— Не можемо ми тобі, дівчино, сопілку свою віддати: вона всім людям
потрібна. Без неї і весна на землю не прийде.
— Та я те знаю. Але знаю й інше: не можна мені без тієї сопілки
додому повертатися.
— Послухайте, сестриці, і ти, брате Місяцю, — обізвалося ясне
Сонечко, — така сопілка, як наша, — єдина на світі. Ви пригадуєте, хто нам її
змайстрував і подарував?
— Звісно хто, — всі в один голос. — Весняний вітер. Саме тоді він в
калину закохався.
— Отож. То давайте попросимо весняного вітра, щоб ще одну таку
самісіньку зробив.
— Не зробить.
— А ми його дуже попросимо.
— Однаково не зробить.
— А ми йому дівчину покажемо, ось її.
— Тоді зробить. Бо хіба ж він зможе відмовити такій красуні?
— Та я б для неї все на світі зробив би, — з запалом вигукнув Місяць.
— Скільки на землі світив, такої красуні ще не бачив.
— А тобі, брате Місяцю, слід би вже бути розважнішим, — дорікнуло
Сонечко.
Як жадалося, так і сталося. Зробив весняний вітер ще одну таку
самісіньку сопілку і чари такі ж у неї вклав. Подякувала дівчина господарям,
взяла сопілку, вийшла за ворота і кинула на землю волосинку з дідової
бороди, промовивши:
— Волосинко з дідової бороди, порятуй мене від біди.
І знов став перед дівчиною юнак, що вже бачила його за першим разом,
та й питає:
— Яка біда в тебе, дівчино?
— Та так, біда — не біда. а клопіт. Хочу я до свого дому повернутися,
та дорога далека, ноги притомилися, — не дійду.
— Я б тебе, красуне, на руках заніс би, так часу багато піде. Дмухнув
юнак на срібну волосинку — і з’явився кінь із срібною гривою, кольором на
дідову бороду схожий. Сіла дівчина на того коня, за гриву тримається, до
коня каже:
— Лети, коню, на повен скік та на весь літ.
І злетів кінь так високо, що й хмар не видно. Аж Сонце злякалося і очі
свої ясні примружило. Ще мить — і дівчина вже біля рідної домівки. Зайшла
до хати, а мачуха аж побіліла від злості.
— Прийшла?
— Прийшла, матінко.
— І сопілку принесла?
— Принесла, матінко.
— Давай сюди.
Взяла мачуха диво-сопілку і замкнула в скриню.
— Потім спробую, коли тебе не буде. Сама хочу щасливою бути, щоб
нікому більше щастя не дісталося. А ти не розсиджуйся, як панянка, а йди до
трьох печер. Там у чорній печері живе дракон. У пащі того дракона — сто
зубів. Якщо одного зуба посадити, підливати та доглядати, то з того зуба
виросте дерево, а на тому дереві визріють плоди. Хто такий плід скуштує,
той проживе триста років на землі. Іди ж і добуть мені того зуба. — Матінко,
пожалійте мене сироту. Як мені того зуба здобути? Я ж не лицар, а дівчина.
Не можу я з драконом змагатися. Дракон тут-таки і з’їсть мене.
— З’їсть — то й не наїсться, бо ти он яка мала і худа. А плакати за
тобою і так нікому буде.
Вийшла з хати дівчина та й пішла, сльози витираючи.
— Якби жила моя матінка, вона б мене пожаліла. Вона б мені голову
змила та й густі мої коси розчесала. Вона б мені сльози витерла та й душу
мою б заспокоїла.
Іде Софійка та й іде. Коли темно чи холодно, чи лячно стане, пір’їнку
жар-птиці дістане — та й повеселішає. А що харчу ніякого відому не взяла,
то по дорозі десь до якоїсь роботи найметься та й заробить на хлібину-другу.
Отак мандруючи, зайшла дівчина у дику пустелю, а там тільки Сонце та
пісок. А попереду дика скеля видніється. А в тій скелі — три печери. Здалеку
було видно, як чорна печера свою пащу роззявила, як звір старений, і, здава-
лося, чигала на неї, на Софію. Тільки хотіла дівчина води напитися, а до неї
птах підлітає, до самих рук, не боїться. А дзьоб у нього довгий-предовгий —
таких птахів Софійка і не бачила. А птах і каже людською мовою:
— Дай мені, дівчино, води напитися, то, може, я тобі в пригоді стану.
— Дала йому дівчина води напитися, а поки він пив, про біду свою
розповіла.
— Ну, вважай, що тобі поталанило. У дракона саме зуб заболів, а я в
тім краї ніби за зубного лікаря. Бачиш, який у мене дзьоб довгий. Я саме йду
драконові зуб рвати. Ти трохи почекай, я зараз тобі його принесу.
Птах полетів, а дівчина стала чекати. Аж чує — ревище дике, ніби аж
морозом сипнуло поза плечі, хоч і спека стояла нестерпна. Потім все стихло.
