А найменший з братів пішов собі шляхом широким, гадки не маючи,
куди йому податися, де того розуму шукати, про котрий мати говорила. От
ішов він та й ішов, а назустріч йому дідусь, старий-престарий, та й питає:
— А куди це ти, хлопче, йдеш?
— ТА от… послала мене мати розум набирати. А де того розуму
шукати, сам не знаю. А без того розуму казала мати й не повертатись, аж тоді
вернутися, як порозумнішаю. А як я буду знати, що порозумнішав?
— Не журися, хлопче, я тобі допоможу і підкажу, коли ти
порозумнішаєш. Ходи лишень зі мною.
— Хлопець і пішов. Зайшли у темний ліс, а там у лісі хатинка дідова
була, вся зіллям та травами повтикана та обсаджена.
— Дивися хлопче все це зілля і всі ці трави — це здоров’я людське.
— Ого, скільки того здоров’я тут, дідусю. А там десь у світі хворі люди
без здоров’я пропадають.
— А ти, я бачу, добрий та розумний. От ти і повинен навчитися, кому
якого здоров’я бракує, та й допомагати людям.
— Та чи я осилю ту науку? Бо всі змалку мені казали, що я розумом
щось не дуже вдався. Я тільки знаю, що малих дітей рум’янком напувають, а
коли ноги болять, то капусту або лопух прикладати треба.
— От бачиш Щось-таки і ти вже знаєш. Я багато чому навчу, як будеш
старатися: як ті трави збирати, як сушити, к заварювати, кому і від якої
хвороби давати.
— Та чому б я мав не старатися? Жаль мені людей хворих, коли недуга
їх валять та сушить.
— Ото й добре, що жаль. Це найголовніше. Тоді навчишся.
Минув час — і хлопця не впізнати: вилюднів, порозумнішав, у всьому
діда слухається, вчиться від нього. А що вже на травах знається — то й
другого такого не шукай. Стали люди називати його чарівником. Сердився.
— Який я, — каже, — чарівник? От дід — той справжній чарівник. А я
що…
— Ні хлопче, не кажи, озвався дід. — Все, що я знав, ти від мене
перебрав. А вже й свого вміння до тієї науки докладаєш. Дітей мені Бог не
дав, то, якщо хочеш, за сина мені будеш. Залишайся у мене. Дівчину тобі
висватаємо та й живи. На тім ремеслі багатим не станеш, але й без куска
хліба не будеш. Полюбив я тебе, як рідного сина, за душу твою чисту, за
серце твоє добре. То як, парубче, залишаєшся?
— Дякую Вам за Вашу ласку та за Вашу науку. Але мушу я до матері
своєї повертатися, бо не знаю, як там вона. Може, якраз їй моє вміння
згодиться, бо таки вже й стараю Та от не знаю, чи порозумнішав я, чи розуму
набрався. А то не годиться дурнем до матері повертатися, Ви обіцяли мені
про те сказати.
— Правду сказати, сину, ти й був розумний. Тебе розумом мати ж твоя
наділила ще коли народила тебе. А тепер ти знаєш як свій розум на користь
людям повернути. Благословляю тебе на те, щоб творив добро для людей. Іди
з Богом до своєї матері. Добре, що не забув за неї, по світах вештаючись.
От пішов хлопець додому. По дорозі людям допомагає, від недуги
рятує. Слава про нього попереду летить. Так прийшов він до свого села. По
дорозі у людей за матір свою питає.
— Стара, — кажуть, стала, хвороби обсіли. А сини десь по світі
вештаються, про матір забули.
Прийшов хлопець додому. Зраділа мати, вже й про розум не питає.
— Як же добре, що ти повернувся. Я вже всі очі за вами виплакала.
Думала, що й не побачу. Знемічніла, хвороби обсіли. Кажуть, якийсь
чарівник по селах ходить, всіх людей лікує цілющими травами та зіллям. От
якби до нього. Та як ти його знайдеш?
Засміявся хлопець.
— А його, мамо, і шукати не треба, бо цей чарівник — це я.
Здивувалася мати, але повірила синові, бо він з роду ніколи не брехав.
А син кинувся варити трави та щось промовляти над ними: що — дід навчив,
а що — сам додумав — аби на добро. Випила мати — та й одужала, вдруге,
втретє випила — то аж помолодшала.
А до хлопця зусібіч люди йдуть зі своїми бідами. Він всім допомагає,
розказує, яке зілля у себе сіяти чи садити.
