Ходімо зі мною у казку

— Небезпечно, — сказала тітка Параска, — але іншої ради нема. й
колись її лікувала, то, може, зглянеться. Та ще от що …
І дістала зі скрині дудочку.
— Візьми її. Штука не дуже мудра, але велику силу має. Подарував цю
дудочку мені колись один індійський факір, котрого я вилікувала від лютої
хвороби. Змії, бач, дуже музику люблять. Грати на ній вчитися не треба —
приклади до уст, а вона вже сама знає, що їй грати. Я пробувала. Дуже добре
виходить.
Спустилися в долину. Тітку Параску всі тут добре знали, тому й
проходили вони без всяких перешкод. Так дійшли аж до королівського
палацу. А тут і королева не забарилася: власною персоною назустріч Парасці
виповзла. — Тітка Парас-с-ска іде, мені с-сніданок веде. С-симпатичний с-
сніданок.
— То не сніданок, Ваша зміїна величність. Це бідна дівчина, що про-
сить вашого захисту.
— Що с-сь я не пригадую, щоб я кого-с захищала. Та ти, Парас-ско,
мені колис-сь допомогла, і я це пам’ятаю. Та й тепер моїх підданих лікуєш.
Спас-сибі, тобі. Як звати тебе, дівчино?
— Софія.
— С-Софія. Дуже гарно. А що вмієш робити?
— Багато чого. Мене мачуха до всякої роботи привчала.
— А чим ти мене розважити можеш-ш?
— Та ось хіба що…
І, діставши дудочку, Софія приклала її до вуст. Був острах: а раптом
вона не зуміє на ній заграти? А раптом дудочка підведе? Та дудочка не
підвела, а сама вивела дивну мелодію, та таку вже гарну, що й тітка Параска
заслухалася, а королева і всі змії, що були довкола, почали погойдуватись їй
в такт, ніби танцювали. Дивне то було видовище: і дивне, і гарне, і страшне
водночас. Чорні змії, великі, малі, розгойдувалися в такт музики, звивалися,
граційно і страшно. Дівчина намагалася на них не давитися. А дудка грала
якусь чарівну мелодію, гарну і заворожуючу. Нарешті Софійка перестала
грати і почула зітхання як шелест.
— Ах, — зітхнула королева, — ту мелодію я вже колис-сь чула. У мене
був знайомий факір, і в молодос-сті я танцювала під ту мелодію. Це було
прекрас-сно. Залишайся в нас-с, чарівна дівчино. Тобі буде тут добре, і ніхто
тебе не с-скривдить.
— Не можу. Ваша зміїна величність. Мені треба повертатися додому.
— Тоді прос-си у мене ве-все, що хочеш-ш.
— Не смію. Ваша зміїна величність.
— Прос-си, я наказую.
— У Вашу долину я прийшла не по своїй волі. Прислала мене мачуха,
щоб здобула я ваш перстень.
— Що ? Перс-стень? Щастя твоє, що розчулила ти мене с-своєю
музикою, а то б … Та я с-сьогодні добра.
— Це не моя воля була. Мені той перстень не треба.
— Гаразд. Бери перстень. Я ще нікому його не довіряла. Він не був ще
ні в чиїх руках. Але с-скажи с-своїй мачус-сі, що вона ним володіє доти, доки
не кине його на землю. А коли кине, він назад до мене повернеться. А я вже
пос-стараюся, щоб вона його таки кинула.
— І Софія побачила цей перстень. Він був величезний і коштовний: так
і горів своїм величним блиском. Особливо вражаюче виглядав камінець, що
мав форму змії. Дівчина взяла в руки той перстень з острахом, подякувала, та
й пішли вони з тіткою Параскою з того жахітливого царства. А коли вийшли,
Софія віддала тітці Парасці чарівну дудочку та й пішла, подякувавши та
низенько поклонившись. Не хотіла ні дня тут залишатися, хоч як просила її
тітка Параска.
— Звикнеш. Живи у мене. То тільки спершу так лячно. Куди тобі йти?
Мачуха ще щось вигадає на твою бідну голову.
— Ні, тітусю, піду вже я.
Довго йшла, по дорозі на харч заробляючи, і таки прийшла до рідного
дому. Мачуха вже й не сподівалася її побачити. А як побачила, відразу й
загукала: — Де перстень, негіднице?
— Ось, матінко, — чемно промовила Софійка і протягнула його своїй
кривдниці.
— Зараз же його випробую, бо сопілка твоя нічого не варта: вона не
грає. Ти надурила мене.
