49

Вже слів забракло в нашім словнику. Хвилюють душу:«саміт>>, «меседж», «імідж», А «рейтинг», а «маркетинг», Боже мій! А ви росли на тій землі такими ж! То к же стали ви чужими їй? Чужі вам наші звичаї і св та, Про рідну мову вже і не кажу. Не смієте ви стати на межу. Чужі вам, певно, ваші мами й тата. Батькуєте, щоправда, по-російськи, В англійській мові слів таких нема. Сибірська вас кушпелила зима? Чи обвівали вас вітри азійські? Що не кажіть, а щось у тому є. Привезти хочу тут не слово власне, Правдиве слово і таке сучасне: «Працює хтось, а хтось горілку п’є». А хтось ще й мову на чім світ псує І свою душу чорту продає.

Я МАЛЮЮ СВІТ
ДИВО
Не переставайте задивл тись, Не переставайте дивуватись. Це вам тільки радості додасть Й серцю зашкарубнути не дасть. Диво у білому світі, В кожній билині і в цвіті, У деревині, в билині, Диво у кожній людині.
Спів пташиний треба розуміти,
Треба тільки бачити уміти,
Бачити хоч зором, а хоч серцем.
Бо буває диво з сіллю, з перцем,
Бо буває диво калинове,
А буває диво й полинове.
Треба жити чесно і правдиво –
Й Бог відкриє вам те справжнє диво
І нікуди їхати не треба,
Озирнис лиш навколо себе.
Ось вітрець замрі ний війнув, Запашну півонію хитнув, А вона, обт жена росою,

50

51

Заіскрилась свіжою красою. Яблуко десь гупнуло в саду. Це таке звичайне та буденне. Я до нього тихо підійду. Диво б не сполохати щоденне. Яблуко! Вбирає із землі Воду, а дає людині соки. Щось у тому є таке високе. Журавель танцює на ріллі. Ластівка, труд ща і св та, Ластів’ т навчила вже літати. Скільки втіхи світ цей пізнавати В кожного свій зміст, сво мета.
Дівчина з відром іде по воду. Тільки й дива – воду принесе. Вже про молоду дівочу вроду Стільки переспівано пісень. Але диво все ще залишається, Переходить пісн з віку в вік. Відра на коромислі хитаються, Парубки на неї задивл ються, І вона не зна того й сама, Що за неї кращої нема.
Мати у візку везе дитину.
Ти візьми на руки й пригорни.
Хтось тебе змалює на картину,

І молитись будуть сени На твоє покликанн величне, На твоє вколисане дитя. Диво це щоденне і правічне, З нього починаєтьс життя.
КАЗКА ПРО ВІТЕР
Вітер вирвав з коренем тополю,
Покрутив, знівечив, поламав.
І стогнало дерево від болю,
Тільки вітер жалощів не мав.
Просто він хотів похизуватись,
Показати силу руйнівну.
Де хтось плакав, він любив смі тись –
Здавна звичку мав таку дурну.
Він приліг спочити на хвилину,
Бо таки добр че притомивсь.
Задививс на струнку лину,
До гілок її він прихиливсь.
І розкішній кралі на догоду
Він слова незнані шепотів.
Сам себе не впізнавав, бо зроду
Лагідним він бути не хотів.
Та гілки її були колючі,
І була колюча вс вона.
Сльози смол ні, такі пекучі,

52

53

Витікали із самого дна. – Кривдник, вітре, ти чужої долі, І чужі породжуєш жалі. Прихистку шукай ти у тополі, Що лежить безсило на землі. Я тебе, щоб знав ти, не боюся, -Так сказала й не ховала сліз. -Яз тобою, вітре, поборюся, А впаду – заплаче цілий ліс. Вітер, мабуть, вперше зажуривс Й усвідомив, що він наробив. Він таки добр че притомивс І хотів, щоб хтось його любив. Та любов – таке велике диво, Не знайдеш такого на землі. І хто чинить зло, того правдиво Обминають радощі малі. Полетів він у краї далекі, Трохи присоромлений таки. Повертались з вирію лелеки, Танув сніг. Дзвеніли вже струмки
РОЗМОВА З ВІТРОМ
Вже вітер задрімав, Бо ві ти втомився. Достатньо наробив

І безладу, і шкоди. Дерева повалив, Над гілл м потрудивс І злодієм пройшов Через людські городи. – Бешкетнику, привіт! Ховаєшс від мене? Чи соромно тобі Мені дивитись в вічі? Перед тобою світ. І диханн шалене Зверни вже в інший бік, Нас не навідуй двічі. Сміється! Бач кий! Йому б лиш тільки смішки! А люд м до плачу, А люд м до розпуки. Ти шкоди наробив. Погамувавс б трішки. Що блун м дарма Викручувати руки? Ти блук у саду Натр с таки добр че. Вони ж неспілі ще. Навіщо та робота? Аж чую за кущем Десь тихо вітер плаче.

54

55

– Бабусі ти зірвав
її нові ворота.
Сам знаєш, їй нема
Кому їх приладнати.
Лети собі тепер
У нетрі, у провалля. Та вітер не летить. Він хоче конче знати: А може ще за щось Його таки похвал ть?
– Я ві в на вітр к. Крутив зі всеї сили.
– Що користі з того? Тепер він вже не діє. Ти, вітре, краще будь І лагідний, і милий, То може повів твій
І душу обігріє.
НІЧ
Така блаженна, тиха ніч Упала на моє село. Згорнула під своє крило Всі радощі і всі печалі. І тиха, безсловесна річ … Так, кажуть, і колись було

Світили зорі на село, Та люди їх не помічали.
А може й гл нув хто коли, Та прац натомила вкрай. Бо на селі дл тих лиш рай, Хто має час пораювати. Або хіба ще молоді На небо дивл тьс тоді, Коли ще вір ть у любов, Яку не можна роз’єднати.
Село заснуло. Спл ть пісні. Лиш небо дивитьс долів. Від всіх садків, від всіх полів ІГ нкі вдихає аромати. Ще світитьс в однім вікні. То колисковою без слів Своє дит тко на руках Вколисує невтомна мати …
А за вікном гул є ніч.
Не спить, примарна і бездонна.
Злітає міс цю навстріч
І шле йому свого поклона.
І дослухаєтьс до нас:
Хто там не спить? В кій ще хаті?
– Ой, люлі, люлі, треба спати.

56