— Виходь, дівко, з хати сватів вітати. Коли ти ще мала, почекаємо, щоб
підросла, а коли вже на порі, то й весілля у дворі.
— Виглянула Софія, а там дід з срібною бородою та красень-юнак
стоять. Зашарілася дівчина, ворота відчиняє, гостей кличе. А дід і каже:
— Закохався мій син у тебе, дівчино, а я собі подумав, що кращої
невістки мені і не знайти. Бачиш, як добре мою бороду розчесала, ще й досі
не кустриться. А сам сміється.
Ну, а про те, як у нас на Україні весілля святкують, Вам і розказувати
не треба: самі добре знаєте.

Як брати по розум ходили.

Котився камінь з високої гори.
Котився не день, не два і не три.
Якби хтось той камінь спинив,
то він би заговорив.
Та не було кому йог спинити
і не було кому його розговорити.
Котився той камінь, котився —
та й у річці глибокій опинився.
Річка його прийняла,
хвиля його обняла,
вода з нього пилюку змила,
вода його розговорила.
Лежить той камінь на самому дні,
розказує казку хвилям і мені.
Я на березі сиділа,
тепла хвиля ноги мені мила,
казку слухала
та й Вам розказати захотіла.

Жила собі одна жінка. І мала вона три сини. Всім хлопці вдалися: і
зростом і вродою. Уже й повиростали — пора б їх вже й женити. Та мати
покликала якось їх перед себе та й каже:
— Сини мої милі, сини мої любі, всім ви вдалися: і зростом і вродою,
тільки не знаєте ви гаразд, що таке життя. Йдіть ви по світу кожен своєю
дорогою та набирайтесь розуму. А коли відчуєте, що порозумнішали, тоді й
повертайтеся до мене, до матері своєї. Тоді й поміркуємо, як вам далі жити.
Болить моє серце за вами, вас відпускаючи, діти мої, та розумію, що конче
треба це зробити.
Ала мати синам по хлібині та й провела за село. Попрощалися брати і
пішов кожен своєю дорогою.
Старший брат пішов лісом. Йде собі, пісень співає. А що вже силу мав і
відважний був, то не боявся не звіра хижого, ні розбійника лихого. От йде він
та й іде. На третій день вийшов він з лісу і потрапив у якесь невідоме
королівство. Гарно тут було, все око милувало: і природа, і будівлі, тільки
люди тут чомусь сумні ходили, ніби лопіт якийсь їх обсів: ні усмішки, ні
пісні, ні веселого слова.
— Що це тут у вас трапилося, що ви всі невеселі такі? — запитав
парубок у тутешнього чоловіка.
— Та маємо мороку, — відповів той понуро. — Сусідній король на нас
війною йде, хоче наші землі собі підкорити. А ми — люди мирні, все життя
наукою та мистецтвом займалися, хліб вирощували, про війну і не думали.
От тепер і нікому наше військо очолити. Сміливців у нас набереться, та
доброго ватага їм бракує. От ми і журимось.
— То не біда, — сказав хлопець, — веди мене до вашого короля. Я
очолю ваше військо. Я також проти війни, але землю свою захищати треба.
Хоч то земля не моя, та я готовий вам допомогти, бо ніхто не право зазіхати
на чужу свободу.
Розійшлася звістка по всьому королівству, що король військо збирає.
Зійшлося сміливців видимо-невидимо. А хлопець їм лад дає. Ще змалку
начитався про козацькі звитяги, то й сам мріяв про козацького отамана. От і
згодилося. Розбив військо на сотні, сотників настановив.
А сусідній король і не був з дуже хоробрих. Просто на легку перемогу
розраховував. А коли побачив злагоджене військо, то дуже здивувався та й
відступив, не прийнявши бою. Без жодних втрат повернулися звитяжці з
перемогою. Питають тоді у сміливого парубка:
— Якої нагороди ти хочеш?
— Для мене нагорода — ваша радість і свобода вашого краю. І сказав
король:
— Я вже старий. Та й більше до мистецтва мене тягне. Є у мене донька
— гарна і розумна дівчина. Їй саме час вже про заміжжя своє подбати. Коли
люба вона тобі, то сватай її та й будеш у нас за короля. А я у мистецтво піду.
От і залишився хлопець в королівстві лад давати. І зажив він щасливо і
весело, що й про домівку забув і про матір свою не згадував.

