Кіт Мурко обрав собі Трохима за хазяїна, бо вже дуже він добрий був.
А про хату кіт іншу мріяв. Щоб велика була і простора, щоб піч у ній була, і
неодмінно з лежанкою. І господиня щоб була привітна. Напалить вона у печі,
спече хліб. По хаті запах смачний розтечеться. А кіт собі на піч залізе, а там
тепло, аж жарко. І корова щоб була. Видоїть господиня корову і так ніжно
скаже:
— Киць-киць! Ходи, я наллю тобі молока!
Та найдивніше те, що саме про таку оселю і навіть про кота в ній
мріяла королівна Мар’яна. І мріялось їй, що наливає вона котові в миску
білого-білого молока. А кіт підходить до тієї миски поважно так, та перше,
ніж їсти, треться вдячно Мар’яні біля ніг, а вона гладить його і сміється. І
звідки у королівни такі мрії? Певно, від няні, це вона їй так багато про село
розповідала.
Дівчина зітхнула. Не судилося здійснити її мріям: видає її батько за
нелюба — войовничого і злого лицаря. І поїде вона у його темний похмурий
замок. І дівчина заплакала. Завтра весілля.
Вранці гостей наїхало повен двір. Мар’яна стояла у пишному
весільному вбранні. Всі коштовності тьмяніли перед її вродою. Та наречена
була сумна і готова була ось-ось розплакатись. Вже як вона просила батька,
щоб не віддавав за Дерехвоста — не допомогло. Батько думає, що він буде
захищати його королівство. А Мар’яні здається, що Дерихвіст не настільки
сміливий, як хвалько. Кажуть, що він навіть мишей боїться… о, виїжджає.
Дерихвіст гордо виїхав на барському коні. Без лицарських обладунків у
святковому одязі, він одна був якийсь темний та лютий. Усмішка якось не
пасувала до його лиця, краще б вже не посміхався.
Трохим так і прикипів доглядом до Мар’яни: ото врода! Такої він ще й
не бачив. Невже отой задавака — її жених? Та що це? Лицар якось кумедно
засмикав плечима, потім замахав руками. З рукавів та з-за коміра стали
вистрибувати миші. Дерехвіст зблід, ще дужче засмикався і полетів з коня.
Це була ганьба. Забувши про своє весілля і про гостей, що зачудовано
дивилися на нього, Дерехвіст крутився, наче в’юн, а з нього так і сипалися
миші. Всі гості сміялися аж трималися за животи. Король почервонів від
гніву. Дерехвіст вже хотів було скочити на коня та й чкурнути у свій замок,
та розгніваний король зупинив його:
— Стій, лицарю, ти зганьбив мене. Віддам свою доньку за того, хто
подолає лицаря Дерихвоста. Та без зброї, а навкулачки. Ніхто не сподівався,
що лицар так перелякається королівської пропозиції. І вже зовсім не чекав,
що проти лицаря раптом стане Трохим. І всі побачили, який він міцний та
гожий, яка у нього добра усмішка і дужа рука. А вже Мар’яна надивитись не
могла на красеня, що, не знати звідки, з’явився тут. Боротьба тривала
недовго, навіть гості не встигли нею натішитись. Щоб прискорити події, кіт
таки не витримав та й кинувся лицарю під ноги. Той і впав. А потім сяк-так
виліз на свого коня і під загальний сміх чкурнув до свого замку.
Трохима переодягнули і став він поряд з Мар’яною, і всі казали, що
кращої пари і на світі не було. Мурко навіть трохи злякався: а раптом Трохим
залишиться жити в королівському палаці і забуде про кота. Та він даремно
лякався: Трохим ні на хвилинку не забував про свого Приблуду і підкидав
йому зі столу ласі шматочки. А після весілля розповіла Мар’яна Трохиму про
свою мрію. І кіт своє слово докинув. І Мар’яна зовсім не здивувалася, що кіт
розмовляв людською мовою, і не образилися, коли Трохим ненароком назвав
її Мур’яною.
Про що мріялося, те здійснилося. І живуть вони й досі у великій
просторій хаті, і кіт з ними живе і не ображається, коли його іноді називають
Приблудою — звик.

Мачушині забаганки
В одному селі жила собі родина: мати, батько та маленька донечка
Софійка. Таке вже миле дівчатко було, як сонечко: з кожним заговорить,
кожному посміхнеться. Кого піснею розважить, кого словом потішить. Та
сталося лихо: померла мати. Горе для чоловіка, коли жінка вмирає, а ще
більше горе для дитини, що сиротою по білому світу рясні сльози сіє. Батько
що? Посумував, посумував – та й женився. А дитині… Горе було самій, а при
лютій мачусі ще гірке стало: не доїсть і не доспить, а все тільки лайку чує та
духопелики знає. Звісно, сирота…
Як стала на порі, то вже краса її розквітла, як повная рожа. А для
мачухи Софійчина врода — як більмо на очі, бо сама старіє, своїх дітей Бог
не дав, а на вродливу пасербицю й дивитись не може: заздрить їй чорною
заздрістю.
