Кіт Мурко, або приблуда
Жив та був собі хлопець на ім’я Трохим. Красивий та дужий, тільки що
дуже убогий. Такий вже убогий, що дивно було, як він і жив. Єдиний його
скарб — хатина престара, що від діда-прадіда йому дісталася. Самотою жив
собі. Роботящі руки мав той хлопець, та хіба серед такого убозтва щось
заробиш? Полатає, скажімо, чоботи удові — а бачить, що вона і так
безталанням своїм журиться, то й нічого з неї не візьме.
Одного разу чує господар, аж у нього під дверима кіт нявкає. Відчинив
двері, захотів подивитись, що це за такий сміливий кіт,
Що до його бідної хатини надумав приблудитися. Відчинив – а кіт і до
хати, ніби тут і народився.
— Ти куди? – посміхнувся Трохим. — Чи ти, коте, при розумі, що хати
собі кращої не знайшов? Та в мене жодна миша не втримається: з голоду
втече. А кіт нічого. Окрутився собі калачиком біля печі та й заснув.
Тут тітка Горпина саме чоботи старі принесла.
— Полагодь, — каже, — Трохиме, а то зовсім розваляться. Тільки ти
один можеш таке дрантя полагодити.
Тітка Горпина — самотня та бідна, грошей з неї не візьмеш. Та є у
тітки Горпини корівчина. Молока з неї не дуже, та все-таки хвіст у дворі. От
Трохим і зметикував:
— Добре, — каже, — полатаю я ваші чоботи. А ви зате принесіть
кухоль молока. А то я собі ось кота придбав, а нагодувати нічим. Тітка
Горпина засміялася:
— То для чого ж тобі кіт, коли годувати нічім?
— Та він сам до мене приблудився — тож не викину — гріх. Та воно,
як ще подумати, то й вдвох веселіше хоч би й з котом.
Якось вже будемо. Правда, приблудо?
Кіт, немов зрозумів, що йдеться про нього: встав і підійшов до
господаря.
— Який мудрий кіт, здивувалася тітка Горпина.
— Звісно, мудрий якщо мою хату собі на домівку обрав.
От і стали вони жити, Трохим і кіт-приблуда. Щось Трохим ремеслом
своїм заробить. Багатіти — не багатіють, а їсти є що. Якщо й не дуже ситно,
то не дуже голодно. А Трохиму і справді з котом веселіше: говорить до
нього, радиться з ним. А Приблуда — котик нічогенький, хитрий собі,
либонь, геть усе розуміє.
Одного ранку і каже Трохим до кота:
— Послухай-но, Приблудо, що я надумав: піду-но я до нашого пана –
може, на роботу найме. Як ти на це?
Кіт невдоволено махав хвостом.
— Та ти не сердься. Я й тебе з собою візьму. Удвох підемо. Думаю на
панській кухні і для тебе ласий шматочок знайдеться. Кіт повеселішав і
потерся господареві біля ніг.
Вийшли з хати та й до пана йдуть. Дорога не близька. Розмовляють
собі. Звісно, розмовляє Трохим, а кіт слухає.
— Я, брат, стільки у житті горя зазнав. Змалку сиротою залишився, по
наймах тинявся. Така, коте, доля. У людей вона іноді не краща, ніж у котів. А
кіт раптом і каже людським голосом:
— Нічого, удвох не пропадем.
— Це ти сказав, Приблудо? Чи то я вже потрохи з розуму сходжу?
— Я сказав. А що тут дивного? Живучи серед людей, хіба важко
людської мови навчитися? То ви, люди, думаєте, що ми, коти тільки мишей
ловимо, — та й усе. А серед нас справжні таланти є. Пригадати хоча б кота в
чоботах.
— Та я розумію. Тільки дивно воно трохи.
— Розумієш, кажеш? А ім’я мені яке придумав? Приблуда! Це навіть
дуже образливо.
— А як же ти хотів би називатися?
— Ну, хоча б… таке звичайне котяче ім’я — Мурко. Звучить, як
музика.
— То нехай. Мені що? Правда, я вже до Приблуди якось більше звик.