А середульший брат пішов собі селами. Іде собі, минає село за селом.
Де зупиниться, на харч собі заробить та й далі йде. Аж приходить в одну
прегарну місцину. Село у долині, як намальоване. Та кругом — наче пустеля:
серед літа садки пожовтілі стоять, квіти пов’яли, трава висохла, люди, мов
запаморочені ходять.
— Що у вас тут трапилося? Чи лихо яке? — запитав хлопець у сивої
жінки.
— Ще б не лихо! Прогнівалась на нас вода. У всіх криницях зникла.
Порожні криниці — хоч би тобі краплинка! На сусіднє село по воду ходимо,
щоб хоч закропитися.
— А чому ж так? Чим прогнівали воду?
— Т, чоловіче добрий, захотів наш пан на воді багатства собі нажити.
Наказав з кожної криниці податок платити. А то гріх великий. Вода людині
Богом дана, вона нікому не належить. От вода і прогнівалася.
— І невже нема на те рятунку?
— Авжеж, що є, та толку з того. Пішли люди до одної мудрої жінки,
що має вже поза сто років. То вона нараяла, аби хтось із чистим серцем
спробував нову криницю викопати, то, може, вода перестане гніватися та й
знов відновиться. Та де там. Ледве що не кожен пробував криницю копати.
Та видно прокляття впало на село: не крапелиночки!
— А можна мені спробувати?
— Та хто б вже тобі боронив! Спробуй. Люди тільки спасибі скажуть.
Зібрали жителів села, а хлопець каже:
—Чув я від свої бабусі, що найкраще там криницю копати, де
материнка росте. Отож я вас прошу посіяти у своїх дворах чи на городах
материнку. Де вона зійде, там я і спробую криницю копати.
От посіяли люди материнку, поливали, приносячи воду із сусіднього
села. Але ні в кого не зійшла материнка, лише у найкращої і найдобрішої
дівчини в селі Ксені.
— Отут і буду копати, — сказав хлопець та й узявся за роботу. І копати
довго не довелося, як забило джерело. Набрав хлопець перший кухоль води
та й подав дівчині, що стежила за його роботою.
— Перший кухоль — господині, — сказав, поклонившись. Дівчина
зашарілася і відповіла:
— Спершу годилося б тобі спробувати. Ти воду дістав — тобі й
належить перший кухоль. Та й хто тебе знає, що ти за чоловік: може, чари які
знаєш та й мене зчарувати хочеш.
— Що я за чоловік — маєш знати. Злий би не викопав тієї криниці. А
зчарувати б я тебе дуже хотів, бо дуже вже ти гарна, та чарів таких не знаю.
Та й опустив очі. Дівчина напилася води — і ще кращою стала.
— Ой, яка добра вода, — сказала Ксеня, — я ще зроду такої не пила.
І раптом село ожило: задзвонили відра, засміялися і жваво заговорили
люди. У всіх криницях забили джерела і з’явилася вода, та чиста, та холодна,
ніби й не зникала нікуди. Свято у селі. Всі хлопцеві дякують, просять, аби
залишився жити у їхньому селі. А дівчина Ксеня й каже:
— Ти там про чари щось казав… якщо люба я тобі, парубче, то стану я
для тебе вірною дружиною.
Всім селом весілля справляли. Кращої пари і на світі не було. Зажив і
середульший з братів щасливо та весело з молодою дружиною, забувши про
домівку і про матір свою не згадавши.