– Хто ж знав, що так воно буде? Та я однак з неї бандуристку зроблю. Вона має право бути бандуристкою. А сам я вже людям співати не буду.
– Отакої! А це ж чому?
– Бо я немаю права співати.
– Е, Федоре, бачу я, що в тобі щось надломилося.
– Може.
– А тобі не здається, що з твоїм талантом ти прсто мусиш співати. Це твій обов’язок. Тебе Бог для того на світі поставив.
– Я й сам так думав. А тепер бачу, що це не так.
– Ну що це ще за бредня? Ну чому, чому ти не маєш права співати?
– Тому, що я не залишився на Українї. Я мав залишитися. Правду казала мала. Розумна у нас, Маріє, донька.
– Розумна донька і не дуже розумний батько.
– Може й так.
– Щось я не бачу твого міцного характеру, твоєї козацької вдачі.
– Бо в мене вже від колишнього нічого не зосталося.
– Виходить, що не треба було нам затівати ту поїздку?
– Чому ж?.. Подивилися на рідні місця. Думаю, востаннє. Від того стає маркітно. Софії показали, звідки вона родом.
Софія мовчки слухала ту розмову, а потім сказала, хоч знала, що в розмову дорослих втручатися не можна.
– Це дуже добре, що ми побували на Україні. Я відчула дух її. Того з пісень не переймеш. Колись я ще сюди повернуся і буду жити в Мар’янівці. А ти, тату… Що ж… Тебе картати ніхто не має права. Мені прикро, що я засмутила тебе. Пробач. Але я так хотіла зостатися тут. А тепер… Приїдемо додому…