Ходімо зі мною у казку

Я вже звик до нього. Сумно тепер без кота в хаті. Де ж ти, мій котику?
Бач, образився, що я його Приблудою назвав. Такий розумний кіт. Кому
розкажи — не повірить.
Аж чує Трохим — щось у двері наче лапкою шкряботить.
— Вчувається, — подумав Трохим і зітхнув. Коли ж ні, таки
шкребеться. Відчинив — аж його кіт під дверима.
— Ой котику, друже мій, де ж ти тут узявся?
— Та де ж мені взятися? Звичайне котяче діло — втік.
— От лиха година! Пан же тебе шукатиме.
— Звісно шукатиме. Та хіба я вже такий дурний, щоб від пана не
заховатися?
Аж тут і пан у вікно стукає.
— Відчиняй, Трохиме.
Кіт шпиг на горище — та й заховався. А Трохим двері відчиняє та пана
в хату запрошує. А пан сердитий такий:
— Ти знаєш, утік твій кіт! Чи не приходив бува до тебе?
— Утік! От халамидник! Та ви, паночку самі казали, що він вам
непотрібний. А коли так, то чого й жалкувати? Утік, то й нехай собі. Кіт —
він такий, його не прив’яжеш, він волю любить. А вам одно нараджу: коли
він вам непотрібний, то нехай собі біжить.
— Та воно так, але хай би вже був. Я ж таки за нього коня віддав —
такий славний жеребець був!
— Та вже що, пане, шкодувати: що з воза впало, то пропало.
Поїхав пан. А Трохим з котом зажили собі мирно та в злагоді. Та якось
кіт і каже:
— Я б хотів тітку свою провідати. Вона тут у сусідньому селі живе в
панському маєтку влаштувалася. То чи не пішов би ти зі мною?
— Ходімо, подивлюся, яка там у тебе тітка.
— Та гарна кицюня, з ангорських.
От пішли вони до Муркової тітки. Приходять до панського маєтку, а
там, звісно, сторожа. Трохима не пустили, а кіт — на те він і кіт: шмигнув
сторожі попід ноги — та й у дворі. А там вже і тітку свою Мицю знайшов.
Привітався чемненько, а вона йому:
— Ти так погладшав, такий гарненький та чистенький став. Я тебе
спершу і не впізнала. Як же ти живеш?
— Погано, тітусю Мицю.
— Чом так?
— Тим погано, що не можу я свого хазяїна прогодувати.
— А він у тебе що, такий ненажера?
— Та ні, він просто дуже бідний. Та він у мене добрий, і мені б
хотілось йому за його доброту якось віддячити.
— Чим же ж тобі зарадити?
— Ти думай, тітусю Мицю. Ти ж у мене розумниця. Щось, та
придумаєш. А поки що ходім зі мною, я покажу тебе своєму хазяїну. Він
зумисне прийшов на тебе подивитися.
— Розумний, видно, чоловік твій господар.
Знайшли щілину в садовій огорожі та й вийшли на дорогу. А там і
Трохим чекає на свого Приблуду, тобто Мурка. Перед тим як показатися на
очі Трохиму, Миця вмилася і була зовсім гарненька і пухнаста киця. Звісно,
голодна вона не була, та Трохим, погладив її і сказавши кілька гарних слів
про її котячу вроду, пригостив Мицю добрячим шматком ковбаси, від
котрого Миця із ввічливості не могла відмовитися. Розмовляли про те, про
се. Кумедно було спостерігати за Трохимом: він поводився з Мицею як і
справді з панею. Миці це явно подобалося. Раптом вона сказала:
— Придумала.
— Що, тітусю, придумала?
— Придумала як допомогти вам, і не тільки вам, а ще одній маленькій
мишці. Я вас зараз познайомлю.
— А вона смачненька?
Це вже Приблуда.
— Ти ось не дурій, а то скуштуєш моїх пазурів. А вони у мене
гостренькі, ти знаєш.
— Ого! Тітонька Миця за мишей клопочеться? Де ж це видано?
— А я думала ти порозумнішав. Так, я дружу з мишами. Їх не завжди
ловити треба. А для чого? Я не голодна, а в панському дворі добра того
стільки, що й не гріх, коли якась мишка чим поласує. Я їм тільки кажу, щоб
на очі моїй пані не потрапляли — вона їх дуже боїться. А мишкам підкажу,
де і чим можна смачно поласувати. О так і живемо, дружно та весело. Вони
мене зовсім не бояться, в гості запрошують.
— А можна мені до них у гості?
Вигляд у Приблуди хижий і хитруватий. Миця вдарила його своєю
могутньою лапою. Мурко аж закрутився на місці. Та Трохим перебив
суперечку, що вже готова була спалахнути.
