– Ти, Софіє, покищо мусиш жити з нами. Ти ще не повнолітня і не можеш вирішувати, де і як тобі жити. За тебе відповідаємо ми з матір’ю. А виростеш, доростеш до своїх літ – тоді й вирішиш, де тобі жити. Такщо заспокойся, візьми себе в руки. Ти образила нас з матір’ю. Ми такого не заслуговуємо. Ми прожили нелегке життя. Та й зараз нам живеться не з медом. Та ми з твоєю матір’ю чесні перед своїми дітьми. Все, що заробили тяжкою працею, ми не промарнували по ресторанах і кнайпах, а вклали в свою господарку, в своїх дітей. Ти мала б попросити у нас вибачення, що таке нам тут влаштувала. Але я на тому не  наполягаю. Головне – щоб ти зрозуміла. Як не тепер, то колись. А зараз ми з матір’ю хочемо пройтися по селі. Підемо до річки, де я колись рибалив, водяника провідаємо. А потім у ліс підемо. Там лісовик живе. Може й гриба якогось знайдемо. Ти підеш з нами?

-Піду.

– То подякуй бабусі Євдокії за сніданок та й збирайся. Тільки взувай чоботи. Там може бути болото. І прохолодно заранку. Вже осінь…

– Вашої хати, Федоре, вже нема. Її розвалили. Там голова колгоспу собі будинок збудував. Великий, на два поверхи. Все там у нього по-городському. Помпа воду качає, навіть по воду ходити не треба, – словом, голова. А в Маріїній хаті амбулаторію зробили. Хворі туди приходять, аналізи здають, з лікарем радяться.

– Бачиш, Маріє? А повертатися нема куди. Викреслили на с з життя, наче й не було ніколи. Не так все просто. Це для нас складно. А як для кого – то дуже просто: нема людини – то можна її хату забрати. І кого те обходить, що хтось тут хату ставив, надривався, щось вкладав у неї? Кого те обходить, що може твоя душа в тій хаті зосталася? Сумно, але так вже є. Такі реаалії. Ну, збирайтеся та й підемо.

Ішли понад річкою. Річечка хлюпалася, невеличка і привітна. Наче та сама річечка, а немов і не та.

– Чи то я змінилася, чи річка? – Сумно дивувалася Марія. – Щось я її не впізнаю.

– І вона тебе, либонь, також не впізнає, – сумно посміхнувся Федір. – І ти змінилася, і я, і річка. Ти глянь, яка вода каламутна. Річка ледве дихає. Аж страшно. Це ж я тут колись коропа зловив на два кілограми. Пам’ятаєш? А тепер тут, мабуть, і жаби не водяться.

– А жаби, щоб ти знав, чисту воду люблять.

Зітхнули обоє. Сумно дивилася на все те Софійка та й собі зітхала. Дівчинка думала собі:

«От якби я тут жила, я зробила б все, щоб очистити ту річечку, прибрати її бережечки. Хіба так багато треба?»

Ліс озвався до них знайомим шумом, привітно, наче впізнав їх. Ялини хвалилися зеленим убранням, а берізки сором’язливо прикривалися голим віттям.

– Справжня осінь, – сумовито сказав Федір. – Ніде її так не видно, як у лісі.

– Ау-у, – почулося здалеку.

– Ой, хто це?  – Злякалася дівчинка.

– Це лісовик. Почув, що ми прийшли – і обізвався.

– Ой, я боюся.

– А чого його боятися? Він добрий. Ліс стереже. Нікому кривди не робить. Хіба тому, хто ліс кривдить. О, того може й покарати. Навіть на вовкулаку обернути.

– Ау-у-у, – знову далекий голос.

– Здоров, друже. Уклін тобі низенький від всієї нашої родини.

– Ой!

– Федоре, не лякай дитину.

– Хіба ти, Софіє, боїшся?

– Трохи.

– Це звичайна казка. Хіба ти казок не любиш?

– Люблю, але… Щоб отак лісовик гукав, я ще не чула.

– Бо ти в лісі не була.

– Чом же не була? Була я в лісі, але лісовика не чула.

– Бо то не той ліс був. Там лісовики не водяться. А цей ліс наш, і лісовик також наш.

– Не слухай його, Софійко. Ніякий це не лісовик. Це діти галасують, – не витримала Марія.

– От для чого ти так? – Розсердився Федір. – Хто тебе просив? Навіщо ти зруйнувала казку?

– А ти бачив Софійчині оченята? Ти бачив, які вони були налякані?

– Ет! Тебе, Маріє, хоч в ліс не бери.

– Та добре, добре. Я вже не буду. Плети далі свою казку.

– Вже все. Казка далі не плететься.

– Як тут гарно, – захоплено вигукнула Софійка. І відразу ж гриби, гриби…

– Чи їх тут ніхто не збирає? – Дивувався Федір.

– Людям ніколи. Попри роботу в колгоспі ще ж і свою поробити треба.

Замугикав Федір тихенько знайому пісню. Зовсім тихенько. Чи то для лісу, чи для своєї Марусі. Маруся на пісню озвалася, бо знала її ше здавна.

«А дівчина по гриби ходила,

В зеленому гаї заблудила.

Приблудила к зеленому дубу.

– Оце тут я ночувати буду.

Я ж думала, то дуб зелененький,

А ж то стояв козак молоденький.

Ой, козаче, козаче-гультяю,

Виведь мене з зеленого гаю.

Виведь мене з зеленого гаю,

Я, молода, доріжки не знаю.

– Якби дівка дороги не знала,

То б козака гультяєм не звала.

А сказала б: – козаче-соколю,

Виведь мене з зеленого бору.

Виведь мене з зеленого бору

Та й доведи до самого двору.»

Вони співали тихенько, злагоджено і, здавалося, що це молодість їхня співає. Вона десь тут на них чекала довгі роки і дочекалася, а тепер тішиться з того, що вони таки зустрілися. Принишкла Софійка слухала той спів і дивилася на тата з маою якось здивовано і ошелешено. Марія і Федір, здавалося, та, власне, так і було, знову любили одне одного тією молодою любов’ю, від якої народжуються діти