І надумала люта мачуха свою пасербицю зі світу звести.
А в темному лісі та в глибоких хащах стара чаклунка жила. Та Й не
просто чаклунка, а зла відьма. Про те місце люди і говорити боялися, а коли
вже говорили, то хрестилися. От пішла мачуха до тієї відьми: так і так,
мовляв, як мені сироту зі світу звести? Та і навчила. А на зле лихому і
вчитися довга не треба.
А Софійка що не день, то кращою стає: коси густішають, брівки
чорнішають, личко білішає, а добра усмішка наче й вроди додає. Покликала
якось мачуха дівчину та й каже:
— Іди, Софіє, куди вітер віє, та добудь мені чарівну сопілку. Хто її
здобуде, той на ній заграє, а хто на ній заграє, той щастя зазнає. Коли
здобудеш, мені принесеш, а як не дістанеш, то й не повертайся.
— Пожалійте, матінко, мене сироту. Світ широкий, а я ще й не виросла.
Пропаду я.
— Коли пропадеш, втрата невелика: ніхто й не заплаче,
— Скажіть же хоч мені, де шукати ту чарівну сопілку ?
— Сама розумна, знайдеш. А не знайдеш, то й повертайся.
— Дайте хоч хліба на дорогу.
— Дивись на неї, яка скора до чужого хліба.
— А хіба ж я в полі не робила? Хіба ж я раненько не вставала та жита
не жала?
— Що заробила, те давно вже з’їла. Нема хліба. Той, що вчора спекла,
до комори віднесла, а черствого не залишилося. Хіба от що: там шкірок
трохи є, тих, що для курей збиралася розмочити. Добре вже, візьми їх.
Позбирала сирітка шкірки, зав’язала у вузлик, набрала криничної води,
побила торбину із старої сорочки, поклала в неї кілька дранок, що ще від
матері зосталося, заплакала та й пішла, куди вітер віє. Та незабаром
зрозуміла, що вітер — він собі вітер: віє, куди захоче. А їй же треба йти по
чарівну сопілку. А де її шукати? В кого про неї питати?
От йшла дівчина, йшла, притомилася, сіла в полі на обміжку та й
дістала скоринку, щоб з’їсти. Аж тут заєць біжить. Підбігає до Софійки та й
просить:
— Сховай мене, дівчино, порятуй від мисливця. Він за мною біжить,
мене, малого, вполювати хоче.
— Куди ж мені тебе сховати? Хіба от що: залізь у мою торбину, а я
скажу, що ти в поле побіг.
Як надумали, так і зробили. Тільки-но заєць встиг сховатися, аж тут і
мисливець надходить.
— Чи не бачила ти, дівчино, зайця? Чи не пробігав він часом тут?
— Як не бачила? Бачила. Он туди в поле побіг.
— Ну, то я піду. Мушу його вполювати.
Як небезпека минула, виліз заєць із торбини та й каже:
— Дякую тобі, добра дівчино. А куди це ти так мандруєш?
— Та от … звеліла мені мачуха чарівну сопілку принести, а де її знайти
— не сказала.
— Де її знайти, я тобі розкажу, а от як її дістати, того не знаю. На
самісінькому краю землі хата стоїть з чотирма вікнами на всі сторони світу.
А в тій хаті живе Сонце, Місяць, Зоря Вечірня і Зоряниця Вранішня. Гарно
живуть, у дружбі. По черзі на небо світити виходять, рідко коли всі разом і
зустрічаються. Так ота сопілка у них. Важко простій людині туди дістатися:
дорога далека. А ще важче ту сопілку в руки взяти. Від тієї сопілки меншає
бід на землі, закохані одне одного знаходять, лелеки дітей приносять, весна
настає.
— То чи йти мені по ту сопілку? Адже не можна, щоб вона належала
одній людині, а тим паче моїй злій мачусі. А без неї не можу я додому
повертатися.
— Ну, ти міркуй, а я побіг, а то щоб часом мисливець не надійшов та
не вполював мене.
Відпочивши, пішла дівчина далі. Йде та й іде. Аж ліс. Тільки-но зайшла
у ліс — аж бачить: пташина лежить, як жар горить, крильце перебите має.
Сама маленька, а кожна пір’їнка вогником світить. — Допоможи мені, добра
дівчино. Мене мисливець ловив, крильце мені перебив. Не пошкодуй для
мене стрічки з твоїх кіс, крило мені перев’яжи та дай хоч ковток води
закропитися. Перев’язала пташині крило, розмочила шкоринку, нагодувала
пташку, напоїла, а та й питає:
— А куди це тебе лиха доля жене, саму у ліс проти ночі? Чи не боїшся
ти звірини дикої?
— Ні, не боюся. Бо лютішого від моєї мачухи, певно, нікого вже нема.
А моя мачуха послала мене за чарівною сопілкою, тільки, як дістати її, того
не сказала. Та вертатися мені без сопілки не веліла, то я й іду собі, куди очі
дивляться.