— То кому там допомогти треба і чим саме?
Миця забула про Мурка і потерлася біля Трохимових ніг.
— Розумієш, донька королеви Мишанди VII потрапила в пастку. Її
зловив один чоловік. Він наче і добрий, тварин лікує і називається так чудно
якось… Вен… вете… не пам’ятаю.
— Ветеринар?
— Так, правильно, ветеринар. Так він на тій мишці… вона така біла-
біла, тому її Сніжкою зовуть. То він на Сніжці вирішив проводити цей… ну,
як його?..
— Дослід, підказав Трохим. — білі миші для цього годяться.
— Так, дослід. А це боляче?
— Думаю, що так
— Треба її негайно врятувати. Ой… мені пора. Моя хазяйка мене дуже
любить і не може без мене обідати. Їй не подобається, коли я десь шастаю.
Ви почекаєте мене. Я прийду з Мишандою. А ти Приблудо, гляди мені.
— Звідки ти знаєш те дурне ім’я?
— А ти думав, що твоя тітонька дурніша за тебе? Ну я пішла.
Чекали її довгенько. Мабуть, у панів обідають повільно, смакуючи.
Потім вона з’явилася, тримаючи у зубах курячу ніжку. Поклала її перед
Приблудою і сказала:
— Голодний кіт — це дуже небезпечно.
І до Трохима:
Вас не пригощаю.
— Дякую, я не голодний.
— А ось і Мишанда VII.
І з’явилася миша. На неї було чудно дивитися. Вона була в блискучій
короні, на хвостику мала маленьку блискучу китичку, сама перев’язана
блискучою стрічечкою. Трохим дивувався:
—Дивись, яке маленьке створіння, але королева. А я думав, миші собі
та й годі.
Мишанда трималася поважно. Неподалік в кущах причаїлася її
охорона.
— Розкажи їм, Мишандо.
— О це велике горе, — почала королева. І дві слізки блиснули в її
очицях.
— Ти диви, — думав Трохим, — і вони плачуть, зовсім як люди…
— Вона живе у великий банці. І що з нею буде? — з жахом говорила
королева. — Врятуйте її. Я віддячуся вам, ось побачите.
— Скажіть, а там нірка якась є? Ви з нею, із Сніжкою, бачитесь?
— Звичайно. Мої слуги… ми зробили ходи. Але вона в банці. Їй звідти
не вилізти.
— Добре. Нема проблем. Тільки скажіть їй, щоб Мурка не боялася. Ми
врятуємо вашу Сніжку. А зараз нам пора.
По дорозі Трохим з Мурком обмірковували план. Він був ніби і
простий, але й небезпечний. О якімсь часі до ветеринара подзвонили.
Відчинилися двері — і вийшов вже не молодий чоловік у білому халаті. Біля
дверей стояв Трохим, тримаючи свого кота.
— Добридень, — привіталися обидва.
— Проходьте, — запросив звірячий лікар, що називався ветеринар.
Пройшли у приймальню. Тут пахло ліками. Кіт аж примружився.
Трохим погладив його заспокійливо.
— Що з вашим котиком?
— Та от… захворів щось. Їсти не хоче.
— То, може, його усипити, а ви заведете собі іншого кота?
— Няв! Няв — перелякано запручався Приблуда. Він вже хотів було
вирватись і чкурнути кудись з того задушливого приміщення, та Трохим
притримав його.
— Та ні. Він кіт хороший. Я до нього вже звик і мені б не хотілося його
міняти на іншого.
Банки з мишею ніде не було. Та були двері до другої кімнати. Поки
лікар оглядав кота, що немилосердно нявчав і виривався, Трохим заводив
розмову.
— Ви тут лікуєте, певно, й експериментуєте? Я чув, що для всяких
дослідів білі миші дуже надаються.
— Цікавитесь? Я вам зараз покажу… а котик у вас міцненький. Причин
для тривоги не бачу. Я вам дам ліки від глистів. Це не зашкодить. А
щеплення у нього є?
—Що? Яке щеплення?
— Зрозуміло. Значить нема. А це конче необхідно. Та це нічого. Ми
зараз. Потерпи котику.
Приблуда занявчав не своїм голосом, подумки проклинаючи і мишей, і
всіх їхніх королев. Заспокоївся він тільки тоді, коли був уже на руках У
Трохима. Сердито блимав на нього очистками, але Трохим робив вигляд, що
нічого не помічає.
— Ходімо я покажу вам своїх піддослідних. Це дуже цікаво.
