ЛЕТІЛИ ЛЕЛЕКИ
У нас на Україні так багато талановитих людей. А ми й не дивуємося – звикли вже. Зробив собі, приміром, чоловік скрипку та й грає по весіллях. Ніде не вчився, а от… А що ж тут дивного? Все, як у нас. А що ніхто його не вчив… Сам навчився. І ніякого дива у тому нема. Народе мій, люди мої милі, як же славно, що маємо ми таку благословенну землю, що викохує для нас свої таланти. Не даремно ж на нашу Україну здавна і до наших днів зазіхають чужинці, близькі і далекі вороги краю нашого. Ласий шматок для кожного та Україна. Як би то її підкорити? Але ті нащадки козаків люблять волю і зайдам коритися ніяк не хочуть. Треба ж таке! Не хочуть! Хоч ти їм що! Отак ми і живемо. Плекаємо свою землю, своїх дітей і зовсім не дбаємо про свої таланти. Зовсім не дбаємо. Зманули, скажімо, сусіди когось розумного і талановитого – нехай там. Нам не шкода. Ми ще маємо. І прикрашають, збагачують розумом чужі краї сини і дочки України. І нічого, ми нові таланти виплекаємо. І співаків, і музикантів, і композиторів, і поетів, і вчених, і винахідників… Бо що нам? Ми ще маємо. Маємо – не цінуємо. Розтринькуємо наші найцінніші скарби – нехай користають добрі люди. А часом і не дуже добрі. А часом і зовсім злі.
Отак і Софійчин батько Федір. Музика і співак був неабиякий. Сам і пісні складав. А що вже грав – то на якому хочеш інструменті. Що в руки візьме, на тому й заграє. Хоч і на гребінці. Виглядало так, що кожен інструмент сам грав у його руках.
– Самоук, – казали про нього люди. Казали так, слухали його та й не дивувалися. А чого дивуватися? Дав Бог талант чоловікові. Тільки чоловік той щедро талант свій дарував людям і не мав з нього ніякого зиску. А що його ховати чи продавати? Не купував же. Нехай люди послухають та потішаться. То може щось і проросте в їхніх серцях, то й добрішимим стануть. Може… А покищо грав Федір на скрипці, на сопілці, на лірі та на бандурі. Грав – і очі в нього світилися, випромінювали щось чисте, високе і неземне. А може навпаки, земне, щось від рідної землі, від полів, ставків і квітників, що плекала біля хати Федорова мати.
– Ти, Федоре, звідки все це береш? – питали в нього.
– Що саме?
– Ну… Ті пісні, свою музику.
– А-а…Та не знаю. Я, певно, з тим родився. Казала мама, що я свою першу скрипку змайстрував з дротиків якихось. Та й не скрипка то була, а так… Змайстрував та й заграв – аж всі здивувалися. Сам я того не пам’ятаю, малий ще був. Мама розказувала.
– То виходить, що ти ще змаленства талант такий мав.
– У нас ніхто того талантом не називав. Бавиться собі дитина – то й добре. Та ще хлопець. Ото й добре, що забавку сабі знайшов. Аби не шибеникував та по садках чужих не лазив. Було таке у нас серед хлопців. А моя мама страх того не любила.
– Свої ж яблука та грушки є. Рви скільки хочеш. Так ні, чужих йому подавай.
Сміявся скрипаль Федір, сміялася його скрипка, і пісня сміялася. А люди й далі допитувалися, бо їм хотілося те знати.
– Скажи, Федоре… А як ти в Канаді опинився? Ну, ми тут, можна сказати, старожили. А ти ж як?
– А отак, дорогі мої. Двох братів моїх на Сибір вивезли. Ще до війни. А я…Зрозумів, що і мене таке чекає. Війна закінчувалася – і я позбирав своїх дітей, жінку і матір, та й поїхали ми щастя шукати. Якби не в Канаді, то були б, напевно, в Сибірі. А там, самі знаєте…
– Але ж діти у тебе такі маленькі були.
