43

Хтось тихо сказав мені,
Що рік наступний – це рік свині.
– Свині? Та не може такого бути!
Я щось не можу нічого збагнути.
Ні, не п’ ний, повірте мені.
Та чому має бути рік свині?
Що з того, що свині сьогодні в моді? Це ж про них кажетьс у народі: „Пусти свиню під стіл, а вона й ноги на стіл”.
– Сиди, Яцьку, тихо, Бо буде лихо.
– Від кого лихо? Від свині? Ну це вже ні!
І хтось до хати раптом шасть.
Що за напасть?
Заметушились гості,
Мерщій ховають кості,
Що буцімто ні, ні!
Вони не їли свині.
А свин вже хрюка.
Оце так штука!
І хвал ть всі наперебій:
– Свин та благородна!
– Не попадайс тільки їй, Коли вона голодна.
А надто вже хвалили ті,

Хто полюбл в свинину.
У них бурчало в животі,
Вони ковтали слину.
А в ті розмови
Зовсім не ліз.
Хай їм біс!
Я випив сьогодні,
Так це ж не щодн –
Отже, свин
Мені не рідня.
Господин похапцем
Мін є меню
Вже хтось проголошує
Тост за свиню.
А інший без тосту
Сказав зовсім просто:
– Давайте похрюкаєм
Свині на догоду.
А потім на догоду
Все тієї ж свині
Трохи повал ємось
У багні.
Але свин – вона свин і є,
Та тільки свинство в кожного своє.
І хоч би к її ми не хвалили,
Дивитись треба, щоб не осмалили –
І не помітиш. Ми такі вже є.

44

45

Хвалили пса, тепер ось хвалим свинку,
А на столі хвалитимемо шинку,
Таки ж свин чу. Ми хвалити раді
Тих, хто панує, або хто при владі.
Свиньо, дивися, не розвішуй вуха,
Людських похвал не дуже ревно слухай,
Бо похвалу тобі ми воздамо,
Хвалити будем, доки не з’їмо.
А потім облизнемось: от біда!
Була свин – і вже нема, шкода!
Свиня, сказати правду, замала.
От кби трохи більшою була.
Пошкодуймо й ми її.
Добре, що в мого народу
Рік від року,
Рід від роду
Символи на все свої.
Св т-вечір і дванадц ть страв.
Пахуче сіно під обрусом.
Господар сивий, з довгим вусом
Молитву вголос проказав.
Йде св то, містом і селом,
І Бог витає в кожній хаті,
Аби столи були багаті
І всі здорові за столом.
Згадаймо й тих, кого нема,
Аби за нами не журились,

Аби за нас вони молились, Щоб не пропали ми дарма. Христос родився! Кол да Так щиро проситьс до хати. Кол дників вже кличе мати, Бо так годиться. Не шкода. І українські пастушки Спішать Ісуса привітати, Ідуть від хати і до хати, По снігу топчучи стежки. І сі нн на Василя, І на Йордан вода св чена. І посміхаєтьс земля, З-під снігу випнувши рамена.
НЕ ПОЗИЧАЙМО, МАЄМО СВОЄ
Не позичаймо, маємо своє. І пісню, й мову, звичаї і св та. В нас мудрі люди і земл багата. Але є вс ке. Вибачайте, є. Є покручі, є й досі ничари -Вродило бур’ ну, виполюй лиш. Не вір їм, друже, слухати облиш, Що б там за Україну не кричали. Не вір, вони підступні і брехливі. Найперше воздадуть тобі хвалу,

46

47

А потім запротор ть в кабалу –
Й тоді нарешті будуть вже щасливі.
Не вір їм, ми повірили колись.
Що з того вийшло, запитай у старших
Слова, к мед, з отрутою змішавшись,
Лились, лились, покіль ми не впились
Ох, і гірке ж було у нас похмілля!
Ще й досі хтось до т ми не прийде.
Коли вже зайда вкрай твій забреде,
То в похорон обернетьс весілля.
– А ми не зайди. Ні, ми не чужинці.
У власнім домі виросли вовки.
От їх би хоч на рік на Соловки.
Не знаю, хто ви, та не українці.
І к же сталось, що в моїм краю
На житнім хлібі і на нашім салі
Мутанти далебі повиростали
І розкошують, наче у раю?
А може хтось підкинув нам колись
В поганому корінні чи в насінні,
Аби на нашій славній Україні
Такі людці нікчемні розвелись.
І проросло у благодатнім лоні,
І визріло, й зміцніло к на те.
Холодне серце, злобне і пусте
Не відігріли мамині долоні.
Не прищепилась мамина сльоза,

Не обігріла пісн колискова.
І рідною не стала наша мова,
Ані земля, ні наші небеса.
Не позичаймо, маємо своє.
Якби було що в когось позичати.
Та мій народ, хоч бідний, та багатий.
Та звіту в тім собі не віддає.
Ще ми комусь позичити могли б.
Або віддати, просто, без «спасибі».
Морську глибінь та прісноводній рибі.
У найманц х отак і прожили б.
Та Бог не зрікс нашого народу:
І врозумив, і сили нам додав,
І мій народ минувшину згадав –
І маємо омрі ну свободу.
Та що робити з нею, не збагнем,
І сієм жито на чужому полі.
Хоч ніби вільні, а таки в неволі.
Та що посі ли, тепер уже і жнем –
Чужий бур’ н таки ж на власнім полі.
Блазнюєм поодинці і гуртом,
Псуємо мову іншомовним блудом,
Щоб видавалось нашим простим люд м,
Що ми такі розумні, к ніхто.
Погану звичку маємо таку:
Перебираєм гірше, аби інше,
Читаємо чужі безглузді вірші,

48