Пройшли у другу кімнату. Тут у клітках жили білі щурі, а у банках
сиділи білі миші. Їх було з добрий десяток. А котра з них Сніжка? Такої
халепи Трохим не чекав. Лікар щось захоплено розповідав про свої досліди,
та Трохим його не слухав. Він дивився на мишей. Ну, котра, котра ж з них?..
— Скажіть, а вони у вас мають якісь імена?
— Звичайно, мають. Ось ця — Білянка, а та —Швидка, а ось —
Чепурушка…
— А я б котрусь назвав би… Сніжка…
І кинув швидкий погляд на мишей. Одна здригнулася, її очки забігали.
Ага, значить, це вона.
— Сніжка… що ж, дуже цікаво.
— Дивись, он та, — шепнув Трохим котові. Лікар продовжував
розповідь. Раптом кіт стрілою кинувся на одну з банок. Банка впала і
розбилася Мишка, біла, як сніг, перебігла через кімнату і зникла в куті за
шафою.
— Ой, пробачте, — забідкався Трохим і кинувся ловити кота.
— Я сам винен, — сказав лікар. — Я повинен був передбачити. Та
нічого. Раптом Трохим захвилювався:
— Скажіть, а та… Сніжка, що втекла… ви ще їй ніякої хвороби не
прищепили?
— Ні. Це новенька. Ми її лише готували.
На вулиці Трохим похвалив Мурка, але той був сердитий і мовчав.
Лише дома промовив спересердя
— Хай їм біс, отим мишам! Та чи це котяча справа — мишей рятувати?
Тьху! Та щоб я ще коли…
— Заспокойся, ми з тобою врятували одну маленьку істоту — і це
добре. А зараз — їсти і відпочивати! Тобі поталанило, що тітонька
підгодувала. А мені кишки марша грають.
Щойно тільки Трохим зібрався пополуднати, як у куті щось зашаруділо
— певно миші. Мурко увесь напружився, та Трохим вчасно вхопив його за
загривок.
— Няв! Що ж мені тепер і мишей не ловити?
— Поки що — ні. Бо можеш впіймати ту, котру ми з тобою щойно
врятували.
— Так і є, до них вийшла Сніжка. Кіт сердито на неї зиркав. Бідний аж
подих перехопило.
— Це коли ви вже встигли нори тут поробити? — гаркнув кіт.
— Я… не знаю. Мене мама Мишанда прислала, щоб подякувати вам…
та ти не бійся, — заспокоїв Трохим перелякане створіння. — Це він з вигляду
такий сердитий, а насправді ж він добрий і тебе не зачепить.
— Це вже я тут і не господар, виходить? Що це за кіт, у котрого в домі
мишачі нори?
— Цить, Приблудо, не бурчи.
Кіт ображено замовк. Перелякана Сніжка тримала в лапках маленький
згорточок.
— Ну, не бійся. Ходи сюди, маленька.
І Трохим посадив її собі на долоню.
— І чого їх люди так не люблять? Вони такі ж симпатичні. А мишка
продовжувала пищати.
— Мама передала вам чарівну стрічку. Хто нею перев’яже собі рук
чи… лапу, — зиркнула на кота, — того ніхто не зможе перемогти.
— Дякуємо, Сніжка, і тобі, і твоїй мамі.
—А ще, — Сніжка вже зовсім осміліла на широкій Трохиминовій
долоні. — А це тітонька Миця веліла передати вам… у недалекому
королівстві живе королівна Мар’яна. Їй треба допомогти.
— Яка ще Мур’яна? І чому ми маємо їй допомагати? І взагалі, я
втомився, я хочу спати.
— Коте, чого ти сьогодні такий сердитий? І не Мур’яна, а Мар’яна.
— Я знаю. Але Мур’яна краще. А сердитий, бо із-за тієї сніжки мені
сьогодні щеплення зробили…
— Мені дуже прикро, пропищала Сніжана.
— Ну, добре. Так що там з тією Мур… Мар’яною?
— Завтра у неї весілля. Її батько віддає за злого і похмурого лицаря
Дерихвоста. Він тільки й знає, що воювати. А сам мишей боїться.
— Не може того бути, щоб такий лицар та боявся мишей.
— Боїться. Ми вже знаємо. Завтра ми мусимо його при всіх знеславити.
А ви перев’яжіться стрічками і будьте там. Так сказала тітонька Миця і моя
мама. Ну, я побігла — ніколи мені.
— А може, пополуднаєш з нами?
— Ще чого, — муркнув кіт.
— Та ні, побіжу вже. Мама сказала, щоб не барилася.
— Бачу, коте, спати нам не доведеться.
— Я також це бачу.
— Ну, не сердся та давай збиратися в дорогу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five − four =