Микола: Справжня.
Петро: Що?
Микола: Шабля справжня. Бо козак що? Привид. А шабля справжня.
Петро: Це той козак Тиміш з легенди? Він колись графа від ганебного полону врятував. Граф пообіцяв видати за нього свою дочку, а графиня не дозволила і зачинила доньку у вежі. З того часу вже третє століття Тиміш до неї на побачення приходить.
Іван: З того світу?
Петро: А з якого ж? Подумай сам: а вона ж де? Також не живе давно. Іване, та чого ти так тремтиш? Придурок! Я казав: не берімо його.
Іван: Страшно ж. Мерці.
Петро: А ти думав що? Артисти кіно?
Іван: То не замок, а якесь… Помешкання для привидів.
Микола: Досить вам. Он з замку, здається, хтось вийшов. Двері рипнули. Тихо.
(Виходить графиня. Вона вся в чорному. Обличчя закрите вуаллю).
Графиня: Де він? Він тут був. Я чула. Я не могла помилитися. Напевно, він у вежі. Зараз я їм влаштую.
Микола: Кого ви шукаєте, пані?
Графиня: Козака. Я знаю, що він тут був.
Микола: Був. Я сам його бачив. Такий… з шаблею.
Графиня: Ну? І де він? У вежі?
Микола: Його там нема. Він пішов. Сказав, що ще навідається.
Графиня: Куди пішов?
Микола: Не знаю.
Графиня: Знаєш ти. Мабуть, ти його спільник. А ви… (Зло глянула на хлопців). Знову тут?
Микола: Та ми…
Графиня: Терпіння моє має межу. Ви ту межу переступили. Зробимо так: ви обидва (глянула на Петра та Івана) тут стережіть. Свистіти вмієте?
Петро: Вміємо.
Графиня: Як тільки з’явиться козак, ви мені свиснете. Я почую. Зрозуміли? Жартувати зі мною не варта. Не люблю. А того… (в бік Миколи), а того я візьму у підземелля. Там ти мені скажеш, куди пішов той песиголовець. Ти думаєш, що ти найрозумніший і найхоробріший? Це не зовсім так, голубе. Що розумний – визнаю. А що хоробрий… Коли залоскочуть пацюки – куди й подінеться твоя хоробрість.
(Наче вихор знявся – і Микола зник. Зникла і графиня. Петро та Іван перелякано перезирнулися. Та й то… Місяць зайшов за хмари, і стало зовсім темно. Десь кричав сич. Було моторошно).
Петро: Що робити будемо?
Іван: Не знаю.
Петро: Та не тремти так. Треба щось думати. Треба якось рятувати Миколу.
Іван: А як ти його рятуватимеш?
Петро: Не знаю. Треба мабуть когось з дорослих кликати. Ми самі не впораємось.
Іван: А кого ти покличеш? Та й не повірять вони нам. А що вже мої… Ох, і буде ж мені, ой, буде!.. Знаєш… я, мабуть, піду додому. Я більше не можу.
Петро: Ах ти ж! Миршавий! А Микола що ж? на призволяще покинемо?
Іван: А що ми зробимо? Сам винен. Нехай би не заступався за того козака.
Петро: Ти ж не заступився. Миршавий!
Іван: Нехай там як. Піду я вже. І так не знаю, як я доберуся. Темно. І страшно.
Петро: Доберешся. Лихе не гине.
(Темне підземелля. Микола пробирається навпомацки).
Микола: Який же ж я дурень. У мене ж є ліхтарик. Добре, що я прихопив. (Дістає з кишені ліхтарик. Спалахує світло. З-під ніг кинулися в розтіч пацюки, по стінах заметушилися павуки. Розбіглися безтілесні постаті).
Голоси: (в підземеллі вони звучать відлунням). Світло! Вимкни світло! Нам потрібна темрява.
Микола: Нічим не можу вам зарадити. Вам потрібна темрява, а мені потрібне світло. Я мушу знайти вихід з того підземелля.
Голоси: Звідси немає виходу.
Микола: Бути такого не може. Мусить бути вихід.
(Микола іде, присвічуючи ліхтариком, уважно приглядаючись до стін).
Привиди: (розмовляють між собою). Він вторгся в наше помешкання! Він увімкнув світло! Давайте його…
Потужний чоловічий голос: Ви хочете зустрітися з козаком Тимошем?
(Всі замовкають).
Микола: Так… Все це привиди. Нема чого їх боятися. Не привиди тільки пацюки і павуки. Вони справжні. А решта… Тут просто помешкання для привидів. Скільки ж тут людей загинуло. Послухайте ви, як вас там, я сам сюди не прийшов. Мене сюди кинули. А тепер я мушу знайти звідси вихід. Мусить же він бути. У підземеллях завжди є потаємний вихід. А ви вже мені вибачайте за незручності. То не моя вина, а вина вашої пані, що мене сюди закинула.
Голоси: Графиня! Графиня!
Микола: Так… А ось тут, здається, якісь двері… Та як же ж їх відчинити?..
(Пробує відчинити. Двері не піддаються).
Голоси: Не відчиняй. Не відчиняй. Не можна їх відчиняти. Там… там…
Микола: Що б там не було, я мушу ті двері відчинити. Там, певно, і є вихід.
(Дістає з кишені складаний ножик).
Микола: Тут у мене є така хитра штука…
Голоси: Не відчиняй… не відчиняй…
Микола: Так… Здається, відчиняються.
(Двері відчинилися. На хлопця з шипінням кидається велетенська змія).