— Справа твоя важка. Та я дам тобі свою пір’їну. У темряві вона тобі
посвітить, в холод зігріє, а в небезпеці обереже. Ну, прощай, мені пора, бо
вдома на мене дітки чекають.
От пішла дівчина далі. Темінь довкола, вовче виття чутно, страшно.
Дістала дівчина пір’їну — а вона, як веселий вогник, горить — і страх кудись
сщез, і наче й потеплішало.
Удень в лісі йти було веселіше: пташки співають, ягоди подекуди
трапляються, дика кисличка своїми плодами пригощає. Та ось і ліс
закінчився, треба знову полем іти. Присіло дівча, останню свою шкоринку
дістало. Аж тут де не взявся дід, старий-престарий, з довжелезною білою
бородою.
— Дозволь, дівчино, біля тебе сісти. А може ще й дасиш мені оту
шкоринку з’їсти ?
— Сідайте, дідусю, та призволяйтеся. Тільки я ось шкоринку ту водою
розмочу, бо ви й не вкусите — така вони суха.
З’їв дідусь розмочену шкоринку, подякував дівчині та й каже:
— Бачу я, що добра ти дитина. То, може, ти мені ще й бороду
розчешеш? Бачиш, яка вона закудлана, аж бадилля всяке позаплутувалось.
— Авжеж, розчешу.
Дістала дівчина гребінець та й почала дідову бороду розчісувати, та так
легенько, та обережно, щоб не зробити боляче. Розчесала — аж борода
засвітилася, мов срібна. Але як дівчина не старалася бути обережною, на
гребені таки залишилися три срібних волосинки з дідової бороди. Софійка
дивилася на них, мов з острахом: от необережна! А дід і каже:
— Не лякайся, це не твоя вина. Ці три волосинки допоможуть тобі.
Коли буде яка скрута, кинеш одну з них на землю і скажеш:
„Волосинко з дідової бороди, порятуй мене від біди” — і проси вже;
чого тобі треба.
Пішов дідусь, а дівчина й замислилась: що ж їй робити? Йти їй нікуди.
Зрозуміло, що чарівної сопілки їй також здобути не вдасться. То нехай вона
хоч подивиться на ту дивну хату, де живе Сонце, Місяць і дві Зорі. — Нехай
вже, що буде.
І кинула на землю волосинку з дідової бороди, промовивши заповітні
слова. І став перед нею прегарний юнак, чимось схожий на діда, тільки
молодий та гожий — очей не відведеш. Дівчина задивилася, то й забула, чого
їй треба було. Та хлопець сам обізвався до неї. — Яка біда у тебе, дівчино?
— Та, біда — не біда, а так, клопіт. Та й розказала юнакові, куди їй
треба. — Я б тебе, красуне, на руках заніс би, так дорога далека. Дмухнув він
на срібну волосинку — і з’явився кінь із срібною гривою кольору дідової
бороди.
— Сідай, дівчино, на того коня та міцніше за гриву тримайся.
Та ще вниз не дивися, щоб часом не злякалася. Він миттю тебе
домчить, куди тобі треба.
А потім сказав коневі:
— Гляди мені, вуханю! Я тебе знаю. Не пустуй. Не лицаря несеш, а
дівчину, та ще й яку дівчину. То щоб обережно мені: в півскоку та в півлету.
Чув?
Заіржав весело кінь та піднявся вище від хмар. Внизу дощі йдуть,
громи гримлять, а дівчині хоч би що: і краплина на неї не впала.
Ось став кінь до землі спускатися та хід збавляти — приїхали.
Дивиться дівчина, а перед нею дивовижна хата. Саме всі вдома були, бо дощ
ішов. Місяць верхи на воротях, як хлопчисько, сидить та на сопілці грає, та
так гарно, що й на душі полегкість, і наче втома кудись поділася. У віконце
сонечко виглядає, а вдвох інших — по зорі. Стала дівчина та Й думає: чи йти
їй, чи, може, ні. Аж тут місяць її запримітив, обірвав гру на сопілці та й
питає:
— Як ти, красуне, потрапила сюди?
— Шлях мій довгий, та коли розказувати, ще довше буде.
— Бачу, втомилася ти а дороги. Біжи до хати та спочинь, та поїж
млинців, на сонці печених, на випий напою, на Зорі настояного.
А як відпочинеш та ласка твоя на те буде, тоді й розкажеш. Сьогодні
ми всі вдома: дощ, хмарно, світити не треба.
Зайшла Софійка в хату — а там, що в раю: Сонце і Зорі посміхаються,
вітають, пригощають. А в кутку за завіскою — постіль, пухнастими
хмаринками вистелена. Поїла дівчина, запахущого напою випила та й
вклалася на тій постелі спати: на одну хмаринку лягла, а другою накрилася,
йоли прокинулася, наче Й бід ніяких не було, ні смутку, ні втоми. А коли
сіли всі при столі, розповіла їм дівчина про все своє життя і яро те, як
послала її мачуха по чарівну сопілку.