Дивиться Софійка — аж птах летить, зуб несе. Важкий, не зуб, а ціле ікло.
Взяла його дівчина, подякувала птахові та й пішла шукати шлях назад до
своєї домівки. Хотіла було скористатися волосинкою з дідової бороди, та
згадала, що це вже остання, і передумала: а раптом у неї ще скрутніша хви-
лина буде. От ішла вона, йшла, ноги позбивала, одяг зносила, а таки прийшла
до рідного дому. Віддала мачусі свій здобуток. Спершу та хотіла його такс у
скриню замкнути, та згадала, що драконів зуб треба у землю посадити.
— Біжи посади та полий гарненько, — сказала до Софійки, а потім сіла
та й замислилася. Аж тут і дівчина повернулася та й питає:
— Чого ви, матінко, зажурилися? Я все виконала, як ви звеліли.
— Та от думаю… треба тебе ще в одне місце послати, і дерево, що має
вирости з того зуба, доглядати треба. І я не знаю, як мені вчинити. Але і те
правда: що там за робота те дерево поливати! Сама впораюсь. А ти збирайся
в дорогу. — Матінко, пожалійте. Ніжки мої поранено, одяг мій зовсім
порозлазився. Нехай я хоч трішки спочину.
— Ач, розніжилася, мов панночка. Ніколи ніжитися. Треба тобі йти в
долину чорних змій.
— А хіба бувають чорні змії?
— Бувають, бувають. Все на світі буває.
— Боже мій! Я ж там пропаду.
— Тільки й жалю буде. Збирайся та й іди.
— Дозвольте хоч переночувати. Де ж пак проти ночі!
— Нічого, лихий тебе не візьме. Скорше підеш — скорше повернешся.
— От мені горе! А що ж я маю там робити з тими зміями ?
— Слухай уважно. Посеред тієї долини стоїть королівський палац. У
тронній залі того палацу на столі лежить чарівний перстень з коштовним
камінцем у вигляді змії. Це символ влади над зміями. Здобудь мені той
перстень, я хочу бути володаркою змій. Всі змії мені слугуватимуть і
робитимуть все, що я захочу.
— Та як же мені той перстень здобути?
— А це вже ти сама придумай. Роздобула ж ти чарівну сопілку і
драконового зуба. А теж плакала: “Пропаду, пожалійте!” Ну, іди вже. Та
скорше повертайся.
Вийшла дівчина й хати. Смеркалося. Дістала вона перо жар-птиці та й
пішла. Довго вона отак йшла, либонь, що тридцять днів і тридцять ночей, і
таки допиталася до долини чорних змій. Біля самої долини маленька хатина
стоїть.
— Треба ж таке, — промовила сама до себе дівчина, — хтось не боїться
жити поряд з такими небезпечними сусідами. Зайду-но я в ту хатинку. А
може там добрі люди живуть, то й спомину трішки. Зайшла — і аж
похитнулася: в хатині було повнісінько всяких змій: і маленьких, і великих, і
здоровенних. І всі чорні, аж полискують. Але була тут і чепурненька
тітонька, що спокійнісінько походжала в тому зміїному царстві. Коли
Софійка увійшла, змії всі підвелися і засичали. Тітонька їж швиденько
заспокоїла:
— Тихо мені! Не займайте цю дівчину! Це моя помічниця. І до
Софійки:
— Не бійся, дитино, вони тебе не займуть. Та ходімо звідси, бо, бачу,
ти таки боїшся.
— Боюся, тітонько, дуже боюсь.
Вийшли з хати. Надворі було спокійніше, хоча то там, то тут шмигали
змії.
— Що привело тебе, дитино, в цей небезпечне місце?
— Лиха доля та безталання моє, тітонько. Послала мене люта
мачуха роздобути їй королівський перстень — символ влади над
зміями.
— Тсс! — наче змія, зашепіла тітка Параска — так звали жінку.
— Тут про це не тільки говорити, але й думати не можна. Цей перстень
оберігає сама королева — найбільша і найлютіша змія. Горе тому, хто на
нього зазіхне.
— Що ж мені робити, тітонько? Не моя це воля.
— От нехай би твоя мачуха сама за тим перстнем і йшла б. Вже й не
знаю, чим тобі зарадити. Але найперше: йди вечеряти та лягай спочити з
дороги.
— Де? Невже серед тих зміїв?
— Ні, я покладу тебе в комірчині, туди змії не заповзають. Та й вони
тебе не займуть, я їм сказала.
— А хіба вони розуміють людську мову?
— Так, навчилися. Змії дуже мудрі, і коли з ними по-доброму, вони не
скривдять. Я лікую їх, і вони мене люблять. Якось мені довелося лікувати
навіть саму королеву. Так що можеш спати спокійно. А на ранок ми щось
придумаємо. Не можеш ж такого бути, щоб не придумали. Змії мудрі, а ми ж
таки мудріші, бо ми — люди. А зараз лягай спати. Вранці надумали вони
удвох іти до самої королеви чорних змій.