– Так, маленькі. Настуні було тоді… Либонь, так, Настуні було тоді десять, а Софійці щойно два роки.
– Та й черідка дітей у вас була таки немала.
– Восьмеро.
– І ви відважилися?
– Відважився. А що мав робити? Кажуж вам, що Сибір мені світив. Ще один хлопчик був, Тиміш… Хвороблива дитина була. Помер у дорозі, не витримав. Море його прийняло. Думав, що Марія в те море за ним кинеться.
– Гей, Маріє, – казав я їй, – а на кого ж ти інших дітей покинути хочеш? Яж їм ради не дам. Софійка он… Ще зовсім маленька.
Якось пережили те лихо. Сивини трохи додалося. Та що та сивина? Та діти звикали по трохи. Вони ще малі були. А що вже з Марією робилося – то й не сазати. А про матір страшно й згадувати. Думав, що не переживе.
– Невже ви не розумієте, що на Сибірі гірше було б? – Казав їм. А вони знай плакали та й більш нічого.
– А може б нас не зачепили, – плакала мати.
– Мамо, а синів ваших, Петра та Миколу, зачепили ж. Хіба того мало?
– А може б…
Мусив таки гримнути, хоч на матір воно й не годиться. А що мав робити? Та діти вимагали догляду. Вони може й допомогли жінці та матері пержити розлуку з рідним краєм. Сумуй чи не сумуй, плач чи не плач, а лад давати треба. А вже, коли приїхали, о, тут не до плачу було. Дітей на матір скинули, а самі – в роботу. Впряглися в того воза та й тягнули. І поганяти не треба було. Самі себе поганяли. Та що вам розказувати? Ви й самі те добре знаєте. Добре, що здорові були, бо не вижили б, пропали б. А так… Діти нічого, звикли. Тільки дуже не хочеться, щоб забули вони про Україну. Аж страшно стає, як подумаю.
Тепер вже Федорова скрипка не сміялася, і люди довкола посхиляли голови та й сумно дивилися на тутешні краєвиди, на сумне небо, що вже хилилося до вечора. Дивилися, зітхали, і кожен думав про Україну. І Федорова скрипка вже не просто тужила, а ревне плакала, і здавалося, що її сльози росами випали на дерева, квіти і трави.
«Може й на Україні ті сльози росами випали, – думав Федір, горнучи до себе сою скрипку.- Може й випали, бо дуже вже гіркі ті сльози».
– А скрипку свою, Федоре, ти з України привіз чи вже тут змайстрував?
– Та… Я тут чимало скрипок зробив. Але ця – з України. Я її найбільше люблю, бо вона багато українських пісень знає. Другі скрипки того не знають, що вона.
І чоловік пестливо погладив свою скрипку.
– Ви, Федоре, так говорите, наче та скрипка жива.
– А вона й жива.
– Таке скажете…
– Жива і є. Без сумніву. Хто доживе, то й колись побачить… Коли я вмру, то ця скрипка з туги за мною струни свої порве. Тоді й переконаєтеся, що я правду казав.
Тут стояла і Софійка, найменша Федорова дочка. У неї були повні очі сліз.
– Он, Федоре, Софійка ваша стоїть. Ледве не плаче. Пощо ви її лякаєте, про смерть згадуючи?
– Овва! Я її не лякаю. А чого плакати? Все, що народилося, рано чи пізно мусить умерти. Нічого не зробиш, такий закон. Чого плакати? Я знаю тільки одне: коли я вмру, то душа моя полетить на Україну. Жаль тільки, що скрипку свою я не зможу взяти з собою.
Вийшла Маруся, дружина Федорова. Вже немолода ставна жінка, в очіпку, в запасці, наче щойно тільки зі сцени зійшла. Постояла, послухала Федорової мови, а потім аж руками сплеснула.