Ходімо зі мною у казку

Тетяна ФРОЛОВА

Ходімо зі мною у казку.

скачати у форматі PDF

Козак Панько та родина вітрів

Високо-високо в небі, аж за темними хмарами, жила собі родина вітрів.
Родина як родина, нічого особливого: мама Буря, тато Буревій, чотири сини
— вітри та ще донька Прохолода. Як вони мали різну вдачу, а тому між ними
ніколи згоди не було. Як повіє північний вітер, то так і обніме холодом усю
землю: і рослин, і тварин, і людей. А йому наперекір південний теплий вітер
розвеселить всіх, розважить, а іноді й засмутить — посухою вдарить.
Східний і західний вітри наперебій людям то дощів начаклують, то лагідним
теплом потішать.

Раділи батьки з бешкетів своїх синів і віддали їм у володіння всю
землю. Самі ж рідко сходили до людей. Та зате, коли вже сходили, то такого
вже на тій землі понаробляють, що тільки ну і довго люди тоді після таких
відвідин налагоджують свої оселі, електричні та телефонні лінії. Та все це й
не назва була. Казка щойно тільки починається.
Біля Дніпра нашого Славутича жили собі хлопці-риболовці. Вони були
великі приятелі, тому разом і рибу ловили, і юшку варили, і прибуток від
вилову порівно ділили. Та верховодив над ними, тобто, як тепер кажуть, був
за капітана отакий собі Панько, котрого прозивали козаком. Всі його
слухалися беззаперечно. А з виду непоказний був: не те щоб високий, та
кремезний, чорнявий, а замість чуба козацького оселедця носив.
— Ти б, Панько, не смішив людей отим оселедцем, — казали йому. —
Тепер же так не ходять.
— То й що, що не ходять. А я ходитиму. Це-ж пам’ять. Ет, та хіба ви
що розумієте?
— А ти розкажи, розкажи.
Хлопці вже знали всю ту історію, та кортіло ще раз послухати.
— Ото ви кажете: зніми того оселедця. А як я можу його зняти, коли
мій родовід з козацького кореня ведеться. От! Може, хто з вас чув, а хто ще
ні, то, щоб ви знали, мій далекий прапрадід був серед тих, що писали листа
турецькому султану. Чули про такого?
— Та чули. Але звідки ти про те знаєш?
— А може і не був він зовсім при тому, твій прапрадід.
— Та ж був, достеменне був. А картину ту бачив, де ті запорожці
намальовані? Так там і мій прадід є.
Хлопці сміються.
— Та картина пізніше малювалася. Панько, так що…
Панько запальний був
— То й що, що пізніше! Що, по-вашому, художник все вигадав? Все-
все? А я вам кажу, що був там мій прапрадід. А для картинки то вже його
сина чи внука взяли, бо дуже схожий був на нього.
— Ти про туркеню розкажи.
— Ага, про туркеню.
— А що про туркеню розказувати, коли ви мені не вірите?
— Та віримо, віримо, розкажи. Так що там з тією туркенею було?
— А от що було… Та туркеня — то була донька самого турецького
султана.
— Ого! І що?
— Дізналася вона випадково про того листа, що запорожці до її батька
писали. Дізналася і надумала: щоб там не стало, а тих сміливих запорожців
побачити. Діло то було вкрай небезпечне, та, коли ти чогось хочеш, та якщо в
тебе є ще й золото, то… А треба вам знати, що турки, особливо, коли турок
— султан, на своїх дочок уваги особливої не звертають. От хлопець — це
так, це спадкоємець, а дочка — тьху!
— Ото дурні.
— Так вони ж турки.
— Ото перебралася ота туркеня у хлопця і під виглядом знатного паші,
чи як там їх, прибула на Запоріжжя. Там і показали їй тихцем всіх тих, хто
листа до султана писав.
— І що?
— Звісно що. Закохалася ота туркеня в мого прапрадіда. Ото вибрала
вона час, покликала його до себе на прийом (вона ж у пашу перебрана була),
звеліла всім вийти, а як лишилися вони на одинці, відкрилася йому, сказала,
що його любить і ладна або його з собою забрати, або сама тут залишитися.
— І що ж твій прапрадід?
— Закипів, за шаблю взявся, та згадав, що перед ним дівчина. Ну хоч і
туркеня, та все ж дівчина.
— Та щоб я, — каже, — побасурманився? Потурчився? Та скорше
турецький султан шакалом стане. Щастя твоє, що ти — дівка, а то… Та й не
доказав. Але пообіцяв їй, що її не викаже, аби тільки вона скорше збиралася
звідси. Так і поїхала ота туркеня.
— Шкода. А то був би наш Панько турок.
Всі засміялися.
— Що ви, хлопці! Я б своєму прапрадіду того не простив би, дарма, що
він — мій родич.
— І що ж та туркеня? Не давала більше про себе знати?
— Та де там! Про неї всяке розповідали. Одні казали, що скочила вона
з тугу у море зі свого корабля, а другі казали, що пішла вона у православний
монастир і прийняла там постриг.
— От що то любов.
— Ні, хлопці, не те кажете: от що то козак…
— Ну, годі вам теревені правити, — скомандував нараз Панько. —
Пора в дорогу. Риба — не туркеня — сама до нас не припливе.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × five =