Петро: Не притягнемо, Миколо, вона важка.
Микола: Що? Хто тобі таке сказав, що не притягнемо? Притягнемо тільки так.
Козак: Допоможіть, хлопці, бо пропадемо.
(Хлопці зникають. З вікна вежі дивиться Тиміш. Десь далеко співають півні).
Козак: Ніколи не думав, що спів звичайного півня для мене буде кращий, як спів соловейка.
(З’являються Микола і Петро. Вони тягнуть драбину. Тягнуть з натугою. Видно, що вона важка. Приставляють драбину до вежі. Відсапуються).
Козак: Ви справжні козаки. Не покинули нас у біді. Ну, кохана…
Дівочий голос: Я боюся.
Козак: Ну це не найстрашніше. Найстрашніше ми з тобою вже пережили. А тепер тільки тримайся за мене і нічого не бійся.
(По драбині злазить Тиміш, несучи на плечах дівчину).
Козак: Нарешті. Спасибі вам, хлопці, за допомогу.
Микола: Куди ви тепер?
Козак: До людей. Почнемо нове життя. Будемо жити серед людей. Ніхто й не знатиме, що ми з легенди.
Евеліна: Я, панове, не маю чим вас обдарувати, але я вам дуже вдячна, що порятували ви нашу легенду.
(Витирає сльози).
Козак: А вам, хлопці, моя порада: не ходіть в помешкання для привидів. Не треба. Це зовсім інший світ, якого ви не знаєте. І не треба вам його знати. У нього свої закони, і не треба у них втручатися.
(Козак Тиміш і хлопці прощаються, тиснуть одне одному руки. Звучить тиха легка музика).