Та нічого, і до Мурка звикну.
— Слухай, господарю, що буду казати. Ти мене нікому не продавай.
— Не продавай! Та хто тебе, сухореброго, купить?
— Кіт ображено відійшов.
— Та ти не ображайся. Я жартую. Та де вже я тебе продам! Я вже звик
до тебе. З тобою воно якось веселіше.
— Та-от… — продовжує кіт, — продавати — не продавай, які б гроші
тобі за мене не давали. А от поміняти можеш. Ну, скажімо на коня.
— Чи ти, коте, бува не здурів? Ну де ж таке видано, щоб хтось за кота
та коня давав?
— Поживемо — то й побачимо, — сказав Приблуда, що від тепер мав
ще й ім’я Мурко.
Прийшли до пана. А пан сердитий такий. Та до Трохима:
— Ну? Чого прийшов?
— Та … хотів би, паночку, до якоїсь роботи стати.
— А сім’я ж у тебе є?
— Та є паночку.
— Жінка? Діти? Де живуть?
— Та ні, паночку … ось…
І показав на кота.
— Чи ти, хлопе, здурив, що кота за родину маєш?
— Е, це не простий кіт, а особливий.
— А чим же він такий особливий?
— Та він взимку мене зігріє, а влітку остудить, а в скруті розважить.
— А як же це?
— А так. Коли взимку холодно, мій Мурко ляже мені замість коміра на
плечі, — та й так гріє, що й шуби не треба. А влітку, коли дуже спекотно, мій
Мурко хвостом вліво, вправо махне — і наче вітер прохолодою повіє. А коли
сумно мені чи скрута яка і спати, скажемо не можу, то мій кіт як замуркоче,
як заведе свою пісню, незчуєшся, як і заснеш.
— Слухай, хлопче, продай мені свого кота.
— Е, ні, цей кіт не продається.
— Та я тобі за нього тридцять червінців дам.
— Ні, не продам.
— Даю п’ятдесят. Ти тільки подумай: п’ятдесят червінців!
— Хоч і сто не продається кіт.
— А знаєш що, — пан увійшов в азарт, — я дам тобі за нього коня.
Добрий кінь. Погодься.
— Ну …
Трохим для годиться трохи повагався.
— Шкода мені кота, але на коня — згода, міняю.
От поміняв Трохим кота на коня та й думає:
Що мені з тим конем робити? У мене його і поставити ніде, і годувати
нічим. Продам я краще його циганам.
А неподалік саме цигани табором стояли, хлопець до них. Добре, що
встиг, бо табір саме знявся і в дорогу мав вирушати. Продав Трохим коня
циганам. Добрий жеребець був, то й ціна йому славна. Цигани вже на конях
знаються. Взяв Трохим грошей чималенько, з’їжі всякої накупив, сидить
Трохим, тараню жує. Але чує хтось у вікно стукає. Коли дивиться — а то пан.
Кличе його Трохим до хати, таранею пригощає. Пан у хату увійшов, але від
тарані відмовився. Сів й каже:
— Ото, Трохиме, подумав я собі: ну для чого мені цей кіт? Коли
холодно, у мене шуби є, які хочеш і скільки хочеш. Коли жарко, слуги мене
віялами обвіватимуть. А коли сумно, музик найму, а при безсонні лікарів
покличу. То скажи, для чого мені той кіт? А кінь — він же таки кінь. Давай
краще ми назад розміняємося: ти мені повернеш коня, а я тобі твого кота.
— Е, паночку, пізно: торг відбувся. Пропало. Та й не маю я вже того
коня.
— А де ж ти його подів, бісова лічино?
— Циганам продав.
— А гроші?
— Та й грошей катма.
— А де ж гроші?
— Та от… одежину собі сяку-таку справив та і з’їжі якоїсь трохи
купив.
Плюнув пан спересердя та й геть пішов. Сидить Трохим біля теплої
грубки, кота свого згадує — і аж сльоза йому на очі навертаються.
— От дурний я, дурний, ще кота свого проміняв. І ситий тепер, а кота
нема.