— Розумний, — кажуть одні.
— Добрий, — кажуть другі. А мати рада, що такий син у неї. Та час від
часу зажуриться та й зітхне, а то й сльозу змахне.
— Чого Ви, мамо, все журитися та плачете? — питає син.
— Та журюся я за двох старших синів, що від них ні звісточки. А може,
вже й на світі нема.
Та й заплакала.
— Ну, що ж, коли Ви так за ними побиваєтеся, піду я їх шукати.
— Ой, не йди, сину, бо ще й ти пропадеш, і я буду сама віку свого
доживати. Якщо живі твої брати, а мої сини, то колись повернуться. Не може
бути такого, щоб вони про дім свій забули.
— Ні, мамо, піду вже я їх шукати. Насушіть лише мені всіх квіток, що у
нас за хатою ростуть.
— А нащо ж вони тобі?
— То вже я знаю, нащо.
Взяв хлібину, взяв зсушені квітки та й пішов. Іде та й іде. І приходить в
те королівство, де королює його старший брат. Скрізь порядок і лад, люди
хвалять його, розумом його захоплюються. Прийшов до палацу, проситься,
щоб пустили до короля: лікар, мовляв, травами лікує. Зацікавився король,
захотів подивитися, що це за такий лікар. І не впізнав він свого брат. А той
розклав перед ним мамині квітки, ще й полину до них поклав. Як вдихнув
король знайомий запах, та й згадав про дім і про матір свою. І сльоза
скотилася по щоці короля.
— Хто ти? — пошепки спитав він. — Чи не чарівник часом?
— НІ, не чарівник. Я — брат твій найменший.
— Скажи, брате, а до чого тут полин? Він ніколи не ріс під нашою
хатою.
— Полин, щоб ти знав, — це гіркота маминих сліз.
Наказав король ладнатися в дорогу. Навантажив вози всякими
дарунками для матері та й поїхав до свого дому. Хотів і меншого брата з
собою взяти, та той відмовився:
— Мені ще рано. Я ще мушу знайти нашого середульшого брата і
нагадати йому про дім і нашу матір.
Сказав та к і пішов у світ. Довго чи коротко, далеко чи близько ходив
він, та таки знайшов і того брата. Прийшов до його господи, став біля воріт
та просить води напитися. Вийшла Ксеня, дружина братова, привітно та
подорожнього запрошує.
— Зайдіть, — каже, — відпочинете, пополуднаєте, вмиєтеся з дороги
— то й про втому забудете — така сила у нашій воді.
Подякував хлопець привітній господині та й зайшов, а там і господар
його вітає. Не впізнав і він свого меншого брата. А той і каже:
— Гарно тут у вас: і квіти, і зілля всяке росте, Але ось таких квіток у
вас немає.
Та й розстелив перед ним квітки з маминого квітника, вдихнув запах
середульший брат — та й згада і про дім, і про матір свою.
— Як же я міг забути? — тихо сказав він, і сльоза скотилася з очей. —
Де ж там моя матінка? Чи жива ще?
— Жива, — сказав наймолодший брат, та вже всі очі за нами
виплакала.
— Збирайся Ксеню, і дітей збирай, — сказав до дружини. — До матері
моєї поїдемо.
Ой, а ти й ніколи не казав, що у тебе мати є.
Та й почали збиратися. З ними і молодший.
Щаслива мати столи накриває, гостей кличе: сини її з’їхалися. Та з
дружинами, та з дітьми, та багаті, та хороші. Тільки наймолодший ні
дружини, ні багатства не має. Кажуть йому брати:
— Що ж ти, наш молодший брат, ні дружини, ні багатства не надбав?
— Дружину надбати ще встигну, а багатство моє он на лугах, полях, у
лісах та квітках посіяне.
Подивилися брати та й ще більше здивувалися:
— Та тут, окрім трав та зілля всякого, нічого й не росте.
— Ото і є моє багатство. А найцінніше з того багатства — то мамині
квітки. Якби не вона, то ви б про дім свій не згадали.
Довго умовляли старші брати матір та брата свого наймолодшого, щоб
вони до них жити переїхали. Не погодилися. У себе в селі залишилися.
Живуть, людей від напастей всяких травами рятують. А недавно чутка
пройшла, що женився й наймолодший, сироту бідну взяв. Там така роботяща
та гарна. Мати рада — не натішиться.
Ото й казці кінець. А ви ще чого чекаєте? Чекайте, чекайте, до
наступної казки чи оповідки.