— Але, матінко, цей перстень не можна кидати на землю, бо тоді він
повернеться до своєї володарки.
— Тепер я його володарка. І ти вже не журися, я не кину його на
землю.
І зі злістю повернула коштовний камінець, що мав вигляд змії. Що тут
почалося! Все це важко навіть собі уявити. Чорні змії, малі, великі і
здоровенні заповнили все довкола. Вони сичали, погойдувалися, звивалися.
Та Софії на диво чомусь страшно не було. Зате мачуха зблідла, вилізла аж на
стіл, готова була лізти ще вище, аби тільки рятуватися від змій, котрих аж
кишіло в хаті.
— Ой, рятуйте! Заберіть їх від мене! — несамовито кричала мачуха а
потім пожбурила той перстень на землю. Все щезло, перстень також.
— Хай тобі грець! — зітхнула мачуха і злізла зі стола. — Це все ти,
негіднице ! Хотіла мене зі світу звести!
— Чого Ви, матінко, так злякалися ? Це просто піддані прийшли
привітати свою повелительку.
— Хай їм біс ! А тепер на, візьми свою нікудишню сопілку ! І якщо ти
мене надурила і та сопілка не заграє, я тобі всі патли вискубу.
Взяла дівчина в руки сопілку, пильно її роздивилася і прочитала напне:
“Хто її добуде, той на ній заграє”
— Воно й зрозуміло, чому сопілка у Вас мовчала. Бо не Ви, матінко її
здобули.
— Поговори мені!
А дівчина приклала сопілку до губ — і заграла вона дивну мелодію
щастя, кохання і весни. Квіти порозпускалися, запахли на все довкілля, хворі
одужувати стали, старі помолодшали, закохані пари за руки побралися, а
Софія, вже доросла і гарна, про втому свою і збиті ноги забула. А мачуху,
ніби темна хмарка закрила.
— Як гарно, — сказала дівчина, — яка я щаслива. І тут почувся голос
мачухи:
— Дурниці! Я думала, що тут золото з’явиться, скарби всякі. Ет!
Ходімо краще до дерева, що виросло з драконового зуба. Там саме плоди
доспіли. Але не смій мені! Я сама хочу триста років жити. Підійшли до
драконового дерева. На ньому і справді висіли плоди, але чомусь вони були
дуже схожі на наші червонобокі яблука. Мачуха зірвала плід і жадібно з’їла.
Потім другий, третій… і раптом тіло її покрилося пір’ям, руки стали крилами.
— Кар! Кар! — закричала вона, потім знялася і полетіла.
— Ворон! Крук! — шепотіла налякана дівчина. — Кажуть, що вони і
справді живуть довго. Невже аж триста років?
І раптом Софія почула голос. Це промовляла до неї драконове дерево.
— Скуштуй і ти, дівчино, мого плоду.
— Ні вже, красненько дякую !
— Не бійся! Мій плід не причинить тобі зла. Він створений для добра.
Софія з острахом відкусила терпко-солодкий соковитий плід і відчула
полегкість у всьому тілі. Рани на ногах загоїлися, коси стали ще густіші та
кращі.
— Я росту на добро, — сказало дерево. — Віднині частуй моїми
плодами всіх недужих та вмираючих. Мої плоди зроблять чудо.
Дівчина стояла здивована, гарна і … одна. Вона взяла останню
волосинку з дідової бороди, кинула на землю і попросила:
— Волосинко з дідової бороди, порятуй мене від біди! І знову перед
Софією став юнак-красень та й питає:
— Яка біда у тебе, дівчино ?
— Та біда — не біда, а так, клопіт. Хотіла б я на цьому місці оселю
мати, та таку, щоб вікнами на всі сторони світу була, і щоб всі друзі мої, хто
мені в біді допомагав, до мене на гостину зійшлися.
— Я тобі, красуне, сам власноруч палац збудував би, та це довго буде.
Підняв хлопець срібну волосину, дмухнув на неї — і де не взялися
майстри, та вправні, та спритні: один теше, другий мурує, третій візерунок
виводить. Не встигла дівчина і оком змигнути, як оселя вже готова була,
простора та ошатна, сяяла вікнами на всі сторони світу. В одне віконце
сонечко заглядає, в друге — верічня зіронька, а в третє — Зоряниця ранкова.
А Місяць, мов хлопчисько, сидіть верхи на воротях та на сопілці виграє. Під
драконовим деревом зайчисько радісно вистрибує, жар-птиця край віконця
гніздечко собі в’є, тітка Параска з криниці воду набирає. Аж тут хтось у
ворота стукає-грюкає та Й гукає:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + two =