Саме в той час родина вирішила трохи розважитися.
— Послухай-но, — сказав Буревій до своєї дружини Бурі. — Наших
синів ми вже знаємо, хто на що здатний. А що, коли їх на землю всіх разом
пустити? Уявляєш, що то за забава буде?
— Ого! Хоч би землю не рознесли.
— Не рознесуть. О що, пустимо?
— Нехай погуляють. А ми подивимось.
І полетіли на землю всі чотири вітри. Такої шкоди наробили людям, що
й історія такого не пам’ятала. А на Дніпрі саме в той час вітрильник наших
рибалок погойдувався. Ухопили вітри того вітрильника та й давай бавитися
ним, наче дитячою забавкою. Бачуть хлопці, що лихо, а як йому зарадити —
не знають. Та Панько у них не даремно за головного був, і козаком його не
даремно прозвали. Та й від своєї баби Насті він дещо перейняв. А його баба
Настя… О, то розумна жінка була. І слово знала, коли яке треба сказати. І тут
Панько згадав про міх, що колись йому дала таки ж баба Настя: мовляв у
дорозі часом може згодитися. От Панько і виніс його, того міха,
здоровенного та міцного. Хлопці розп’яли його, а вітри зопалу і влетіли в
нього, всі чотири на раз. Панько ж скоренько, поки ті вітри не отямилися,
зашморгнув того міха, а потім ще й очкуром своїм зав’язав. І тихо стало
скрізь. А міх той надувся, наче величезна повітряна куля. Вітри сердяться,
шумлять, щось буркочать, погрожують. До міха підійшов Панько. Плеснув
по ньому своєю могутньою рукою — аж застогнало щось у тому міху, і
сказав:
— Ану, там, тихо будьте і слухайте мене. Звідси вам не вирватися, аж
поки я вас не випущу. Цей міх шила моя баба Настя: сама пряла, сама ткала,
сама шила і слово чарівне сказала. Так що сидіть. А будете багато галасувати
то прив’яжу до свого ошурка каменюку та й кину вас на самісіньке Дніпрове
дно — отам і посидите. Хіба що будете нашому водяникові млина крутити.
Ото потішите старого. Вітри замовкли, дослухалися. А один сказав:
— Наш мати та наш батько вам таке зроблять…
— Хто це сказав? Це котрий такий розумний? — запитав Панько.
— Це я, південний вітер.
— Воно й видно, що ти — турок. Мало вас, бусурманів, козаки
тлумили. Та чи знаєш ти, собачий сину, що мій прапрадід вашому султану
листа писав? Та ще якого листа! Та де тобі таке знати! Ти ж, певно, і в школі
не вчився. Ото тільки вмієш людям бешкети робити.
— Панько, дивись, буря починається. Що робити будемо?
— Прибирайте, хлопці, рештки вітрил, котрі ті песиголовці не
дошматували. Та й міха того подалі заховайте, щоб бурею не знесло. Поки ті
харцизяки в нас, буря нам нічого не зробить.. Так, полякає трохи.
— Хвилі, як гори, заходили по Дніпру. Суденце їхнє, як скіпочку,
жбурляло в усібіч.
— Тримайсь, хлопці, — підбадьорював Панько рибалок. — Це довго не
триватиме. Незабаром миритися почнуть.
І справді: неначе чорна хмара спустилася до них і огорнула їх
темрявою. Це Буря прийшла синів своїх рятувати.
— Відпустіть, хлопці, синів моїх, — попросила вона, ніби лагідно, а
сама аж клекотіла від злості.
— Хочете. Я для вас з-за моря апельсинів, ананасів принесу, хоч зараз.
А хочете, я засиплю вас золотими монетами — мені це не важко.
— Не сердь мене краще, — сказав Панько. — Я втомився і хочу спати.
Ото, як посплю, тоді й поговоримо.
Та й ліг спати і наказав, щоб його не будили. Заснув Панько. А Буря,
клекочучи від злості, ні з чим додому повернулася.
— Я піду, — сказала Прохолода, — не може бути, щоб я їх та якось не
улестила.
— І до хлопців прийшла прохолода. Зеленокоса, коса — наче високі
шовкові трави, пахучі та пишні, руки, наче гілки розкішного дерева, очі —
ніби два глибокі озерця.
— Я — Прохолода, — сказала вона ніжно і манливо, ніби струмочок
задзюрчав.
— Прохолода? Що ще за проява?
— А нам би якраз трохи спеки не завадило б, — засміялися хлопці, хоч
їм, власне, і не до сміху було, бо вже добряче-таки померзли, скупані
Дніпровою хвилею.
— Я розумію. Мені дуже жаль, — залебеділа Прохолода, лисицею
крутячись поміж рибалок. — Відпустіть моїх братів. Я щедро нагороджу вас.
А кому — то й за дружину стану. От поки ваш Панько спить, випустіть
братів моїх. Навіщо вони вам?
Хлопці засміялися.
— Е, голубонько, не на тих напали. Зради поміж нами не чувано.
— Щоб ти знала: Панькового гудзя тільки сам Панько і може
розв’язати. А більше ніхто.
— Та чого ви з нею цяцькаєтесь? В мішок її, до братчиків! Озбудіт
Панька — і в мішок!
— Е, ні, я — парламентер. Де ж це видно, щоб парламентера — та в
мішок?
Аж тут і Панько прокинувся:
— Що за галас? Казав же: не будіть.
Побачив Прохолоду:
— О, а це що за проява?
— Не проява, а Прохолода.
— Кий біс — прохолода! Нам і так не жарко!
— Це ім’я в мене таке.
— Щось я імені такого не чував. Стривай а ти часом не туркеня? А то
вже тут колись одна приходила.
— Ні, я тутешня.
— А-а… Ну, тоді… так чого ж ти хочеш. Прохолодо? Тьху!
Понапридумували імен всяких… Нема, щоб Галя чи Марічка, чи, скажімо,
Дарина…
— Відпустіть браті моїх. Я вам, коли хочете, за дружину стану.
— Отуди к бісу! Отаке патлате — за дружину! Та чи знаєш ти, — тут
Панько трохи запнувся — видно, на язиці слово неделікатне було.
— Та чи знаєш ти, що до мого прапрадіда сама султанська донька
сваталась? А він не дався на підмову. А ти… Та ти либонь-таки туркеня. Хіба
наша дівчина так сказала: „За дружину тобі стану”? Ти, дівко, от що: йди
додому і присилай свого батька, ми собі поговоримо. Та не барися, а то мої
хлопці їсти хочуть та й померзли.
І прийшов до хлопців Буревій. Довго судили-рядили, угоду склали і
підписали: вітрам по Україні не гуляти, шкоди людям не робити, бешкету на
наших ріках та морях не чинити. Від тоді, кажуть, тиша і благодать
запанували на Україні. Та минув час — і знову вітри вряди-годи бешкетують
на наших землях. Пора їм нагадати про отой міх баби Насті, що ще й досі у
рибалок зберігається і не втратив своєї міцності ані чарівної сили.
Начувайтеся, вітри.